У понеділок, 24 травня Папа Бенедикт XVI прийняв Міхая Гімпу, Спікера Парламенту Республіки Молдова, в. о. Президента країни.

Міхай Гімпу обговорив з Папою роль релігії і Церкви у збереженні взаєморозуміння між людьми, незалежно від релігійної приналежності, і в збереженні миру і стабільності у всьому світі. Крім того, обговорювалися відносини між Католицькою та Православною Церквами.

Тимчасово виконуючий обов’язки глави держави підкреслив, що роль Церкви стає важливішою у ситуаціях, коли політики не можуть вирішити ті чи інші чутливі для країни проблеми. Міхай Гімпу додав, що Католицька Церква має повну підтримку молдовської влади, а католики Республіки Молдова гармонійно співіснують із представниками інших релігійних конфесій.

Наприкінці також відбувся обмін думками щодо актуальних тем у сфері міжнародних стосунків, зокрема, щодо культурної та релігійної самобутності європейського континенту. Міхай Гімпу запросив Папу приїхати до Модови.

Після зустрічі з Папою Бенедиктом XVI тимчасово виконуючий обов’язки президента Республіки Молдова зустрівся також з держсекретарем Ватикану кардиналом Тарчізіо Бертоне та секретарем у справах стосунків із державами архиєпископом Доменіком Мамберті.

Міхай Гімпу в супроводі групи депутатів здійснює робочий візит до Риму 23-26 травня.

За матеріалами: Радіо Ватикан, Новости Модовы

Спершу про головну інтригу.

18 травня до ректора Українського католицького університету отця доктора Бориса Ґудзяка завітав співробітник СБУ. Його місія полягала, по-перше, переконати ректора, що його обов’язком є остерегти студентів перед можливими «протиправними діями політичного характеру», і, по-друге, взяти в нього підпис під іменним листом до нього від керівництва СБУ.

Мовляв, цей підпис засвідчив би, що ректор поінформований та остережений.

Оскільки співробітник СБУ відмовився залишити ректорові оригінал чи копію листа, отець Борис Ґудзяк відмовився його підписати і, користаючи з присутності в цей час в УКУ учасників Генеральної асамблеї Федерації католицьких університетів Європи, широко оприлюднив меморандум із описом того, що сталося.

Подія набула великого розголосу. Останній засвідчив, що, окрім значного розчарування ситуацією в нашій державі, Україна має багато друзів, які щиро вболівають за її долю. Проте стало також очевидно, що вся ця історія потребує належного осмислення.

Можна бути певним, що не один ректор в Україні, почувши про вчинок отця Ґудзяка, здвигне плечима: «То в чому проблема? Я ж підписую такі листи завжди – такий порядок».

Згода, такий був порядок у радянські часи. Але чи має він бути таким сьогодні? Якщо турбота керівництва СБУ виправдана, і нічого протизаконного в листі не було, його адресат має право отримати на руки принаймні копію цього листа.

Підозра у можливій провокації з’являється саме тоді, коли ти маєш прочитати листа, якого співробітник СБУ не випускає з рук, і поставити на ньому підпис, що його згодом може бути проінтерпретовано як завгодно. Ця процедура є виразним реліктом чекістської епохи, чомусь дбайливо збереженим у СБУ.

Ще не зовсім стерлося з пам’яті, як підпис керівника ставав гачком, на якому в остраху «повисав» підписаний. Сміливий вчинок ректора бодай одного університету в Україні стає прецедентом, який змушує замислитись над принизливістю самої процедури та її анахронізмом.

Проти того, що прагнуть залишити таємним, є лише один суспільний лік: зробити все явним.

Хтось може запитати: а звідки така чутливість до «невинного» візиту співробітника СБУ?

Що ж, на це питання мали б відповісти ті, хто активно ґлорифікує Сталіна, будує йому пам’ятники, реалізовує путінський план «пацифікації» України (цебто «принуждения к любви»), а протести щодо цього називає «дестабілізацією» та «протиправними діями».

Режим Путіна опертий на всевладдя ФСБ. Саме вона, ФСБ, зробила демократію в Росії настільки «контрольованою», що аж ефемерною. Тому кожен, хто прагне «клонування» цього режиму в Україні, має бути готовим до того, що в людей спрацьовуватиме інстинкт перестороги.

ФСБ успадкувала від КГБ практику залякування непокірних, переслідування політичної опозиції та розправи з тими, хто відмовлявся коритися волі спецслужб. Українська держава, схоже, тепер намірилась іти цими самими слідами.

То чого тоді очікувати від СБУ нашому університетові, який своєю відданістю моральним принципам і християнським цінностям перебуває в неминучій опозиції до свавілля, безхребетності й корупції, що пустили такі страхітливі метастази в нинішній Україні?

Чого очікувати тим, хто опиняється у «зоні громадянського ризику»: замовних міністерських інспекцій? візитів податкової? чи низки провокацій і дискредитацій?

В Українському католицькому університеті між адміністрацією і студентством існує така ж психологічна опозиція, як і в кожному іншому університеті. В основі її – одвічна опозиція інтересів тих, хто керує, і тих, ким керують.

Проте в УКУ, на щастя, немає різниці між обома сторонами, коли йдеться про обстоювання гідності людини. Зокрема, хай читачі самі підрахують, скільки в Україні є університетів, де ректори готові жертвувати своєю посадою, аби лиш забезпечити у своєму закладі свободу волевиявлення студентів, у тім числі протестного.

У цьому місці я не можу втриматись від докору на адресу попереднього «помаранчевого» керівництва країною.

Робоча група з восьми університетів, у тому числі за участі УКУ, розробила була Концепцію університетської автономії, яку й представила на розгляд вищого керівництва. Концепцію не було затверджено – вочевидь спрацював чиновницький острах втратити контроль над ситуацією у вузах.

Де їхній контроль сьогодні? І як бути тепер тим університетам, для яких автономія від влади є засадою їхньої ідентичності? Адже свою місію, породжену свободою, Український католицький університет може виконувати лише в умовах свободи.

«Мораль» цієї статті мені хочеться передати питанням: скільки ще митарств треба нам перейти, щоб переконатися, що давня радянська модель упокорення ректорів університетів з допомогою короткої вуздечки узалежнення є рудиментом тоталітарної епохи, з якою ми буцімто розпрощалися?

З цією моделлю не те що в Болонську систему не втиснешся – з нею ми виглядаємо доісторичними рептиліями, що вигулькнули раптом посеред сучасного аква-парку. Тому якщо цю модель ми так дбайливо зберігаємо, то чи варто дивуватися, що повертається до нас і сама доісторична епоха?

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень

Українці-мігранти хочуть спорудити пам’ятник заробітчанству. Мета – пригадати українському суспільству, що воно допустилось такої ганебної хвилі.

Із благословення Глави УГКЦ Любомира Гузара створена наглядова рада. До задуму додано побажання Блаженнішого про те, щоб завершувала цю композицію капличка у формі земної кулі, позаяк явище міграції охоплює увесь світ – це духовний аспект.

