Історичний егоїзм

Історичні фантазії чи відверті спекуляції політиків за своєю простотою й зрозумілістю сприймаються значно привабливіше, ніж складні пояснення істориків.

У другій половині 1980-х років, у період так званої перебудови, коли дискусії на літературні й історичні теми захопили українське суспільство і навіть стали частиною повсякденності, набув популярності вислів «білі плями», які належало — задля досягнення, як тоді здавалося, повноти історичного знання — заповнити справжнім змістом, віднайденим за рукописами репресованих авторів чи архівними матеріалами. Запанувало загальне переконання, що цього досить для формування нового, нібито об’єктивного погляду на минуле. На такому переконанні ґрунтувалося величезне довір’я, що виникло тоді між істориками й громадськістю. Зізнаюся, що й мене, тоді випускника школи, захопила романтика історичного пошуку. Минуло два десятиріччя. Сьогодні розумію, що «білих плям» у чистому вигляді немає і що зображати минуле як заповнення кольором окремих фрагментів, — не що інше, як наївна ілюзія.

За роки незалежності України історіописання здолало величезний шлях. Зусиллями професійних істориків та ентузіастів відкрито тисячі забутих імен і подій. Але чи історія набула від того завершеності й гармонії? Очевидно — ні. Що більше, суттєво похитнулися й позиції самих істориків у суспільстві. Та й тим «білим плямам», здається, немає кінця-краю. Щойно одні зникають, з’являються нові — ще більші й складніші від попередніх. Перманентний процес замальовування «білих плям», хибно сприйнятий на початках незалежності як справжня історична наука, замість консолідувати українське суспільство призвів до його численних розколів. Сьогодні на ґрунті ставлення до минулого відбувається стрімкий процес атомізації українського суспільства, коли кожен (що професійний історик, що пересічний громадянин) замикається в колі своїх уявлень (у межах своєї улюбленої хто плями, а хто маленької цятки), стає в позу носія абсолютної думки чи то неперевершеного фахівця, слухає тільки себе, врешті-решт вибудовує власну концепцію національної історії… Приватну! Приватизація історії стає знаменням нашого часу.

Два погляди на проблему 

Спробую подивитися на ситуацію з двох боків: пересічного громадянина, який занурений у потік повсякденності й потерпає від нав’язливої політичної риторики, та історика, для якого аналіз суспільних процесів належить до першорядних фахових обов’язків. Ці міркування ґрунтуються на думці, що в сучасній Україні в останні роки виник і загострюється світоглядний конфлікт між суспільством (йдеться про активних користувачів історичної інформації) та середовищем фахових істориків (маю на увазі тих істориків, які контактують із суспільством за посередництвом текстів), і що провина у цьому непорозумінні не тільки на боці істориків, а й суспільства теж. Істориків і суспільство протиставляю тут для зручності пояснення, хоча добре розумію, що історики є частиною того ж таки суспільства, а їхній образ світу базується не лише на знанні історії, а й на життєвому досвіді. Різниця полягає у ставленні до минулого: якщо для пересічного громадянина історія переважно уявляється як реальність, яку треба тільки відкрити (відповісти на запитання: як було насправді?), то професійний історик розуміє, що історія існує тільки в нашій уяві. Це не означає, що нічого з того, про що говорять історики, не відбувалося в дійсності. Це значить, що події стають історією тільки тією мірою, якою потрапляють у сферу розуму й зазнають у ній перетворень. Історія — це насамперед продукт розуму. Але проблема не в тому, що існують різні уявлення про природу історичного знання, а в тому, що з обох боків є мало людей, готових на цих різницях не спекулювати.

