На початок
Джерельну базу будь-якого дослідження з діяльності польських підпільних військово-політичних структур у роки війни в Західній Україні за відродження Польської держави в її довоєнних кордонах і викликане цим протистояння з такими ж українськими самостійницькими силами має складати, в першу чергу, широке коло документальних матеріалів, як з архівів Польської Республіки, так і вітчизняних. До нашого дослідження ми намагалися залучити, насамперед, ті, котрі ще ніколи не публікувалися ані в Україні, ні поза її межами, і в другу чергу - вже опубліковані.
Величезна кількість архівних джерел, що висвітлюють побудову організаційно-територіальної структури і діяльність Армії Крайової на західноукраїнських землях за часів німецької окупації, зберігається в Архіві нових актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych - AAN) [151-157] і архіві Військового історичного інституту в Рембертові (Wojskowy Instytut Historyczny - WIH) [158-166].
Зокрема, звіти волинського і львівського командування АК [155, 158, 159], рапорти політичних представників (делегатів) польського емігрантського уряду за 1942-1944 pp. [l54, 164] знайомлять із завданнями та масштабом дій місцевих аківських підпільних структур з підготовки до всезагального антигітлерівського повстання в Польщі, яке мало вибухнути наприкінці війни, головним чином, на етнічних польських землях, зіткнення з радянськими військами на випадок просування останніх на Захід. Їх зміст переконує в тому, що саме останні завдання були головними в діяльності цих структур, а створення, наприклад, на Волині баз самооборони і проаківських партизанських загонів, на відміну від їх появи в Генеральній губернії, стало вимушеним заходом і значною мірою реакцією на дії УПА.
Ми прагнули до критичного підходу в оцінці документів, усвідомлюючи те, коли, за яких обставин і де вони були підготовлені. Враховуючи, наприклад, існування розбіжностей між показниками, що подавалися місцевими керівниками польського підпілля про кількісний склад АК в Західній Україні і наслідки її бойових дій та інформацією про це, яку надсилало до Лондону Головне командування АК, що знаходилося в Варшаві, автор намагався уточнити статистичні дані про дійсний стан останньої і реальні результати її, передусім, антинімецької боротьби.
Окрім того, на відміну від АК, організаційно-територіальна структура політичного представництва польського емігрантського уряду на території Західної України в документах відображена набагато гірше. Невипадково, окреме дослідження з цієї проблеми в польській історичній літературі досі відсутнє. Тому стан польського політичного підпілля, зокрема, так званої Делегатури уряду, нами реконструйовано лише пунктирно, а наголос зроблено на аналізі найважливішої ділянки її роботи - зі збору інформації про злочини проти польської цивільної людності гітлерівців, радянських органів влади, бойовиків ОУН і воїнів УПА, представників інших українських збройних угруповань, а також української допоміжної поліції.
Ці ж звіти, а також величезна колекція матеріалів та спогадів безпосередніх учасників подій, переважно, з архіву Військового історичного інституту [160-162] і Архіву історії селянського руху (Zaklad Historii Ruchu Ludowego) [167-171] дають певне уявлення про характер українсько-польського протистояння в ці роки, зокрема, про кількісне співвідношення антиукраїнських акцій польських партизанських загонів на Холмщині і антипольських виступів УПА на Волині та в Східній Галичині, кількість жертв серед цивільного населення, основні форми його самооборони.
В документації Політичного представництва польського емігрантського уряду (Делегатура) на окупованих землях і в особистому архіві польського міністра та першого польського посла в СРСР часів війни Станіслава Кота [171] можна відшукати численні огляди подій українського життя, аналітичні довідки з характеристиками національно-визвольних програм і планів ОУН, проекти розв'язання українського питання, складені різними польськими діячами, тощо. Вивчення останніх переконує в тому, що польський військово-політичний провід ні за яку ціну не збирався відмовлятися від "східних кросів" II Речіпосполитої, а створення повоєнної української суверенної держави вважав можливим лише на Надніпрянщині.
Зібрання документів ОУН та інших українських політичних партій і організацій (відозв до української і польської людності, газетних видань, матеріалів про українсько-польські переговори), частина з яких, як з'ясувалося, у вітчизняних архівах не збереглася, також певною мірою характеризують наміри командування УПА щодо польського населення західноукраїнських земель, причини антипольських виступів, реакцію на них різних українських політичних сил.