В основі задуму самої експозиції – родина – на взірець Пресвятої Родини. Батько, мати та дитя, котре простягає руки до батьків – болючий момент прощання. У центрі композиції хрест, який символізує трагедію і страждання. Родинне дерево міграції, висотою у зріст людини, нагадуватиме про викривлення, які є в українському суспільстві.

Автором проекту є Андрій Пилипів із селища Рожнятова Івано- Франківської області, магістр Львівської національної Академії мистецтв. Спорудження скульптурного проекту у Зарваниці на Молитовному полі благословив намісник духовного центру – єпарх Тернопільсько-Зборівський владика Василій (Семенюк).

Джерело: Milites Christi Imperatoris

П’ятдесята сесія Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви проходила у Ворзелі 20-21 травня.

Перед синодальними засіданнями члени Синоду мали зустріч із римо-католицькими єпископами України, якій передували перші спільні реколекції для єпископів Української Греко-Католицької Церкви та Римо-Католицької Церкви в Україні.

Після вступних формальностей та перегляду стану виконання рішень минулої сесії Митрополичого Синоду Блаженніший Любомир повідомив членів Синоду про роботу над синодальним посланням щодо потреби піднесення рівня економічної грамотності нашого народу та про ініціативу проведення зустрічі Тезе у 2011 році у Львові.

Серед основних тем цієї сесії Синоду Верховного Архиєпископства було розглянуто та прийнято у першому читанні Положення Комісії кадрового забезпечення Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ і проект Статуту Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.

Синод також заслухав інформацію щодо діяльності Недержавного пенсійного фонду «Покрова» та накреслив схему заходів щодо заохочення духовенства нашої Церкви до участі в цьому важливому соціальному проекті.

Значну увагу було приділено розгляду питання про діяльність Патріаршого паломницького центру УГКЦ. Зокрема єпископи розглянули проект Концепції паломницької діяльності в Україні та прийняли рішення щодо дальшого розвитку цієї сфери УГКЦ в Україні.

Окрім вищевказаного, було запропоновано низку заходів для реалізації Програми протидії гріхові аборту в Україні та прийнято документ про службу наших блаженних і включення імен наших святих у литійні молитви на Вечірні та Утрені.

П’ятдесят першу сесію Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ було вирішено провести у липні 2010 року.

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

За словами настоятеля Свято-Андріївського храму о. Ігоря Тараса, привезення мощей апостола Петра до Одеси має за мету нагадати всім християнам міста про реальність Євангельської вісті і оживити в серцях городян пам’ять про Бога.

«Для багатьох християн євангельські події стали чимось на кшталт гарної казки, – пояснює отець Ігор. – А казка мало впливає на повсякденне життя, тому виникають спокуси зробити християнство недільною релігією, тоді як будні дні віддати сатані. Мощі прямого учня Ісуса Христа Симона-Петра допоможуть всім нам виразніше відчути реальність втілення Бога-Слова і згадати про те, що всі ми, так само як і апостол Петро, є учнями Христа».

Привезення мощей святого апостола Петра в Одесу відбуватиметься під гаслом «Згадай, що ти учень Ісуса Христа!».

Перший молебень і Літургія перед святими реліквіями будуть проведені у храмі святого апостола Андрія Первозванного 30 травня о 9:00.

Джерело: cerkva.od.ua

Генеральна асамблея Федерації католицьких університетів Європи (FUCE) вперше відбулася в Україні 20-23 травня. Це загалом перше засідання асамблеї на території Центрально-європейського регіону. Учасники заходу відзначили діяльність Українського католицького університету та загалом активність літургійного життя Львова. Під час заходу відбулося підписання угоди про співпрацю між УКУ та Папським Університетом Саламанки.

Участь у зустрічі взяли 35 зареєстрованих учасників, які представляли 22 університети з 8 країн, переважно європейських (Польща, Бельгія, Франція, Іспанія, Словачина), а також з Ливану.

Головна тема зустрічі – «Як сучасний католицький університет сприяє гуманізації суспільства через свою місію навчання, наукового пошуку та суспільного служіння».

«Асамблея ставила перед собою питання про те, що людськість як феномен і людськість кожної окремої людини у сучасному світі є дуже крихкими. Що, як не католицька система освіти, повинна серйозно над цим задуматись і подумати про те, як оцю крихкість, вразливість людської природи можна захистити і яку освіту та формацію слід давати людині, щоб допомогти їй залишатися людиною», — розповіла Олена Джеджора, керівник Відділу міжнародних академічних зв’язків УКУ.

Асамблея, як наголосила Олена Джеджора, не ставила перед собою дати остаточну відповідь на таке складне питання, «але нашим завданням насамперед було загострити увагу до цієї проблеми».

Вона також розповіла, що дискусія була дуже цікавою. Її учасники розглядали питання про те, чи насправді католицький підхід до освіти так суттєво відрізняється від підходу світських університетів, чи потрібно загострювати різницю між системами світської та католицької освіти. Учасники асамблеї зійшлися на думці, що різниця все-таки є. Полягає вона насамперед в тому, що, окрім якості та більшої уваги до особи, католицька система освіти за означенням спрямована на захист і розвиток кожної особистості, тому що кожна особистість є даром, створеним на образ і подобу Божу. «І в цьому для нас полягає основна вартість в тій системі освіти, яку ми складаємо», — підсумувала Олена Джеджора.

Головну доповідь під час асамблеї виголосив ректор Ліонського католицького університету о. д-р Мішель Канель. Він наголосив, що завдання католицьких університетів у їхньому прагненні гуманізувати суспільство є навчати молодих людей так, щоби «вони стали провідниками змін, а не просто виконавцями рішень певної системи». На думку доповідача, католицькі університети водночас є «великим шансом для Церкви», адже ознайомлюють суспільство з думкою Церкви, зокрема, в сфері особистої і суспільної етики та моралі, а також є місцем, де твориться ця думка.

Про спосіб буття католицького університету в нехристиянському оточенні розповів у своєму виступі віце-ректор Університету св. Жозефа в Бейруті Жозеф Назур.

Ректор Папського Салезіянського університету отець Карло Нанні у своїй доповіді зауважив, що лише поєднуючи навчання з духовними вправами, студенти зможуть сформуватися як чесні та активні громадяни й члени Церкви.

Учасники асамблеї обрали новий склад Надзірної ради на наступні 3 роки та наголосили, що асамблея надалі працюватиме над тим, аби поширювати свій вплив на країни Африки та більше займатися Східно- та Центральноєвропейським регіоном.

Також під час Генеральної асамблеї Федерації католицьких університетів Європи ректор Українського Католицького Університету (УКУ) о. д-р Борис Ґудзяк проінформував її учасників про загострену увагу, яку проявляє останнім часом до університету Служба безпеки України (СБУ). Він ознайомив учасників заходу з Меморандумом , в якому розповідає про відвідини УКУ представником СБУ, відповідальним за стосунки з Церквами, та наміри останнього.

