Дійові особи:
Іван Скрипка – 27 років, молодий фахівець з маркетингу, мріє про кар’єру у великій столичній
компанії.
Марина Журавська – 35 років, власниця агенції «Адверт Груп» у столиці, шукає талановитого
маркетинг_директора.
Ольга Круць – 28 років, консультант з кадрових питань, перебуваючи у декретній відпустці, охо_
че співпрацює з «Адверт Груп».
Вечірнє місто N нагадувало сни старого чарівника: промені сонця, що заходить, креслили на старій бруківці химерні малюнки; гамір у провулках ставав дедалі тихішим і нерозбірливим. І у цю мить такого очікуваного для більшості городян відпочинку в старій кав’ярні на розі тривала напружена розмова...
... – Отже, Іване, як вирішується твоє питання зі звільненням? Я і так чекаю на тебе вже місяць,
скасовую всі співбесіди... Я навіть іду тобі назустріч і знаходжу час для розмови у твоєму рідному місті! Ти ж казав, що піти з роботи для тебе не проблема!
– А ніяк це питання не вирішується, пані Марино. Шеф не звільняє мене з посади. Я йому вже і претендента привів, який має мене замінити. Розумний хлопчина, досвідчений маркетолог з купою дипломів і сертифікатів... Утім, шефа все це мало цікавить – уперся, як_то кажуть, рогом...
– Стривай_но, Іване, я чогось не розумію? Ти не можеш звільнитися з попереднього місця роботи заради нового, набагато кращого і з вищою зарплатнею? Можливо, я в тобі помилилася, і ти просто боїшся змін?!
– Пані Марино, не гарячкуйте, будь ласка... Ви ж знаєте, як довго я чекав на вашу пропозицію і як багато для мене означає переїзд до столиці! Та якби від мене усе залежало... Якби я міг щось вдіяти...
– Так, відчуваю, що справа незвичайна... Ти щось від мене приховуєш?
– Я не хотів би обговорювати з вами свої проблеми... Та, вочевидь, доведеться... Розумієте, шеф мені погрожує.
– Іване, що за дурниці? Як він може тобі погрожувати? У вас там що, сицилійська «коза ностра», а він – дон Корлеоне?
– Пані Марино, мені не до жартів. Все почалося від того дня, коли я отримав вашу пропозицію щодо посади маркетинг_директора і вирішив сповістити про свої наміри керівникові. Написав заяву про звільнення... Шеф нібито розгубився, а потім нагадав про двотижневий термін відпрацювання, передбачений законодавством. Протягом цього часу він планував знайти кандидата на мою посаду... Два тижні потому я дізнався, що вакансія маркетолога досі відкрита, а кандидата не знайдено. Мій керівник просив у мене ще місяць на пошуки... Саме тоді ви, пані Марино, почали натякати мені на те, що вакансія маркетинг_директора відкритою довго не залишатиметься, і у столиці легко можна знайти іншого фахівця... Тому я вирішив самостійно підшукати собі наступника. Хлопчина виявився тямущим, на співбесіді сподобався шефові й був готовий ставати до роботи хоч у той самий день... Утім, наказ про моє звільнення досі не підписаний. Я вже натякав своєму керівникові, що можу просто не ви ходити на роботу, а він нехай робить, що вважає за потрібне. У відповідь почув погрози занести мої дані до «чорного списку кандидатів», вистежити нове місце роботи й зіпсувати мені репутацію... При цьому я з’ясував, що зарплатню за останній місяць мені ніхто виплачувати не збирається: за висловом шефа, «як працюєш – такі гроші й отримуєш»...
