Така от <...> мода?

Михайло Бриних , для «Телекритики» 27-07-2009

Знаки аморальної доби – 3. Есе про публічний побут ненормативної лексики.

У старих і засмічених колекторах масової комунікації побутують свої традиції. Одна з них полягає в тому, щоб ходити, затиснувши носа, і переконувати громадськість, що тут встановлено найкращі очищувальні споруди в Європі. В наших газетах та журналах ви не побачите жодного слова на кшталт <...>, <...> чи <...>, але це не заважає українській журналістиці залишатися в авангарді інформаційної брутальності та звичайного свинства (одна тільки недавня історія з препаруванням мертвого пса київськими студентками - власне, її висвітлення у ЗМІ - черговий доказ).

Той факт, що українські медіа шкодять нашому суспільству, ніколи не викликав у мене сумнівів. Але якби не крутий сайт мораль.гов.юа, я б ніколи не здогадався, де насправді гніздиться гадина. Її кубло, виявляється, - не в тих хащах несмаку, брехні та естетичних катастроф, про які невтомно дописують автори «Телекритики», а в устах журналістів, які дозволяють собі нецензурні вислови «як на центральних, так і на регіональних каналах». Як завжди, масштаб проблеми вражає. НЕК уміє впіймати золоту рибку на голий гачок - напевно, це особливий талант.

Зізнаюсь чесно: я не великий прихильник ненормативної лексики, я взагалі людей не дуже люблю. Та коли вже чути волання, що суспільство під загрозою, навіть моя мізантропія замовкає, а точніше - починає матюкатися в резонанс із суспільством, котре ніяк не може спекатися свого безнадійно хворого лікаря.

На болотах вітчизни навіть задрипані солов'ї розуміють, що захист і плекання української мови - чудова справа, якщо не підпускати до неї «Просвіту», але набагато важливіше завдання для сучасної культури - захист мови від лексичних розстрілів; солов'їв від цього більше не стане, вони інакше розмножуються. А втім, мисливці так не вважають.

Після багатьох років стеження за анемічними дискусіями на тему легітимності публічного використання ненормативної лексики в мене сформувалося переконання, що сама ця проблема - лише проблема стилю. В тому найзагальнішому сенсі, який запхав у поняття стилю Борис Парамонов і який зафутболив ще у XVIII столітті Жорж Луї Леклерк Бюффон: «Стиль - це людина».

Наша теперішня свобода висловлювання стилістично ув'язнена правовими нормами та «моральними кодексами» ще комуністичних часів. У літературі хоч якось відбувається ревізія цих застарілих і надзвичайно впертих уявлень про рамки дозволеного - добре, що її мало хто читає, інакше б у конторі мораль.гов.юа поличка, де складають заборонені книжки, вгиналася б, як гроно виноградної лози. 

Відтак одна з суспільних угод, що відповідає за збереження подвійних стандартів у процесі нещадного шельмування матюків та лайки, полягає в дотриманні «статусу кво» простору художнього висловлювання - за винятком недожанру журналістики, де колишні табу залишаються чинними.

Якщо простіше, то ми маємо живу мовну стихію, яка проростає волошками й чортополохами в літературі, де навіть надмірна брутальність може бути морально й естетично виправданою, й несамовитий панцерник журналістики, який відстрілюється канцеляризмами та штампами, в якому всі механізми змащено неправильними наголосами й карколомною орфоепією, - зате він мужньо протистоїть нашій матюкливій та брутальній дійсності (хоча моральному моніторингу, як ми знаємо, вдалося видоїти навіть цю броньовану потвору).

Сьогоднішні намагання «боронити громадян» від адекватного до нових реалій стилю - дуже зворушливий камбек, надто якщо враховувати, що самі громадяни безпосередньо беруть участь у творенні комфортного для себе мовного середовища за допомогою нових медіа - передусім соціальних мереж, цих пекельних лексичних ливарень, де солов'ї чудово співіснують зі свинями, ба навіть можуть порозумітися.