Слід також відзначити, що більшість з учасників конференції вперше були у Львові, відкрили для себе цей регіон Європи. По-перше, за словами Олени Джеджори, вони відзначили активність УКУ, його значення та вагомість. Також учасників заходу вразило літургійне життя Львова, його розмаїття та активність. Більшість з них вперше взяли участь у Вечірній за візантійським обрядом, яка відбулася 22 травня, перед святом Зішестя Святого Духа у соборі св. Юра. Ті з ректорів, які є священиками, співслужили на святковій Літургії.

За матеріалами: РІСУ

Британські вчені з London School of Economics and Political Science стверджують, що допомога чоловіка у хатній роботі зменшує ризик розлучення вдвічі.

Науковці опитали 3,5 тисячі пар, які народили першу дитину у 70 роках минулого століття. Згідно досліджень, сім’ї у яких чоловіки беруть участь у хатній роботі, розлучаються набагато рідше.

Зріст розлучень у Великобританії помітили ще у 60-х роках ХХ століття. Раніше вчені пояснювали цю тенденцію тим, що все більше жінок працюють. І, як рішення проблеми, пропонували жінкам залишатись вдома, в той час. Як чоловіки займатимуться кар’єрою.

Проте найновіші дослідження показують, що проблему можна вирішити більш активною участю чоловіків у домашніх справах. За думкою вчених, це стабілізує подружжя, незважаючи на те, працює дружина чи ні.

За матеріалами: КАІ

Вранці 18 травня о 9:27 я отримав дзвінок на свій приватний мобільний телефон від представника СБУ, який попросив про зустріч. Ми домовилися зустрітися через двадцять хвилин у приміщенні ректорату УКУ. Цей співробітник вже контактував з ректоратом рік тому, під час візиту до університету тодішнього Президента України Віктора Ющенка. Він також відвідав ректорат пізнього пообіддя 11 травня 2010 р. в справі запиту Інституту екуменічних студій та Інституту історії Церкви про підписання угоди щодо опрацювання архівів СБУ. У цей час представників ректорату вже не було в кабінетах, і він мав, за висловом директора Інституту екуменічних студій д-ра Антуана Аржаковського, з ним «дуже добру зустріч».

Після свого прибуття 18 травня, цей співробітник у ввічливий спосіб повідомив про те, що деякі політичні партії планують протести та демонстрації з приводу суперечливої (а в деяких випадках обурливої) політики нової української влади. Студенти будуть задіяні у цих протестах. Існує небезпека, що деякі з цих акцій можуть супроводжуватися провокаціями. Він ствердив, що студенти, звичайно, мають право протестувати, однак адміністрація університету повинна їх застерегти, що ті, хто візьме участь у будь-якій протиправній діяльності, будуть притягнуті до відповідальності перед законом. Протиправна діяльність включає в себе не тільки акти насильства, а й, наприклад, пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових службовців (або будь-які інші протести, не санкціоновані владою).

Після усного представлення справи співробітник поклав на стіл розкритого листа на аркуші паперу, що був адресований мені. Він попросив мене прочитати листа, а тоді підтвердити підписом, що я ознайомився з його змістом. Відвідувач ствердив, що після того, як я прочитаю і підпишу цей лист, він повинен забрати його з собою. Оскільки я зміг побачити, що документ був адресований мені як ректорові (я також зауважив, що на ньому було два підписи, які надавали йому особливо офіційного характеру), я спокійно відповів, що всякий лист, адресований мені, стає моєю власністю і повинен залишатися у мене, принаймні у формі копії. Лише за цих умов я міг погодитися прочитати цей лист (не говорячи вже про те, щоб його підписувати).

Співробітник був явно збентежений моєю відповіддю. Видавалося, що він не мав подібних прецедентів, тому що у моїй присутності зателефонував по мобільному зв’язку до свого (місцевого) керівництва, запитуючи про інструкції, що робити далі. Начальник відмовив у дозволі лишити мені чи то оригінал, чи копію листа, сказавши, що СБУ побоюється, що я «можу опублікувати його в інтернеті». Я поставив запитання про доцільність всієї цієї процедури та про необхідність такої секретності й відмовився навіть дивитися на листа і читати його зміст. Молодий співробітник був розчарований і частково збентежений, однак не чинив додаткового тиску і не сперечався з моєю аргументацією.

Наша розмова мала й душпастирський момент. Я нагадав співробітнику той факт, що СБУ як нащадок колишнього КДБ, у якій залишається багато працівників ще з радянських часів, обтяжена спадщиною фізичного й морального ламання і калічення людей, та що він, як молода одружена особа, повинен бути обережним, аби не допуститися вчинків, які можуть завдати непоправної шкоди йому особисто та осоромити його перед дітьми та онуками. Як священик я почувався зобов’язаним вказати на цю душпастирську перспективу. До його честі, він відмежувався від спадщини минулого й заявив про своє прагнення служити потребам українських громадян. Він також попросив звернути йому увагу, якщо я вважаю, що він чинить неналежний тиск.

Врешті, я виразив моє особисте й назагал поширене в народі глибоке розчарування тим, що праця СБУ така непослідовна, що офіцери безпеки й міліції живуть розкішно, хоч отримують мізерні зарплати, що їхня діяльність просякнута корупцією та що нехтуються законні права громадян і їхня рівність перед законом. Я навів свіжий приклад з моїм двоюрідним братом Теодором Ґудзяком, мером міста Винники, який у лютому 2010 р. (три дні після обрання нового Президента) був арештований на підставі сфабрикованого звинувачення в хабарництві, організованого відомим корупціонером – політичним конкурентом й колишнім міліціонером – та за допомогою обласної й міської міліції. Незважаючи на те, що за два місяці до сфабрикованої справи мер, спираючись на голоси міської ради, надав СБУ відео, на якому переодягнені у цивільний одяг міліціонери серед ночі безперешкодно вриваються в його офіс у міській раді, дістають із сейфу міську печатку і ставлять її на різних документах, СБУ не вжила жодних заходів. (Предстоятелі Церкви, зокрема Блаженніший Любомир (Гузар), висловили занепокоєння, що внаслідок маніпульованих асоціацій цей випадок може бути використаний як привід, аби скомпрометувати ректора УКУ і цілу інституцію, яка має виняткову репутацію вільної від корупції). Я також повідомив, що маю достовірні свідчення та аудіодокази того, що мій телефон прослуховується, і то вже протягом багатьох місяців.

Народ України продовжує побоюватися й не довіряти як Службі безпеки, так і міліції через систематичні зловживання законом; через поширену практику залякування чесних політиків, журналістів, активних громадян; через зухвалий шантаж і здирства, здійснювані силовими структурами щодо середнього та малого бізнесу. Я попросив молодого співробітника передати мою стурбованість такими фактами своєму начальству. Я мав враження, що він особисто готовий дослухатися до етичних аргументів, але й, водночас, виконує свою звичну роботу. Мені було ясно, що він старанно «дотримується інструкцій».