У кав’ярні на хвилину запанувала тиша. Іван сидів, опустивши голову на руки. Пані Марина клацнула запальничкою, замислилась. За Мить відповіла:
– Історія більше схожа на аматорську виставу в сільському клубі, ніж на стосунки цивілі зованих людей... Щодо зіпсованої репутацїї можеш не хвилюватися – я чула про тебе стільки схвальних відгуків, що «істерикою на папері» мене не переконати. У відповідь на погрози шефа ти, до речі, можеш попередити його про кримінальну відповідальність, передбачену за наклеп... І все ж раджу тобі поквапитися зі звільненням: в дирекції маркетингу вже місяць відсутній керівник, я контролювати її не маю часу. Тож забирай у шефа трудову книжку – у мене в компанії всі працівники офіційно оформлені.
– А якщо шеф її не віддасть? – Іван був готовий до найгіршого розвитку подій.
– Дійсно, може не віддати. Ось як ми зробимо. Я зателефоную своєму консультантові, порадишся з нею стосовно процедури звільнення, до того ж запитаєш, як можна стягнути з керівника невиплачену зарплату. Згода?
– Згода. Дякую вам...
Поки Іван збирався з думками, пані Марина шукала номер консультанта з кадрових питань у телефонному довіднику.
– Олечко, вітаю, як справи? Як твій малий, не хворіє?.. Олю, у мене до тебе питання як до фахівця. Поруч зі мною сидить Іван, мій потенційний маркетинг_директор ... У нього певні проблеми зі своїм шефом. Передаю йому слухавку, він тобі сам все пояснить, добре?
На розповідь Івана про свої спроби звільнитися з роботи, а також про заборгованість із зарплати Ольга відповіла після невеликої паузи:
– На жаль, Іване, ця ситуація, не має однозначного варіанту вирішення. У випадку надання негативних характеристик притягнути до кримінальної відповідальності вашого керівника за наклеп буде дуже складно – завжди можна сфабрикувати свідчення, а виправдати вас буде практично неможливо. Врятувати репутацію можуть лише письмові подяки від партнерів, з якими ви працювали. Кримінальна відповідальність передбачена і за невиплату заробітної плати – у тому разі, якщо кошти були у зарплатному фонді, але їх використовували не за призначенням. Утім, жоден юрист не візьметься доводити кримінальний зміст цього вчинку. Найбільше, що загрожує вашому керівникові, – це незначний штраф, який призначається за адміністративні порушення. Відсутність заяви про ваше звільнення керівник зможе легко довести, а дні, витрачені вами на пошуки нового маркетолога, – зарахувати як прогули... Раджу знайти свідків наклепу – на вашому боці може виступити і пані Марина. У цьому разі маєте шанс стягнути з керівника і компенсацію моральної шкоди.
Іван подякував Ользі за пояснення, вимкнув телефон і замислився.
– Що тобі відповіла Ольга? – поцікавилася пані Марина.
– Порадила звернутися до суду у питанні порушення кримінальної справи про наклеп. Знайти свідків і... хорошого адвоката, я так розумію, – сумно посміхнувся Іван.
– Адвоката знайти не проблема, допоможу в крайньому разі. Проте судовий процес може затягнутися. Ти мені вибач, Іване, я тобі симпатизую, але вимушена сказати, що на місце маркетинг_директора я шукатиму іншого. Зрозумій, я надто довго чекала на тебе, і нині просто не маю більше часу.
На Івана було шкода дивитися:
– Зачекайте, пані Марино! Дайте мені ще один тиждень – можливо, шеф усе_таки погодиться звільнити мене без суду. Йому зайві витрати також не потрібні. А за днів п’ять я вам зателефоную, добре? Жінка зітхнула і все ж відповіла:
– Добре. Маєш лише п’ять днів, не більше. Успіхів тобі.
***
Місто N купалося в лимонно_жовтому світлі ліхтарів. Іван блукав вечірніми вулицями, прокручуючи в голові усі образливі слова і вигуки, які він так хотів сказати своєму шефові. Згодом, після хвилі розгублення і злості прийшла думка: «Якщо шеф мене не відпускає – отже, я для нього цінний працівник. А отже, він має мене поважати як особистість. А якщо поважає, то має зрозуміти моє бажання вирватися з маленького містечка до столиці. Він повинен це зрозуміти!..»