Зауважимо, що ми намагалися представити якомога ширшу документальну основу описуваних подій, залучаючи до їх аналізу і вперше вводячи в науковий обіг, насамперед, матеріали польських архівосховищ. Переклад документів з польської мови здійснювався таким чином, щоб не спотворити Їхнього змісту. Зрозуміло, що переважна їх більшість подається зі скороченнями, які, однак, також не змінюють загального змісту документа. Втім, у тих випадках, коли польські матеріали суперечили інформації, вміщеній в документах вітчизняних архівів і українській науковій літературі (скажімо, про те, хто виступав ініціатором і учасником виконання тої чи іншої збройної акції, спрямованої проти цивільної людності, або якою була кількість жертв), автор намагався на це вказувати.
Як приклад подамо такий факт. Між українськими і польськими істориками досі точаться гострі суперечки з приводу того, хто був відповідальним за масовий злочин, скоєний 28 лютого 1944 р. в с. Гута Пеняцька на Бродівщині, коли під час "пацифікації" села загинуло понад 500 його польських мешканців. Якщо в українській історіографії поширений погляд, що відповідальність за ті події лежить на німецькому каральному загоні, то польська історіографія покладає провину за злочин на галицьких добровольців, покликаних до дивізії СС-"Таличина". Першу версію подано, зокрема, в останній і добре задокументованій праці з історії дивізії львівського історика А.Боляновського [172]. З дослідження видно, що автор частково ознайомлений з матеріалами польських архівів. Однак, про звіт польського діяча Делегатури польського уряду про події в с. Гута Пеняцька, складеного нібито на підставі свідчень урятованих очевидців, він не згадує. Отже, або цей звіт йому не відомий, або дослідник до нього не звертається з якихось інших міркувань.
Тут вкажемо на те, що зміст звіту [255, k. 89] свідчить не на користь галицьких добровольців. І саме під таким кутом зору, тобто під кутом відповідальності за злочин "функціонерів СС-"Таличини" і українських націоналістів" варшавський відділ Комісії з покарання злочинів проти польського народу від червня 2001 року веде слідство в цій справі [173, s. 16]. Судова справа розглядається на підставі польського законодавства, оскільки, як вважають слідчі, злочин скоєно українцями - громадянами Польщі, мешканцями Східної Галичини, яка до 1945 p. формально належала II Речіпосполитій.
До речі, одночасно комісією ведеться слідство й в справі масових вбивств загонами Армії Крайової і Батальйонів Хлопських "польських громадян українського походження" під час так званої "грубешівської революції" 9-10 березня 1944 р. в Сагриню, Ласкові, Шиховицях та інших українських поселеннях Грубешівського повіту, а також у справі злочинів проти цивільної української людності - мешканців сіл Павлокома і Малковиці Перемишльського повіту, Завадка Мороховська Сяноцького повіту, Верховини Хелмського повіту, скоєних у 1945-1946 pp. як польськими партизанськими угрупованнями, так і підрозділами Війська Польського. Сподіваємось на об'єктивність комісії у вивченні всіх цих справ.
Діяльність польського підпілля в Західній Україні в період 1939-1941 і 1944-1945 років частково відбита в матеріалах, що переховуються в Східному архіві наукового осередку "Карта" (Archiwum Wschodni. O[rodek Karta) [174], Центральному військовому архіві (Centralny Archiwum Wojskowy - CAW) [175] та відділі рукописів бібліотеки Варшавського університету (Gabinet r'kopisow biblioteki Uniwersytetu Warszawskiego) [176].
В архіві осередку "Карта" міститься частина паперів з колекції генерала В.Андерса, що була передана до Варшави із Гуверівського інституту (Стенфорд, США). Вона складається із повідомлень польських громадян, які були в 1939-1941 pp. заарештовані і депортовані радянською владою із західних областей України на північ і захід Радянського Союзу, а пізніше, після амністії 1941 p., опинилися в Польській Армії в СРСР. Як відомо, в 1942 p. остання евакуювалася до Ірану. Завдяки цьому інформація колишніх польських мешканців Волині і Східної Галичини була ретельно списана, збережена і сьогодні вона дає яскраве уявлення про характер пануючого на цих землях у той період політичного устрою.
Документи двох інших інституцій характеризують взаємовідносини формувань АК і командування Червоної армії на заключному етапі війни.
Загалом варто відзначити, що діяльність польських військово-політичних структур в Західній Україні за радянських часів представлена в польських документах значно гірше, ніж та сама діяльність за часів німецької окупації. Причина цього полягає в тому, на що ми вже вказували, але наголосимо ще раз. Через оперативність заходів і вдалу агентурну роботу органів НКВС, через масовий характер арештів, здійснених Москвою і Києвом серед польських підпільників, їхні плани з проведення антирадянської боротьби значною мірою залишилися лише планами. Про останні ми радше дізнаємося, так само, як і про характер завдань, поставлених перед підпільниками польським емігрантським урядом і центральним військовим командуванням, не стільки від них самих чи з їхньої конспіративної документації, скільки з карно-слідчих справ заарештованих польських діячів, складених працівниками НКВС. Тому описуючи діяльність польського підпілля в Західній Україні в 1939-1941 pp., легше відобразити не так конкретні її форми та напрямки, як основні методи і засоби боротьби з ним радянських спецслужб.