Під час нашої розмови співробітник СБУ запитав мене про Генеральну асамблею Федерації європейських католицьких університетів (FUCE), що мала відбутися 20-22 травня в стінах УКУ у Львові. Він охарактеризував її як важливу подію (вона отримала серйозний розголос) і спитав про програму, та про те, чи зустріч відкрита для широкого загалу. Стало зрозуміло, що він був би зацікавлений взяти у ній участь. Я сказав, що головна тема: «Діяльність католицьких університетів задля гуманізації суспільства» була оголошена в засобах масової інформації і що результати обговорень також будуть оприлюднені. Однак робочі засідання ректорів університетів не є загальнодоступними. Я пояснив, що 211 членів Міжнародної федерації католицьких університетів (IFCU) та 49 членів FUCE ретельно слідкують за розвитком єдиного католицького університету на території колишнього Радянського Союзу. Вони особливо зацікавились обставинами діяльності УКУ після того, як у березні на щорічній зустрічі Ради консульторів IFCU в Японії, я мав нагоду описати деякі наші суспільно-політичні перипетії та загрози свободі інтелектуального дискурсу (нав’язування радянського бачення історії; реабілітацію сталінізму і Сталіна, якому 5 травня 2010 р. в Запоріжжі відкрили новий пам’ятник; відновлення цензури у пресі й на телебаченні), які несумісні з нормальним університетським життям.

Тоді, як це й було домовлено на початку зустрічі, я запросив до розмови першого проректора УКУ д-ра Тараса Добка, якому співробітник повторив побажання СБУ.

Розуміючи стурбованість СБУ збереженням стабільності українського супільства, слід зробити декілька висновків з цієї зустрічі та пропозицій, які на ній були висловлені:

1. Підписання такого документа, як цей лист, що був мені запропонований до підпису, рівнозначне зі згодою на співпрацю з СБУ. Особа, яка його підписує, властиво, погоджується зі змістом листа та з можливими його наслідками. У практиці радянських спецслужб поставлення підпису на документі, який був написаний КДБ і зберігався там, було основним методом вербування таємних інформаторів (сексотів).

2. Такі методи не мають відомих (мені) прецедентів у незалежній Україні в досвіді УКУ та Львівського Національного Університету, чийого довголітнього ректора (і колишнього міністра освіти і науки 2008-2010 рр.) Івана Вакарчука я спитався безпосередньо після цієї зустрічі. Ці методи були добре відомі в радянські часи.

3. Конфіскація листа після підписання робить його і підпис інструментами для використання СБУ на власний розсуд.

4. Можливі сценарії використання подібного документа включають таке:

a) У випадку арешту студента, СБУ може звернутися до ректорату з оскарженням, що університет був поінформований про небезпеку для студентів, але не вжив необхідних заходів, щоб вберегти їх від протиправних вчинків чи насилля щодо них. У такому випадку адміністрації університету може бути висунуте звинувачення з подальшою моральною та юридичною відповідальністю. Звинувачення з юридичними наслідками може стати інструментом змусити університет піти на компроміс стосовно своїх засадничих принципів (свободи слова, форм суспільної діяльності та критики, навіть релігійних практик – все це має свої прецеденти в недавній історії). Більше того, влада може використовувати такий претекст, аби здійснювати потужний тиск на університет з метою приборкати будь-які студентські протести.

б) Після гіпотетичного арешту студента чи студентів, їхнім колегам і батькам, як і іншим членам університетської спільноти можуть показати документ, яким адміністрація була попереджена, і їй порадили приборкати прояви студентської активності. Оскільки адміністрація не відвернула студентів від незаконної діяльності, яка стала приводом для арешту, батьки й інші особи можуть зробити висновок, що університет недостатньо (неадекватно) піклується безпекою своїх студентів. Це був би найефективніший спосіб поділити університетську спільноту та підірвати репутацію університету серед його найважливіших членів – студентів.

5. Явний та справжній сюрприз, яким стала для співробітника моя відмова вчинити так, як вимагалося, може означати, що він не часто зустрічається з подібною реакцією. Він пояснив мені, що регулярно працює з духовенством. Можна припускати, що подібним чином зверталися або будуть звертатися і до інших душпастирів (які працюють з молоддю, студентами і т.д.), та що хтось не міг або не зможе відмовитися підписати такий документ.

6. Заходи такого типу породжують острах і тривогу. Вони й задумані для того, аби залякати адміністрації університетів та студентів. Вони є елементом методології, добре знаної українському народові. Відродження таких практик є свідомою спробою відродити методи радянського тоталітарного минулого та наново посіяти страх у суспільстві, яке тільки почало відчувати свою свободу.

7. Оскільки лише декілька з приблизно 170 українських університетів заявили протест проти недавніх змін у політиці та освіті, а багатьох ректорів спонукакли і/або змусили висловитися на їхню підтримку, то зрозуміло, що останнім часом у вищу освіту швидкою ходою повертаються страх і пристосуванство. Можна очікувати, що УКУ буде об’єктом особливої уваги й можливого тиску в наступні місяці. Солідарність міжнародної спільноти і, особливо, академічного світу буде важливою допомогою для УКУ, аби університет відстояв свою принципову позицію стосовно інтелектуальної і суспільної свободи.

8. Відкриті висловлювання і публікації на ці теми є мирним і найбільш ефективним способом протидії секретному контролю та залякуванню студентів і громадян. Як стало очевидним під час згаданого випадку, представники владних структур є особливо чутливими до винесення їхніх дій на публіку. Інформація може відігравати запобіжну, коригуючу й зцілюючу роль, якщо вона виявляє заплановані дії, які мають на меті обмежити громадянську свободу, демократію та людську гідність.

Слід зазначити, що 11 травня 2010 р., коли українські студенти організовували протести у Львові та Києві, представник апарату Ігоря Держка, заступника Голови ЛОДА, відповідального за гуманітарні питання, зателефонував до ректорату й запитав про статистику – кількість студентів, які беруть участь у демонстраціях. В УКУ відповіли, що не знають, яким чином вести такі підрахунки.

Прошу пам’ятати про УКУ, про всіх студентів та громадян України у Ваших думках і молитвах.

о. Борис Ґудзяк

Ректор

Українського Католицького Університету

19 травня 2010 р.Б.

Офіційний сайт УКУ

Вчора, 24 травня розпочався візит в Україну Президента Папської Ради у справах культури архиєпископа Джафранко Равазі. До 26 травня він перебуватиме у Львові, де бере участь у Міжнародній біблійній конференції під назвою «Святе Письмо в катехизі, духовності та культурі України», що відбувається приміщенні греко-католицької Семінарії Святого Духа у Львові. Форум організували Патріарша катехитична комісія Української Греко-Католицької Церкви та Катехитично-педагогічний інститут Українського Католицького Університету у Львові.

Під час урочистого відкриття конференції Архиєпископ Львівський Ігор Возьняк, ЧНІ, перечитав привітання від Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара. До присутніх звернувся з вітальним словом Голова Конференції Римо-Католицьких Єпископів України Львівський Митрополит Мечислав Мокшицький.

З доповіддю «Святе Письмо і культура» виступив Президент Папської Ради у справах культури архиєпископ Джанфранко Равазі. Переклад на українську мову його книги «Коментар Пісні пісень» представив Координатор біблійного проекту Української Греко-Католицької Церкви отець Тарас Барщевський. Відбулась також презентація інших видань Патріаршої катехитичної комісії.

