Іван Андрусяк. "Хто боїться зайчиків"

Андрусяк І. Хто боїться Зайчиків : повість-гра : для молод. та серед. шк. віку / І. Андрусяк ; худож. У. Мельникова. – К. : Грані-Т, 2010. – 71 с. : ілюстр. - (Золотий лелека). - 2000 пр. - ISBN 978-966-465-265-7.  

Головне – не читати цю книжечку на самоті!

Тобто, її цілком можна прочитати самотужки. Бо кому не цікаво дізнатися, що сталося, коли в Курочки Рябої вилупився крокодильчик, навіщо потрібен «кривий холодець» і чому, власне, Дибайли бояться Зайчиків? Та й кумедні сонячні малюнки Уляни Мельникової порозглядати цікаво. Але обов’язково треба мати на кому, або з ким, «випробувати» всі оті інструкції до казок, оповідок, жартів, смішків, пісеньок і віршиків, що їх понавигадував автор. Бо в тому – самий смак химерної повісті-гри Івана Андрусяка.

А ще варто тихцем підкласти цю книжку під ніс постійно заклопотаному татові чи геть забіганій мамі. Особливо, коли маєш молодшу сестричку чи братика, та навіть не уявляєш, чим окрім реклами відволікати те маленя від своїх «дорослих» речей і таємниць. Бо це книжка чарівна: бавлячись разом із кумедною, але дуже щасливою родиною Дибайлів і їх сміхотливими «ворогами» Зайчиками, з Вовчиком, Крокодильчиком, Курочкою та всіма-всіма іншими, ти неодмінно побачиш, що все в цій книжечці дуже легко змінити за власним бажанням. Бо все в ній, у прямому сенсі, – в твоїх руках!

А ще виявляється, що будь-яка прикрість може виявитися страшенно веселою, а будь-який чай стати чарівним Вечірнім чаєм … Головне, - усміхатися та любити…

Іван Михайлович Андрусяк – поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.  

Народився 28 грудня 1968 р. у с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області. Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту. Живе і працює в Києві.
Увійшов у літературу на початку 1990-х рр. як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація».

 Із 2005 р. звертається до дитячої літератури – в часописах, альманахах і антологіях друкуються вірші, що згодом увійшли до книжки «М’яке і пухнасте» (2010). 2007 р. виходить друком повість-казка для дошкільнят і молодших школярів «Стефа і її Ча́калка», згодом – вірші й віршовані казки «Звіряча абетка» (2008) і «Зайчикова книжечка» (2008), а також повість-гра «Хто боїться Зайчиків» (2010), удостоєна першої премії літературного конкурсу «Золотий лелека». Дітям молодшого і середнього шкільного віку адресовані веселі пригодницькі повісті «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» (2009) і «Кабан дикий – хвіст великий» (опублікована в журналі «Барвінок», листопад 2009 – лютий 2010). До старших школярів звернена книжка біографічних оповідань «Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича і Олексу Довбуша» (2008). Проте сам письменник «головним» своїм дитячим твором вважає невеличку повість «Дядько Барбатко сміється» (побачила світ 2008 р. у книжці «Три дні казки»).

Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996), ім. Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2007), першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека» (2008). Член НСПУ та АУП.

Твори для дітей:

Стефа і її Чакалка: дівчача повістина (К., 2007); Зайчикова книжечка: віршовані казки (К., 2008); Звіряча абетка (К., 2008); Дядько Барбатко сміється // Три дні казки / І. Андрусяк, В. Запорожець, М. Гриценко (К., 2008); Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (святого Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича, Олексу Довбуша (К., 2008, серія "Життя видатних дітей"); Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому (Л., 2009); Хто боїться Зайчиків: повість-гра (К., 2010); М’яке і пухнасте: вірші (К., 2010).