Значний інтерес для вивчення історії антирадянської і антигітлерівської боротьби поляків упродовж усієї війни становлять матеріали, підготовлені Центром дослідження польського підпілля (Studium Polski Podziemnej) в Лондоні [177]. В них, зокрема, простежується яким чином польський емігрантський уряд підтримував майже постійний зв'язок із підпіллям на окупованих територіях Польщі і Західної України та впливав на його діяльність.
З матеріалів вітчизняних архівів, що допомогли у дослідженні теми, насамперед, слід назвати ті, що зберігаються у фондах крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях [178], з'єднань Української повстанської армії "УПА-Північ" [179], Української добровольчої стрілецької дивізії СС "Галичина" [180] та фонді-колекції трофейних документів про співробітництво українських націоналістів і керівництва УПА з німецько-фашистським окупантами [181] Центрального державного архіву вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України в Києві. Вони допомогли провести порівняльний аналіз інформації, яка міститься в джерелах і наукових дослідженнях українського та польського походження.
Так, наприклад, дуже важливими для розуміння причин і характеру українсько-польського протиборства, а також з погляду співставлення з польськими матеріалами були численні керівні та звітні документи ОУН і Головної команди УПА (УПА-Північ) та підлеглих їй груп (військових округ) "Турів", "Заграва", "Богун", що діяли на території Волині.
Вони, зокрема, дали уявлення про характер антиукраїнських акцій польських боївок на Холмщині, а також про те, як їх сприймала українська сторона (матеріали політичної референтури ОУН), про дії польської допоміжної поліції на Волині, спрямовані знов таки проти місцевої української цивільної людності (матеріали політичної референтури ОУН), про масштаб і географію антипольських збройних акцій окремих підрозділів УПА (накази та звіти 1-ої групи УПА, підписані І.Литвинчуком "Дубовий", М.Левицьким "Славута"; звіти бойової групи командира "Бористена" за підписом Д.Корінця; звіти відділів групи "Богуна" під командою "Крука" (І.Климишина), "Черника" (Д.Казван) та ін.), про причини невдачі переговорів між ОУН-Б і АК щодо укладення угоди про порозуміння і припинення непотрібного для обох сторін кровопролиття (матеріали політичної референтури ОУН) тощо.
Не менш цінний матеріал для розуміння того, яку позицію займала ОУН-Б в польському питанні, дають трофейні німецькі документи, частина з яких раніше була опублікована в "Українському історичному журналі" [38]. Особливу увагу привертає інформація про переговори між співробітниками служби безпеки і поліції в Генеральній губернії та членом ОУН-Б І.Гриньохом (псевдо Герасимівський), який, як говориться в документах, був нібито уповноважений для цього Центральним проводом.
Сказане останнім про українсько-польські взаємини одному з німецьких чиновників під час розмови, що проходила 5 березня 1944 р. на конспіративній квартирі в Тернополі, в звіті командуючому цих відомств у Генерал-губернаторстві оберфюреру СС і полковнику поліції Біркампу підсумовувалося таким чином. Зі слів І.Гриньоха:
"...Група ОУН під керівництвом Бандери ніколи не вважала своїми противниками...поляків. Нелегальна боротьба з ними проводилася лише тому, що вони тероризували українську меншину. За відсутності цього терору з боку поляків, безперечно, виникла б можливість жити з ними в мирі... Відповідальність за терор, що досі триває між українцями і поляками, група ОУН покладає виключно на польську сторону. Спочатку ОУН намагалася закликати поляків до розважливості різними конструктивними пропозиціями. Але поляки недооцінили силу українців і, особливо, силу групи Бандери. Посилення терору проти українців змусило бандерівську групу ОУН відповісти на удар і віддати наказ своїм бойовим підрозділам відповісти на польський терор актами помсти, за що організація бере цілковиту відповідальність на себе..." [136].
Для порівняльного аналізу було використано також матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України в Києві [182-184] та трьох обласних архівів - Державного архіву Тернопільської області (ДАТО) [185], Державного архіву Волинської області (ДАВО) [186], Державного архіву Рівненської області (ДАРО) [187].