Програма перебування у Львові Архиєпископа Равазі включає відвідини католицьких та православних храмів, зустріч з міським головою Львова, студентами Національного Університету імені Івана Франка та львівськими митцями.

Завтра, 26 травня, Президент Папської Ради у справах культури Архиєпископ Джафранко Равазі відбуде до Києва.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Більш як чверть жителів великих міст України (28,1%) останній раз відвідували музей один-два роки тому. Майже така сама кількість опитаних (26,4%) останній раз була у музеї три-п’ять років тому, передає УНІАН з посиланням на дані дослідження Інституту Горшеніна.

Кожний п’ятий респондент (21,5%) заявив, що відвідував музей більш як п’ять років тому, а кожний десятий (11,2%) – півроку назад. Були в музеї протягом останніх трьох місяців 4,5% опитаних, а 8,3% заявили, що ніколи не відвідували музеї.

Водночас переважна більшість респондентів (85%) вважає, що держава недостатньо фінансує музеї в Україні. І лише 5,3% опитаних вважають державне фінансування достатнім для музеїв.

Більш як половина жителів великих міст України (55,2%) вважають, що пропагувати відвідання музеїв мають держава і самі музеї однаковою мірою. Майже чверть опитаних (23,4%) вважає таку пропаганду прерогативою держави, а 13,2% висловили думку, що цим мають опікуватися музеї. Важко відповісти на це питання 8,2% респондентів.

Більш як половина жителів міст з населенням понад мільйон чоловік (51,5%) вважають, що для залучення молоді до відвідування музеїв слід зробити відвідування музеїв школярами і студентами пільговими або безкоштовними.

Вважають ефективним способом залучення молоді до відвідування музеїв обговорення виставок на шкільних уроках 44,8% респондентів, а 32,1% – активну пропаганду музеїв у ЗМІ.

Висловили думку, що необхідно проводити більше виставок сучасного мистецтва, 30,1%, проводити «дні відкритих дверей» – 27,8% опитаних. Кожний п’ятий респондент (20,2%) вважає ефективним способом пропаганди музеїв серед молоді організацію батьківськими комітетами і керівництвом шкіл і вишів відвідування музеїв школярами і студентами.

Крім того, експерти Інституту Горшеніна під час дослідження з’ясували, що переважна більшість опитаних (84,2%) негативно ставиться до того, що урядовці беруть з музеїв у тимчасове користування роботи відомих художників та інші предмети мистецтва для прикрашання своїх кабінетів і адміністративних будівель.

Телефонне опитування на тему «Музеї України» проводилося 21-23 травня. Всього було опитано 1200 респондентів в містах-мільйонниках: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі і Львові у віці від 16 років. Квотами були регіон проживання, стать і вік респондентів. Похибка репрезентативності дослідження не перевищує +/-3,2%.

За матеріалами: Українська правда. Життя

Міжнародна науково-практична конференція «Міжетнічні та міжконфесійні відносини в контексті сучасних суспільних трансформацій» відбулась з 29 по 30 квітня на базі філософсько-теологічного факультету Чернівецького Національного Університету.

У конференції взяли участь провідні філософи, теологи і релігієзнавці з різних країн: України, Росії, Польщі, США, Франції. Римо-Католицьку Церкву в Україні представляли єпископ-помічник Львівської Архідієцезії Леон Малий – доктор теології, та п. Інна Келлер – докторантка Люблінського Католицького Університету.

Першого дня з доповідями виступили Филипович Л.О. – доктор філософських наук, професор, завідуюча відділом історії релігії та практичного релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Гануліч П.В. – Генеральний Секретар Української асоціації релігійної свободи та інші доповідачі.

Того ж дня відбулися секційні засідання, на яких з доповідями виступили науковці. Представники Римо-Католицької Церкви брали участь в 2 секції: Свобода релігії та Церкви у контексті правових відносин. Єпископ Леон Малий мав доповідь на тему: «Церква і релігійні організації – аналіз проблематики, виникаючої із різного трактування термінів», що викликала зацікавленість у науковців. Інна Келлер приготувала доповідь на тему «Права й обов’язки державної влади з погляду християнської соціальної науки». Також на секціях обговорювались питання освіченості в питаннях релігії, як шляху до нормалізації міжконфесійних відносин, питання сімейних цінностей в релігійному житті, філософські та соціологічні аспекти, суспільні чинники взаємодії релігії та суспільства. Всі статті були надруковані у матеріалах конференції, та у віснику Університету «Релігія і соціум».

В рамах міжнародної конференції 30 квітня відбувся Єдиний день релігійної свободи на тему «Шляхи та форми толеризації міжконфесійних відносин». Уже стало традицією на Буковині, поліетнічному і поліконфесійному краї, щороку проводити Єдиний день на базі іншої конфесії. В цей раз конференцію приймали римо-католики Буковини, а саме Чернівецький Деканат Римо-Католицької Церкви. На Єдиному дні зібрались представники Української асоціації релігійної свободи з Києва, єпископи Православної Автокефальної та Римо- Католицької та Протестантських церков, священикиі Православної Церкви Київського Патріархату, Православної Старообрядської Церкви, Римо-Католицької та Української Греко-Католицької Церкви, проповідники різних Протестантських Церков Буковини, рабин Чернівецький.

З привітанням учасників виступив Чернівецький Декан РКЦ о. Марек Дроздік. Отець-декан висловив надію на те, що такі Єдині дні релігійної свободи сприятимуть толерантності у багатоконфесійному середовищі не тільки Буковини, а й усієї України.

Далі слово мав Віктор Єленський – Президент Української асоціації релігійної свободи. Пан Єленський висвітлив проблеми реалізації релігійних свобод в сучасному світі і Україні. З доповіддю на тему міжконфесійних протиріч, причин їх виникнення та форм розв’язання виступив Генеральний секретар УАРС Петро Ганулич.

З темою про форми роботи релігійних громад іудаїзму по толеризації міжконфесійних відносин виступив Головний рабин Чернівецького регіону Ноах Кофманський. Рабин в своєму виступі відмітив, що під час окупації Буковини євреїв спасали представники інших конфесій, що свідчить про давнішні традиції толерантного співіснування багатьох конфесій на Буковині.

Шляхи та форми толеризації міжконфесійних відносин в контексті соціальної доктрини Церкви Християн Віри Євангельської висвітлив Петро Карпов – єпископ Церкви ХВЄ у Чернівецькій області.

Про благодійність та соціально значущу роботу Церкви Адвентистів Сьомого Дня як чинника подолання міжконфесійних протиріч, розповів Іван Завірюха – секретар Буковинської конференції Церкви АСД.

Про принципи формування толерантних відносин у багатоконфесійному середовищі розповів директор приватної школи «Надія», проповідник Церкви Євангельських Християн Баптистів Василь Манчул.

Про форми роботи Церкви по організації міжконфесійної комунікації оголосив о. Володимир Боровий з Української Греко-Католицької Церкви.