Нині на часі найрізноманітніші книжки-тренінги, зазвичай написані на власному досвіді авторами, котрі щасливо проминули життєві рифи, об які розбилися й далі б’ються човни інших. Книжка Івана Андрусяка, попри всю її «дитинність» і навіть першу премію конкурсу «Золотий лелека» в номінації «твори для дошкільнят й молодших школярів», саме така. Це своєрідний мистецький тренінг для сучасних молодих і заклопотаних батьків та їхніх діток, вдало замаскований під видання для дітей.

Цю книжку можна використати як чітко прописаний алгоритм «проведення часу з родиною». Над її текстом можна медитувати для налаштування на добрий «родинний» лад. Її можна тримати під рукою як зразок гармонійного життя в межах трьох поколінь, аби замість дратуватися батькові, котрий днями «вирячується в телик», і матері, що тихцем «загодовує дітей ласощами», радіти, що у твоєї малечі є дідусь і бабуся. Зрештою, «Хто боїться Зайчиків?» завжди можна просто почитати дітям як хорошу, насмішкувату та ліричну книжку з безліччю підтекстів.

Для вдумливого читача за дивакуватою історією про Дибайлів і Зайчиків відкриється притчова прозорість т. з. «буденних» істин: про всепрощаючу любов одне до одного; про красу великого дивовижного світу, в якому можна «дибати» куди заманеться; про сміх і радість як Божий дар; про те, що для щастя вистачає самого лишень щастя…

Але я б не радила пропонувати книжку для самостійного читання молодшим школярам. Далеко не всі натяки (та й навіть окремі історії!) будуть їм зрозумілі. Не кожна дитина також спроможна об’єднати в одне ціле хронологічно й сюжетно чітко не пов’язані оповідки пана Івана. Гадаю, чимало запитань викличе й упізнавання/зіставлення маленькими читачами рис і дій своїх рідних із героями твору. Для «прозаїчно» «реально» налаштованих дітей Дибайли видадуться як мінімум дивакуватими, невідповідними нормі.

Та найбільшою заслугою Івана Андрусяка, як на мене, є саме те, що навіть визнавши його героїв «ненормальними», читач змушений їх полюбити. Коли читаєш цю книжечку, щиро хочеться стати Дибайлом і робити «кривий холодець», пити «Вечірній чай», діждати «Рожевих Зайчиків», пізнати «смак роси» й вимостити власну «Халабуду»!

Окремої уваги заслуговують малюнки Уляни Мельникової, що дуже точно і лагідно передають медово-сонячно-тепле звучання тексту Андрусяка. Горіхові очі її героїв у чомусь напрочуд іконописні – так само всерозуміючі, заглиблені в себе й, водночас, звернені до читача та до неба. А світ довкола можна описати хіба словом «ласий» - такий він дивний, безпечний, невідомий і бажаний.

Автор визначив свій твір як «повість-гру», тобто, на самоті з цією книжечкою, на його розсуд, робити нічого, бо ще нікому не вдалося «насправжки» погратися з самим собою. Її слід читати-проживати всією родиною, втілюючи в життя нехитрі, але мудрі поради пана Івана.

На жаль, нині маємо ціле покоління, котре справді не знає, як саме можна просто побавити власну дитину, навіть коли не маєш на руках нічого, окрім тих самих рук. Покоління, котре не відає, що захоплюючою може бути гра не лише з Барбі, черговим трансформером чи компом, а й просто з мамою і татом: спільне чаювання чи «дибання» невідомими стежками такого великого й цікавого світу.

Гадаю, кожна щаслива родина без труду впізнає в смішних і дивакуватих Дибайлах себе й стане ще щасливішою, пригадуючи власні Вечірні чаї чи натхненно підхопивши запропоновану автором гру… Але ще більше користі з цієї нехитрої історії матимуть «серйозні» родини, котрі з різних причин не набули змалку чи втратили згодом здатність виявляти власні почуття й тому, попри все, живуть дуже «важко» й із «великим трудом». Саме їм, тим, хто звик переборювати все на світі, є сенс навчитися «боятися Зайчиків».