Як заборонити стиль, який є людиною? Можна посадити в програмі прямого ефіру редактора, котрий відфільтровуватиме неадекватів, яких збуджує сама лише можливість анонімно вилаятися перед великою аудиторією, натомість заводитиме у студію інших неадекватів, які в тематичній культурній програмі запитуватимуть, що там собі думають Ющенко й Тимошенко; з власного ефірного досвіду я добре знаю, що останні - набагато небезпечніші, бо завдають на центнер більше шкоди спробам побудувати посутню розмову.

Стиль є людиною - тож репресії проти стилю, який на чиюсь думку шкодить суспільству, мають великі кримінальні перспективи. Можливо, така ознака нашої демократії здобулася б на ще потужніший піар, ніж поодинокі заборони?

Стиль є людиною, й навіть політики вчаться не соромитися цього, а використовувати на свою користь. Чи постраждала хоч якось репутація харківського мера Добкіна після того, як в інтернеті з'явилися «робочі матеріали» запису його чергового звернення до мешканців міста? Жодним чином, радше навпаки. Політик без компромату - як непитущий тамада, - видовище дике й образливе. Якщо простежити ланцюжок пам'ятних історій, пов'язаних із публічним матюканням політиків, то взагалі можна дійти висновку, що ненормативна лексика частіше сприяє кар'єрі, ніж нищить її.

Зрештою, чи варто й нагадувати, що свобода за своїм походженням непристойна? Надто в наших розхристаних краях, позначених втомою (або навіть депресією) культури, яка розвивається дискретно, як усупереч традиції, так і незалежно від державницьких ініціатив, що мало чим відрізняються від наскоків кочових племен.

Минулого місяця в ефірі російської програми «Врємєнно доступєн» (канал ТВЦ) підслухав я обговорення, яке в Україні стало неактуальним ще з часу появи книжки Леся Подерв'янського «Герой нашого часу». Гостем годинного ток-шоу, де в ролі ведучих трудяться Дмітрій Дібров та Дмітрій Губін, був екс-король люмпен-інтелігенції та простих підпарканних алкашів Шнур, лідер сильно матюкливої групи «Ленінград», яка на цей час уже залишилася в історії поп- та контркультури та в соловйовському фільмі "Асса-2", прем'єра якого гряде вже третій рік. Дібров, стрепенувшись спинним мозком, виродив здогад, що, мабуть, кожне суспільство в усі часи потребує саме таких героїв, як Шнур: людей мистецтва, які володіють брутальними ключами до народних душ, які трактують безпосередність та щирість висловлювання буквально, а не так, як того вимагають приписи різноманітної нормативності. Шнура, до речі, протягом програми так і не довелося «запікувати», а згадка про його богословську освіту й доволі глибокі судження могли би по-справжньому шокувати багатьох його прихильників-персонажів. За умови, якби вони дивилися такого кшталту програми.

Дібров, на мою думку, помиляється в одному. Суспільству потрібен не так герой, який може завалитися на світську вечірку в сраку п'яний і вчинити дебош, і виступи якого забороняють через надмір матюків у текстах пісень. Суспільство насамперед потребує того поєднання брутальності, сатири й влучності спостережень, яке пробуджує від летаргії нормативної брехні та лицемірства. Доведено Свіфтом.

Чи погіршується від таких соціально-художніх ініціатив перистальтика суспільної моралі? (Це було риторичне запитання.) Якщо скверною з вуст ми вже заслужили собі перепустки до пекла, то яких іще додаткових небезпек можна боятися? (Це був напівжарт.)

Ось, наприклад, мистецьке об'єднання «Остання барикада» нещодавно відзначилося доволі «брутальним», як комусь може видатися, вшануванням пам'яті Юрка Покальчука, наштампувавши футболки з написом «Вчіть, блядь, нашу мову!» - рефреном із вірша Пако. Що сама ідея такого вшанування, що її втілення - це жорстке порушення стилістики нормативного лицемірства, і водночас - вдячне дотримання того стилю, яким був Покальчук. Все ж таки не варто забувати про ті системи координат, в яких чесність - завжди брутальна.

Версія для друку * Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.