 

Перманентний процес замальовування «білих плям», хибно сприйнятий на початках незалежності як справжня історична наука, замість консолідувати українське суспільство призвів до його численних розколів

 

Не один раз доводилось зупинятися на думці, що мені як історику важко відповідати на запитання, які стосуються минулого, але задані не-істориками. Мої відповіді, здебільшого, не задовольняли пізнавальний інтерес таких співрозмовників. Це виказувало розчарування в їхніх очах і суха подякувальна інтонація. Ми розходилися: я — з думкою про дивні запитання, що суперечать будь-якій науковій логіці, а мій співбесідник — з переконанням у дивності всіх тих істориків, для яких просте запитання стає складною проблемою. Від якогось часу я почав дотримуватися простого й ефективного, як мені здавалося, правила — за жодних обставин не брати участі в дискусіях на історичні теми з не-істориками (такі дискусії часто виникають у поїзді, на забаві, за кавою тощо). Простіше кажучи, я вибрав втечу як найпростіший спосіб розв’язати проблему. Сьогодні дедалі частіше думаю, що це не правильно, — історик не може ізолюватися від світу, працювати тільки на віддалену наукову перспективу. З моменту, коли історик втрачає з поля зору реальність, він втрачає теж творчу опору, бо джерелом думок історика, попри усе, є сучасне йому суспільство, а не покриті столітнім пилом матеріали. Але чи правильно теж, коли інтерес до минулого не викликає в людини, користувача історії, бажання докласти будь-яких зусиль, аби зрозуміти механізми формування історичного знання? Цілком очевидно, що основи для цього мали би формуватися на рівні шкільної історичної освіти. Але та освіта спрямована, по суті, на розвиток споживацьких інстинктів, коли учні отримують готові твердження без жодної інформації про неоднозначність історичних фактів та відносність їхніх тлумачень. У підсумку школярі сприймають історію як готовий і незмінний продукт, а істориків — як енциклопедичний довідник.

Наївність у сприйнятті минулого

Робота історика насправді полягає не в запам’ятовуванні й відтворенні на той чи той запит певної сукупності інформації. На шляху до твердження, навіть найпростішого, історик змушений розв’язати низку питань, від яких залежатиме висновок: вивчити думки попередників (вони завжди будуть різнитися), провести пошук джерел (завжди виявиться, що вони не тільки різні за жанрами й авторами, а й розкидані по різних бібліотеках і архівах, часто в різних країнах), вивчити ці джерела (інколи навіть просте їх прочитання займе безліч часу) і, зіставивши, спробувати узагальнити розрізнені думки в цілісний висновок. А ще потрібно збагнути мотиви дій людини в різних ситуаціях (що пов’язане з життєвим досвідом самого історика), контекст історичного часу (це теж приходить тільки з роками дослідницької праці), притаманний відповідній епосі спосіб мислення і ціннісні орієнтири тощо. Хоча цей ряд можна продовжувати, сказаного досить, аби зрозуміти, що історичне знання «не росте на дереві», а історики — не садівники, які восени збирають спілі яблука. Історія пишеться істориками, а результат залежить від безлічі чинників. Тлумачення минулого завжди відносне. Немає ніякої гарантії, що у світлі нових джерельних матеріалів, зроблений колись висновок не доведеться змінювати. Тому чесність історика полягає не в повторенні якогось твердження як абсолютної істини, а в постійному пошуку нових інтерпретацій і способів осмислення минулого, увільненні їх від впливу власних життєвих практик і стереотипів.

 

історик не може ізолюватися від світу, працювати тільки на віддалену наукову перспективу

 

Чи готове сьогодні українське суспільство відмовитись у сприйнятті минулого від наївного, дитинного реалізму? Ні, не готове. І справа тут зовсім не у браку спеціальної освіти, а у споживацькому егоїзмі, в якому це суспільство глибоко загрузло. Всупереч численним розчаруванням, які неодмінно приходили на зміну безпідставним надіям, воно стійко очікує від істориків чітких відповідей на всі запитання про минуле, з’ясування «всіх» фактів і обставин, мало не «божественного одкровення». До того ж, це «одкровення» має бути зрозумілим з першого прочитання і не вимагати жодних інтелектуальних зусиль для засвоєння. Воно в жодному випадку не може руйнувати чи розходитися з уявленнями читача. Якщо незрозуміле — значить неправильне. З позиції пересічної людини, яка тільки цікавиться історією, але не має фахової підготовки, історики замість впорядковувати світ, навпаки його збурюють, привносять сум’яття. Тому на цьому тлі історичні фантазії чи відверті спекуляції політиків за своєю простотою й зрозумілістю сприймаються значно привабливіше, ніж складні пояснення істориків. У підсумку ще недавно поодинокі нарікання на роботу істориків тепер перетворились у досить стійку громадську думку про їхню нефаховість (мовляв, не можуть зрозумілою мовою пояснити людям прості речі), пристосуванство і навіть продажність.