Про духовність як фактор інтеграції суспільства розповіла голова Чернівецької громади віри Багаї п. Олена Пігулевська.

Після ранішнього засідання всі учасники Дня релігійної свободи були запрошені до храму Воздвиження Чесного Хреста РКЦ на концерт органної музики та камерного співу. Після концерту та обіду відбулась звітно – виборча конференція Української Асоціації релігійної свободи в приміщенні парафіяльного будинку парафії Воздвиження Чесного Хреста. В порядок денний було внесено 7 питань, серед яких – обрання Правління УАРС та змін до статуту УАРС. Також була дана позитивна оцінка роботі УАРС, як організації, що сприяє своїм членам у ствердженні і поширенні принципів релігійної свободи, а також захисту законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно- культурних та інших спільних інтересів. Оскільки Римо–Католицька Церква в Україні являється членом УАРС, то до складу Ревізійної Комісії УАРС було обрано представника від РКЦ Інну Келлер.

Під час проповіді єпископ закликав вірних молитись за священиків та за нові покликанняВ урочистості взяло участь духовенство деканату Суми разом зі своїми парафіянами, а також священики з інших парафій та дієцезій.

Перед початком урочистості відбулася Дорога Світла, підготовлена молоддю, що представляє події, пов’язані з народженням Церкви, а після Святої Меси єпископ уділив таїнство Миропомазання 4 парафіянам.

За матеріалами: The diocese of Kharkiv and Zaporizhzhia

Задум написання даного матеріалу з’явився ще на початку останнього місяця весни. Зранку 9-го травня, по дорозі на Службу Божу, бажання лише посилилось. Тож прийшовши після Святої Літургії додому відразу почав переводити у цифровий формат свої враження від порозвішуваних на адмін- (і не тільки) будівлях червоних прапорів. Та згодом бажання пропало через те, що ідеї блогу видались занадто банальними (і справді, важко доводити речі, які, здавалось би, є аксіомою). Славно-сумнозвісне 9-те травня залишилось в недалекому минулому, і, можливо, не варто було до нього повертатись, однак 9-те травня – це більше, ніж просто дата, це надзвичайно важливий індикатор, який показує, «ху іс ху» і не тільки.

Нехай «дядьки отечества чужого» по старій совковій традиції «к датє» повторюють заяложені імперські міфи й базікають про свою турботу над ветеранами (при цьому обливаючи останніх водою із калюж на своїх обвішаних георгіївськими стрічками «майбахах»), а потім абсолютно забувають і про реальних учасників війни, і про пенсіонерів загалом, і про всіх громадян. На противагу їм усі, хто хоче знати правду і за її допомогою визволитись, повинні добре розуміти, чим була так звана «Пабєда» і чому її святкують ще досі.

Так, Україна пережила ще одне 9-те травня… Масштаби та характер цьогорічного святкування явно відрізняються від того, до чого ми звикли на протязі останніх п’яти років. Але, як це часто буває, тут є одне «але»: специфіка «Дня Пабєди» a-la Янукович-Табачник була закладена ще за Ющенка. Саме попередній Президент, отримавши від народу величезний кредит довіри та неабиякий потенціал політичного впливу, не здійснив якісних змін, спрямованих на утвердження національної державності українців. Зокрема, Ющенку так і не вдалося провести докорінної декомунізації та постколоніальної (по суті – антиімперської) реконструкції України. Проявом цього є реванш тих політичних сил, котрі сьогодні не лише вирішили реанімувати старі імперські міфи, але й намагаються створити бліду копію ресталінізації у Російській федерації (в останній реабілітація Сталіна триває не перший рік, до того ж, не лише на державному, але й навіть на церковному рівні – чого лише варта ікона за участі Йосипа Віссаріоновича в монастирі м. Стрєльна Ленінградської області…)

Гуманітарна політика сучасної влади, зрештою, як і її геополітичні устремління, не дивує, тож було б нерозумно її за це критикувати – нинішній режим проводить ту політику, яка відповідає його сутності; до того ж, Партія регіонів ніколи не приховувала своїх поглядів. Цікавить інше: чому такий стан речей допустили українці – законні господарі цієї землі? На нашу думку, причина цього лежить в деяких цивілізаційних особливостях українського народу.

Не можна заперечити думку Дмитра Донцова про те, що українці були і є крайнім сходом Заходу, але аж ніяк не крайнім заходом Сходу. Однак таке розташування України «на грані двох світів» певною мірою призвело до цивілізаційної деструкції, орієнталізації української нації – явища виразно протиприродного й однозначно шкідливого. Період від фатального 1654 року до падіння династії Романових мав цілий ряд негативних для України наслідків, зокрема домінування на наших землях азійсько-московського «праваслав’я», яке не лише відривало наш народ від Заходу, але й спотворювало релігійність народу. Проте ні епілептик Пьотр І, ні проститутка Єкатєріна ІІ, ні їхні наступники все ж докорінно не змінили європейської сутності українців. Більших «успіхів» досягли більшовики.

Вперше комуністи прийшли до влади саме в Росії. Ворожі європейському духу ідеї марксизму були реалізовані там, де визначальними цивілізаційними рисами були колективізм та деспотично-рабська свідомість. Червона тоталітарна система майже нічого не змінила за винятком хіба того, що «казьонне» московське православ’я ще більше утвердило свою цезаропапістську специфіку, і що певною мірою європеїзована російська аристократія була знищена – після цих більшовицьких «здобутків» А. Блок без жодної краплі лукавства міг констатувати: «Да, азіати ми, с раскосимі і жаднимі глазамі…» І азіатство справді стало природою Homo Soveticus’а.

Найгірше те, що більшовизм розвивався не як національна ідеологія росіян, а як потужний інструмент московського імперіалізму. Знищенням найкращих представників нації, утвердженим потужною репресивною системою тотальним страхом, соціальним зростанням всілякого непотрібу, що радо слугувував окупантам – всім цим комуністи посприяли частковій втраті українцями європейського духу. Наслідки цього ми бачимо сьогодні.

Посилення російського реваншизму, особливо в гуманітарній сфері, було б неможливим, якщо між Україною та Росією існував би міцний цивілізаційний бар’єр; однак так не є, тому значна частина населення України говорячи про «Перемогу», має на увазі не лише перемогу над націонал-соціалізмом, але й насамперед перемогу у азійському Drang naht West, перемогу Сходу над Заходом.

Московський імперіалізм завжди живився ідеєю протистояння європейській цивілізації. Щоб обгрунтувати ідею Третього Риму, чернець Філофей безапеляційно стверджував, що «Пєрвий Рім падоша» (при цьому чомусь забував, що Вічне Місто не може впасти, бо саме в ньому була закладена скеля Церкви, яку ніколи не подолає пекельна брама). Згодом, щоб не уподібнитись «єретичним» латинникам, московити були готові відкинути будь-яку правду православної віри. Опісля наші північно-західні сусіди підхопили чеську ідею панславізму й до тез захисту «праваславнай вєри» почали додавати твердження про себе як рятівників «славянскаво міра». Апогею ненависті до Заходу було досягнуто в епоху комунізму, зокрема під час Другої світової.