Важливість цих документів полягала, насамперед, в тому, що були вони різного походження, а отже дозволяли подивитися на одні й ті самі події очима чотирьох воюючих сторін. В ЦДАГО і ДАВО автор вивчав документацію Українського штабу партизанського руху (УШПР), а також окремих керівників цього руху, яка проливала світло на характер доволі непростих взаємовідносин польського населення і аківського підпілля в Західній Україні з радянськими партизанськими загонами, особливо з тими з останніх, що створювалися виключно з метою проведення розвідницької і диверсійної діяльності в тилу німецьких окупантів.
В донесеннях до УШПР О.Федоріва, В. Бегми, М. Прокоп'юка, а також командирів радянсько-польських загонів Р.Сатановського, Ю. Собесяка, М.Куницького, Ст. Шелеста та ін., у розвідзведеннях УШПР до М.Хрущова і Д.Коротченка є також чимало цікавих свідчень про перебіг українсько-польської боротьби на територіях Рівненської, Волинської та інших областей Західної України в 1943-1945 pp. В документації фонду ЦК Компартії України містяться ще й інформаційні повідомлення німецьких каральних органів про підпільний і партизанський рух, які дають можливість поглянути на участь в ньому українців і поляків очима фактичних господарів становища на окупованих територіях України.
В ДАРО переховуються, окрім усього іншого, численні матеріали двох груп (військових округ) УПА "Заграва" і "Богун", що діяли саме на Рівненщині. Вони доводять, наскільки українські повстанці були сповнені рішучості позбутися поляків на території своїх повстанських дій, а також яку безкомпромісну позицію в питаннях боротьби займала ОУН-СД по відношенню до інших українських самостійницьких рухів, зокрема, мельниківців і бульбівців, що діяли на Волині. Чимало тут знаходиться також важливих для розуміння характеру діяльності українських повстанців друкованих видань ОУН ("Ідея і чин", "Вісті", "Вільна Україна") і окремих органів УПА ("Новини з фронту", "До зброї", "Наш фронт").
В ДАТО автор вивчав документацію командування Тернопільського округу Армії Крайової. До речі, на сьогоднішній день цей архів є єдиним з архівних установ невідомчого підпорядкування в Україні, що містить фонди саме з польськими матеріалами, які належали військово-політичному підпіллю АК.
Завдяки участі в підготовці одного з томів спільної українсько-польської видавничої серії "Україна-Польща в 30-40-і роки XX ст. Невідомі документи з архівів спецслужб" нам вдалося познайомитися з досі недоступними для більшості дослідників і широкого загалу матеріалами Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБУ) [188]. Це, головним чином, накази і спецповідомлення наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії, його заступника В.Меркулова, наркома внутрішніх справ УРСР І.Сєрова та інших співробітників цього відомства, що регламентують і висвітлюють діяльність оперативно-чекістських груп НКВС у західних областях України в 1939-1940 pp. з ліквідації українського та польського підпілля.
Крім архівних документів для дослідження було використано також документальні збірники, опубліковані в Україні та за кордоном і підготовлені, передусім, польськими та українськими еміграційними центрами. Головне місце серед них займають такі: вже згадувана "Армія Крайова в документах" ("Armia Krajowa w dokumentach") y 6-ти томах [145-150], видана у Лондоні; "Літопис УПА", видання якого було започатковано в Торонто ще в 1975 p., а з 1989 р. в ньому бере участь і Київ (використано окремі томи, зокрема, 1 -й, 2-й, 5-й, присвячені боротьбі ОУН і УПА на Волині й Поліссі [189-191], 6-й, 7-й, 21-й - УПА в світлі німецьких документів [192-194], 24-й - органу Проводу ОУН "Ідея і чин" [68], 2-й, 4-й нової серії [20,23]); програмні постанови Організації українських націоналістів [ 195-196] та інші матеріали ОУН і УПА [ 197-198].
Прислужилися в розкритті теми й документи з історії радянсько-польських [199], радянсько-німецьких [200], німецько-польських [201 ] взаємин передодня і часів Другої світової війни, матеріали, пов'язані з діяльністю Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі [202] та інші.
Втім, історія українського і польського підпілля досліджувалася, передусім, що зрозуміло, на підставі власної документації відповідно ОУН-УПА та АК і Делегатури польського емігрантського уряду, яка регламентувала всі сфери життя обох незалежницьких рухів в умовах окупації, в тому числі форми, методи, засоби і кінцеву мету їхньої боротьби.
В цьому плані при визначенні мотивації дій ОУН для нас було важливим і показовим наступне положення з постанови Великого збору цієї організації, що відбувся в днях 28.І - 2.II. 1929 p.: "Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародних актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад" [195, с. 12].