Дві моделі щодо ролі історика в суспільстві

Егоїзм істориків, якого теж удосталь, має трохи іншу природу. Він ґрунтується на уникненні відповідальності за недостовірність (неповноту) висновків та знищення інституту опонентства. Сьогодні в Україні змагаються між собою дві моделі щодо ролі історика в суспільстві. Обидві — створені самими істориками й не прийняті суспільством. Перша передбачає, що історик виконує роль дзеркала, в яке примушує суспільство дивитися. Його завдання — через історичну ретроспективу показати, що відбувається із суспільством сьогодні. Іншими словами — поставити діагноз та спостерігати за пацієнтом. Такий історик позиціонує себе над суспільством, зверхньо (поблажливо або суворо) споглядає за його проблемами, але не готовий брати на себе будь-яку відповідальність за суспільні вчинки. Друга, конкурентна, модель будується на переконанні у визначальній ролі історика як творця суспільства (у сучасній Україні — ще й творця нації та держави). Такий історик говорить і пише тільки те, що відповідає нинішнім завданням, політичній доцільності. До минулого підходить вибірково, серед безлічі «руїн» знаходить придатний для нового будівництва матеріал. Усе інше відкидає як непотрібне й навіть шкідливе. Для такого «історика-творця» суспільство є «нерозумною дитиною», якій треба дати тільки початкову освіту. Обидві моделі ґрунтуються на примусі й завищеній оцінці ролі історика в суспільстві.

 

З позиції пересічної людини, яка тільки цікавиться історією, але не має фахової підготовки, історики замість впорядковувати світ, навпаки його збурюють, привносять сум’яття

 

Найбільшу напругу у відносинах між істориками й суспільством у сучасній Україні створює національне питання. Саме у цій сфері обидві сторони часто вдаються до лобових атак з позиції власної абсолютної правоти, повністю ігноруючи думку опонентів або представляючи опонентів як ворогів. На перешкоді порозуміння стоять не так різниці в історичній пам’яті регіонів, як нав’язаний політиками стереотип про доленосність будь-якого вибору, про святість і недоторканість місцевих історичних постатей. Нездатність вирватися із кола застарілих уявлень про способи відстоювання національних інтересів роблять суспільство загалом й істориків зокрема заручниками політиків, зручним матеріалом для маніпулювання їхніми поглядами.

Помилки в управлінні країною привели до того, що енергія значної частини української інтелігенції спрямована сьогодні на балансування між нібито «патріотизмом» і «зрадництвом», або ж «запроданством». Таке своєрідне ходіння по лезу обмежує творчу ініціативу, стимулює демагогію. Історик, який раз потрапив у цю пастку і почав грати у нав’язану політиками гру, навряд чи зможе коли-небудь піднятися до рівня морального авторитета. Постійна «боротьба» за чиїсь інтереси обмежує його інтелектуальну свободу, а суспільство однозначно сприймає це як «продажність». Єдиний спосіб вирватися з цієї пастки — перетворитися з «трудової інтелігенції», в усьому залежної від влади, у публічних інтелектуалів (про це пише Микола Рябчук: (Без)відповідальність інтелектуалів у (дис)функціональному суспільстві: суб’єктивні рефлексії), готових задля досягнення істини вести відкриту дискусію і з владою, і з суспільством.

Відповідальність історика

Навряд чи сьогодні можна сподіватися на віднайдення простого способу, як уникнути приватизації історії та подолати відчуження між суспільством і середовищем професійних істориків. У довгостроковій перспективі в Україні, можна сподіватися, таки з’явиться культурний і політичний проект демократичного суспільства, створений інтелектуалами і середнім класом.

 

Найбільшу напругу у відносинах між істориками й суспільством у сучасній Україні створює національне питання

 

Тільки в такому суспільстві може розвинутися ідея пошуку (не нав’язування) істини як спільна платформа для тих, хто становить суспільство, і тих, хто це суспільство вивчає. Але вже сьогодні кожен може зробити кроки назустріч: професійні історики — прийняти на себе частину відповідальності за стан країни і суспільства, а суспільство — відмовитися від тези про непомильність і універсальну «мудрість народу».