Звісно, перемога над безбожним націонал-соціалізмом була життєво необхідною і для Європи, і для усього людства. Однак не забуваймо, що перемога над нацизмом в 1945 році була поєднана з тріумфом не менш людиноненависницької і сатаниниської ідеології комунізму.

Проводжаючи новобранців дивізії «Галичина» на вишкіл, отець Василь Лаба наголошував: «Йдете в похід не тільки за Вітчизну, але й за віру Христову, за Христову моральність, за свободу совісти, за культуру людства. Йдіть боротися проти орди, що надвигається дорогами татарви на наші землі…». Дійсно, похід Червоної армії на Захід був походом орди. На це не часто не звертають увагу у зв’язку з абсолютною демонізацією Німеччини: якщо німці погані, значить, всі, хто проти них воював – добрі… Так, нацистська ідеологія була засадничо хибною та злочинною, під проводом біснуватого Гітлера німці зробили дуже багато помилок. Проте це не означає, що переможці Німеччини були святими, а сама перемога – благом; наслідок боротьби сатани і диявола благом бути не може.

Як більшовики, що нібито проповідували інтернаціоналізм, ставились до німців? Чи не найкращою відповіддю на це питання є слова радянського пропагандиста Іллі Еренбурга: «Мы поняли: немцы не люди… Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал… Если ты убил одного немца, убей другого – нет для нас ничего веселее немецких трупов» (газета «Красная звезда», 24 липня 1942 року). Звісно, ці слова можна пояснити природньою для війни озлобленістю, однак не лише нею.

Більш переконливо говорять свідчення очевидців «освобождєнія» Європи від нацизму. Лев Копельов, в минулому – радянський майор, згадував: «К вечеру въехали в Найденбург. В городе было светло от пожаров: горели целые кварталы. И здесь поджигали наши… На одной из боковых улиц, под узорной оградой палисадника лежал труп старой женщины: разорванное платье, между тощими ногами – обыкновенный городской телефон. Трубку пытались воткнуть в промежность. Солдаты кучками и поодиночке не спеша ходили из дома в дом, некоторые тащили узлы или чемоданы. Один словоохотливо объяснил, что эта немка – шпионка, ее застукали у телефона, ну и не стали долго чикаться». А ось ще одне свідчення вояка, якому більшовицька пропаганда не вибила з голови залишків людяності: «Посреди мостовой идут двое: женщина с узелком и сумкой и девочка… У женщины голова поперек лба перевязана, как бинтом, окровавленным платком. Волосы растрепаны. Девочка лет 13-14, белобрысые косички, заплаканная. Короткое пальтишко; длинные, как у стригунка, ноги, на светлых чулках – кровь. С тротуара их весело окликают солдаты, хохочут».

Американский історик Вільям Пірс писав про Східну Прусію січня 1945 року: «Когда советские воинские части перехватывали колонны бегущих на запад немецких беженцев, то они творили такое, чего в Европе не видели со времён нашествия монголов в Средние века. Всех мужчин… обычно просто убивали на месте. Всех женщин, почти без исключений, подвергали групповому изнасилованию. Такова была участь и восьмилетних девочек, и восьмидесятилетних старух, и женщин на последних стадиях беременности. Женщинам, которые сопротивлялись изнасилованиям, перерезали горло, или застреливали. Часто, после группового изнасилования, женщин убивали. Многих женщин и девочек насиловали по столько много раз, что они от одного этого погибали».

В той же час І. Еренбург виливав на сторінки газет свої брехливі помиї: «Наша ненависть — высокое чувство, оно требует суда, а не расправы, кары, а не насилия. Воин Красной Армии — рыцарь. Он освобождает украинских девушек и французских пленных. Он освобождает поляков и сербов. Он убивает солдат Гитлера, но он не глумится над немецкими старухами. Он не палач и не насильник. На немецкой земле мы остались советскими людьми. Мы видим немок, еще вчера издевавшихся над нашими девушками. Эти немки испуганы, угодливы, блудливы. Мы говорим: пусть работают в поте лица своего. Пусть те из них, кто повинен в злодеяниях, ответят перед судом. Но советский воин не тронет женщины».

Дійсно, «нє тронєт»… В 2002 році вийшла книга авторитетного англійського історика Ентоні Бівора «Падіння Берліна. 1945». В цій праці Бівор зазначає, що лише в самому Берліні до 130 тис. німецьких жінок та дівчаток стали жертвами радянських згвалтувань, близько 10 тис. померло. Всього за період «асвабаждєнія» Німеччини було згвалтовано до 2 млн. осіб (не даремно меморіал Червоної армії у Берліні німкені називають «Могилою Невідомого Гвалтівника»).

Слід зазначити, що жертвами червоноармійців ставали не лише німкені, але й інші європейки – українки, білоруски, польки, чешки, сербки. Загалом, Червона армія поводила себе всюди однаково – грабувала, палила, вбивала, гвалтувала. Коли ж сербські комуністи висловили своє обурення, Й. Сталін з гнівом відповів: «Как так, Вы не можете понять солдата, который… хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?».

Всі ці подробиці «асвабаждєнія» чумусь дуже нагадують сцени з роману Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр». «Звільняючи» Україну, солдати «рабоче-крєстьянскай» так само грабували селян, вбивали цивільне населення, гвалтували жінок – від маленької дівчинки до старої горбатої карлички-монахині… Все та ж поведінка дикої орди.

Для пересічного українського обивателя ці факти мало відомі. Тому для багатьох жителів України радянська армія ще досі є «нашою». При цьому на підсвідомому рівні розуміється, що «наші» перемогли не просто Німеччину, а «Запад». Тож у природному бінарному архетипі «свій / чужий» «чужий» ототожнюється саме з Європою.

Чи слід говорити, що перемогли «наші»? Чи можемо ми гордитися, що українці були співучасні до окупації половини Європи? Чи не краще визнати, що наші співвітчизники були змушені крокувати аж до Ельби у пілотках з червоними зірками в силу своєї бездержавності? Чи не повинен викликати ненависть і бажання помсти той факт, що наших батьків та дідів було змушено проливати свою «кров добру, не чорну» (Т.Шевченко) за чужі імперські інтереси (змушено або просто обдурено, зазомбовано)?

Перед тим, як відповісти на ці питання, замислимося ще над одним фактом.

За перемогу СРСР у Другій світовій було заплачено надзвичайно високу ціну. Не будемо наводити цифри, які є дуже неточними і суперечливими, але й так зрозуміло, що відсоток людських втрат радянської держави був значно більший, ніж у країн Осі чи західних союзників. Причина цього – далеко не в людиноненависницькій поведінці німецьких окупантів (чомусь у Західній Європі наслідки «нового порядку» та подальшої антинімецької визвольної боротьби не несли за собою таких втрат). Набагато більшу роль відіграло ставлення до населення комуністичної влади. Радянське керівництво ставилось однаково і до солдатів власної армії, і до цивільних громадян. Для більшовиків не було і не могло бути ні «рядового Райяна», ні його матері – для них взагалі не існувало цінності людської особистості, існували лише «совєтскіє граждані» та «совєтскій народ». В Радянському союзі існували лише величезні ресурси (насамперед, людські) та заокруглені статистичні дані. Тож немає нічого дивного в тому, що командування Червоної армії кидало в бій не навчених і майже не озброєних юнаків, що «звільнення» Києва планувалось не з тактичного чи стратегічного розрахунку, а із забаганки партійних бонз взяти столицю України під річницю «вєлікай актябрьськай ревалюциі».