Відповідальність історика могла би ґрунтуватися на уникненні вибірковості (тенденційності) в судженнях та у плеканні опонента. Наявність носія іншої думки, викристалізовує думку власну, робить її яснішою та змістовнішою. Водночас треба розуміти, що читання історії вимагає не менших інтелектуальних зусиль, аніж її писання. Користувачі історичних текстів мають навчитись розпоряджатися відомостями про минуле. Сьогодні замало знати історичні факти, замало мати думку про все на світі, значно складніше цю думку утвердити, розгорнути діяльність задля її реалізації, довести її життєздатність.

Додати коментар (2500 знаків):

Iм'я*
Вiдгук*
OpenID
Код*

Коментарі до статті

Пiночетенко17-02-2010 15:46

Первая беда в Украине - это бедность. А народ сейчас разъединяет мнение кем был Бандера для Украины??? Да какая вам разница, кацапы и хохлы долбанные.

Неужели хохлу,неполноценному примату, приученному тянуть лямку как вьючное животное,на сегодняшний день есть что-то важней чем собственный сытый желудок. Вы ведь в полной жо.пе. Пускай украинцы радуются за истинных патриотов. Не отбирайте у них героев. В России славят Петра Первого, который специально споил россиян (хорошая мотивация заставить работать русского после будуна.И никто его там не осуждает.

Объединитесь,люди,населяющие Украину.Вам ведь там жить.Или вы ждете что придет Иванов и будет править в вашу пользу.Да вас хохлов никогда и нигде за людей не считали.Украина есть а вот украинцев нет.Везде где я встречаю хохла,жди неприятностей.Это самый коварный элемент,самый ненадежный земляк.Безответственность и предательство - основная черта хохлов.Ни один народ не подставляет так друг друга, как это делают хохлы.Вот вам и результат выборов.Только бы напаскудить друг другу!!!Падлы проклятые.

поет29-01-2010 21:19

«Переписывание истории».

Этот фактор используется с целью формирования будущих поколений и внедрения желаемой идеологии. Искусственно смоделированные исторические реалии передаются через книги и лекции, по радио и телевидению, посредством СМИ, театральных представлений и художественных фильмов. Используя весь этот арсенал, строится виртуальный мир, воспринимаемый за действительность. В результате человек может воспринять свою реальную жизнь за неприятный сон, а все, что пропагандируется, – за реальность.

Английский кинорежиссер Кэн Лох говорил: «Важно, чтобы историю писали мы, поскольку тот, кто пишет историю, управляет настоящим» 16.

16. Кара-Мурза С.Г., «Манипуляция сознанием», М., 2006, с. 201.

волинянин28-01-2010 19:51

ДО: ММ28-01-2010 00:35

То тоді треба було назвати свій опус радше "Істеричний егоїзм"...

поет28-01-2010 13:38

у наших сусідів, починаючи від 19 століття є популярною фраза "поет в росії - більше ніж поет".

То так виглядає що в Україні дехто намагається запровадити слоган "історик в Україні - більше ніж історик" :)

читайте класику, панове, там вже все написано:

Пьер Бурдье, Гюнтер Грасс,

Литература: взгляд изнутри

Проблема общественной роли интеллектуала — и его морального долга, если предположить, что таковой существует, — всегда разрешалась путем выбора неустойчивой позиции между Сциллой популярности и Харибдой маргинальности.

http://bourdieu.name/bourdieu-grass-literatura

ММ28-01-2010 00:35

Волинянин

Не треба так вивищувати історика над іншими смертним, чи відокремлювати від них.

Навіть думки про це не було. Я намагаюся ствердити просту річ: історію, попри усе, найкраще знають історики. Але водночас не маю ніякого наміру цим тішитися, бо історичне знання, аби набути вартості, мусить функціонувати в суспільстві. Його не можна тримати в кишені. А що суспільство не хоче вникнути у складнощі формування цього знання, то воно зазнає різних перетворень, які мені, справді, не подобаються. У підсумку історія стає інструментом маніпуляції настроями людей. Зрештою, це їхня плата за небажання вчитися.