А як до такої політики ставились самі радянськими громадянам? Не будемо рівняти всіх під одну лінійку і відразу зазначимо, що далеко не всі червоноармійці, працівники тилу, жителі окупованих територій були до останньої краплі крові відданими Сталіну та компартії. Однак нас цікавлять ті, кого від червоного прапора та серпа із молотом дійсно не нудило. Чому люди, до яких ставились як до бидла, покірно хилили свої голови? Де була їхня гордість, їхня самоповага, почуття власної гідності? Чому вони залишалися вірними тим, хто вважав їх за ніщо? Причина цього знов ж таки в цивілізаційних особливостя радянської держави. В СРСР стосунки населення і влади мали класичний східний характер. Неначе азійський деспот, дивився на населення власної держави Й. Сталін; неначе східні сатрапи, керували підлеглими військові та партійні «начальнікі»; неначе позбавлені гідності безправні раби, виконували накази зверхників радянські громадяни. Однак якщо для росіян такий стан речей є досить природним, українцям він був нав’язаний – їх зламали «через коліно»…

Цивілізаційний генофонд України залишається зламаним і по нинішній день. Українці ще досі повністю не пробудилися з євразійського сну. У відносинах влади і народу продовжує панувати деспотично-рабська свідомість, яка разом із нав’язаними цивілізаційними орієнтирами утворює згубне зачароване коло. Тому й вивішуються 9-го травня на адмін- (і не тільки) будівлях імперські червоні ганчірки «пабєди», а переважна більшість наших посполитих або повторює ворожі українському духові радянські мантри, або радіє з подачки в стилі «хліба і видовищ», або не має достатньої цивільної відваги, щоб сказати «Ні!» дрейфу України у червоне минуле чи, не дай Боже, у двоголово-пташине майбутнє.

Щоб змінити ситуацію, потрібно позбутися своєї цивілізаційної половинчастості. Нам потрібно очиститись від зовнішнього бруду і внутрішньої гнилизни. В плані Другої світової ми повинні усвідомити увесь трагізм тих часів, коли надзвичайно велика кількість українців, воюючи з німецьким націонал-соціалізмом у лавах радянської армії, водночас сприяла просуванню на захід московської комуністичної орди. При цьому не слід кивати лише на поганих-препоганих «воріженьків» – вони були, є і будуть, вони не згинуть «як роса на сонці», якщо ми їм не допоможемо. Необхідно усвідомити: в тому, що більшовики перегвалтувати пів-Європи є і наша вина – ми не знищили, хоч і могли, російський комуноімперіалізм у 1917-20 роках. А ще – ми не збудували сильної держави, яка змусила б наших європейських сусідів з нами рахуватися, яка їх переконала б, що з українцями потрібно дружити, а не претендувати на їхні землі та готувати асиміляційні сценарії (бо не відомо, що було б, коли Польща, Угорщина та Румунія отримали після Першої світової по зубах і придушили свої імперські амбіції… можливо, єфрейтор Шикльгрубер не шукав би «лібесрауму» на землях сконсолідованої Центрально-Східної Європи?).

Однак так не сталось. Вирісши в умовах деспотії російського самодержав’я, українська еліта кінця ХІХ – початку ХХ ст. захопилася результатами денерації Європи – ліберально-соціалістичними ідеями, як наслідок – нащадки Чингізхана та хозарських каганів поновили свою владу над сходом Європи. Не пройшло й століття, а ситуація повторюється. Наша сьогоднішня «національно-патріотична еліта» єдиною противагою московському експансіонізму бачить всі ті ж «болотяні вогні»… Та годі шукати орієнтирів у «цінностях» ліберастичної Псевдо-Європи. Годі йти хибним шляхом! Надягання чужих масок не допоможе. Щоб відродити українську націю, щоб відродити її у європейському дусі, потрібно вбити в собі азіата – гарячим залізом випалити рабську приязнь до «старшого брата», вирізати всі метастази, які зв’язують нас з самопроголошеним Третім Римом! Лише зробивши це, ми не допустимо, щоб по Україні й надалі гуляли орди, щоб українців перетворювали на яничар. …А коли ми відродимо Україну, то, дай Боже, виконаємо свою місію у світі.

_________________________________________________________

УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

18 травня 2010 у Мадриді представлено акцію залучення волонтерів, яка проходитиме під гаслом: «Я – волонтер, а ти?». Її метою є заохотити приблизно 20 тис. юнаків та дівчат послужити своїм ровесникам. Завдання волонтерів будуть дуже різноманітними. До них входить допомога учасникам і їх зустріч на вокзалах та в аеропортах, надання інформації, співпраця з прес-центром для перекладу текстів. Вони також братимуть участь в приготуванні місць проведення зустрічей, забезпечуванні порядку, координуванні груп та супроводі представників влади.

«Завданням цієї першої акції є заохотити молодь всього світу вписуватися до спільноти волонтерів», – зазначив під час представлення Педро Бесарі, координатор волонтерів Мадридських ВДМ, адже без них годі уявити проведення цього великого свята, на якому очікується приблизно 2 млн. учасників. Молодь, що бере участь в кампанії, походить з Німеччини, США, Ель-Сальвадору, Демократичної Республіки Конго, Тайваню, Франції та Іспанії.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Під час ІІ Ватиканського Собору (1963-1965), окрім іншого, розглядалось питання урочистого присвоєння Діві Марії титулу Матері Церкви. Особливо на цьому наполягали польські єпископи на чолі з кардиналом Стефаном Вишинським. Цей постулат був висунутий у контексті атеїстичного гоніння Церкви у соціалістичному блоці. У проголошенні Марії Матір’ю Церкви, отже, йшлося про благання заступництва Марії у таких намірах: дарування Церкві свободи культу, збереження моральності, визнання прав Церкви, осягнення Її єдності, обдарування світу миром. Хоча Собор не проголосив урочисто титулу Матері Церкви, проте навчання про материнство Марії щодо Церкви знайшло своє віддзеркалення у соборних документах.

Наразі це свято не є загальноцерковним. В Польщі та Україні його відзначають у понеділок після П’ятидесятниці.

Те, що Марія є Матір’ю Церкви означає для нас, що Вона є нашою заступницею, Вона веде нас до Ісуса, до спасіння в Христі, оберігає нас своєю материнською опікою і молитвою. Материнство Марії щодо Церкви спонукає кожного віруючого до наслідування Її віри, надії та любові.

За матеріалами: Костянтин Морозов OFM Cap «Літургійний рік», Вінниця 2001.