Погоджуючись з тим, що форми і засоби українсько-польської боротьби значною мірою відповідали умовам війни й усі сторони, задіяні у військовому конфлікті, порушували існуючі норми міжнародного права, керуючись, насамперед, "правом сильного", автор, однак, вважає, що їх слід оцінювати в світлі положень про злочини проти людяності, що містяться в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу від 8 серпня 1945 р., а також в "Конвенції у справі запобігання і покарання злочинів геноциду" Організації Об'єднаних Націй від 9 грудня 1948 р.
Тут відзначимо і таке, що для виправдання воєнних злочинів нерідко посилаються на противоправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак, безвідносно до цього, у Женевських конвенціях від 1949 р., які в свою чергу базуються на нормах XXII статті Гагського положення 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульований принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та покарання за порушення цих обмежень. В IV статті Конвенції у справі запобігання і покарання злочинів геноциду від 1948 р. підтверджено принцип карної відповідальності осіб, яки припустилися геноциду, незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими або приватними особами. Держави повинні карати осіб, які винні у скоєнні актів геноциду, незалежно від того, чи є відповідні держави учасниками даної Конвенції, чи ні.
Значно допомогла нам в наближенні до розуміння подій шестидесятирічної давності польська і українська підпільна й офіційна преса років війни, яку довелося вивчати як у вітчизняних архівах і бібліотеках, так і в зарубіжних - в Архіві нових актів і в Національній бібліотеці у Варшаві, Ягеллонській бібліотеці в Кракові, бібліотеці ім. Оссолінських у Вроцлаві [203-213].
З польських підпільних місячників і тижневиків автор отримав, зокрема, масу найважливіших подробиць з перебігу українсько-польського конфлікту на Волині та в Східній Галичині. В них дуже часто публікувалися розповіді очевидців, яким дивом вдалося уникнути смерті під час численних нападів на польські поселення та вбивств їх мешканців українськими збройними угрупованнями різного походження. Іноді тут публікувалися матеріали й про антиукраїнські акції польських боївок.
Чимало в польській конспіративній пресі містилося звернень до української сторони з вимогою припинити антипольські акції або з погрозами залишити польські території і не чіпати польське майно, як це, скажімо, мало місце на Грубешівщині. Іноді в ній з'являлися навіть українські матеріали, наприклад, звернення Волинського українського комітету до Волинського делегата уряду із засудженням цих акцій [214, s. 1]. В № 6 тижневика АК Львівського регіону "Бюлетень Червенської землі" від 13 лютого 1944 p. висловлювався скептицизм, з яким поляки сприйняли жовтневий 1943 p. "комунікат" бандерівської ОУН про її непричетність до мордування поляків [215, s. 2].
Той же тижневик від 26 березня 1944 p. (№ 12) подавав, наприклад, інформацію про те, що під час битви під Підкаменєм і Бродами радянським військам вдалося взяти в полон декілька сотень українських солдатів з дивізії СС-"Галичина". Всі вони були відразу розстріляні в Збаразькому замку на тій підставі, що двома тижнями раніше нібито брали участь в мордуванні польських мешканців с. Гута Пеняцька, а тому не могли бути потрактовані як військовополонені [216, s. 8].
Безперечно, не вся інформація, що подавалася в польській підпільній пресі, була перевіреною і відбивала реальний стан речей. Тому ми намагалися послуговуватися лише тою, яка знаходила підтвердження в інших джерелах, як польського, так і українського походження. Зрозуміло, що дуже багато інформації, яку автор зачерпнув з підпільних видань, залишилося поза межами цієї роботи і використовуватиметься надалі.
Завдяки знайомству з українською пресою, що легально виходила під час німецької окупації і, насамперед, з українським часописом для Волині "Волинь", з "Українськими щоденними вістями" - органом управи м. Львова, з українським часописом в Генеральній губернії - "Краківськими вістями", із щоденником для дистрикту Галичина - "Львівськими вістями" та іншими, вдалося чимало дізнатися важливого про те, як, наприклад, відреагували на створення "західноукраїнського крайового правління під проводом Я.Стецька" 30 червня 1941р. різні німецькі чинники [217, с. 6], про випадки вбивств українців відступаючим польським військом у вересні 1939 р. [218, с. 4-5], про становище українців і поляків упродовж всієї війни на землях їх спільного проживання, в тому числі про суперництво між ними в Генерал-губернаторстві та Рейхскомісаріаті Україна.
З цих матеріалів стає зрозумілою офіційна позиція в справі українсько-польських суперечностей тої частини української громадськості, яка об'єднувалась навколо Українського центрального комітету (УЦК) на чолі з В.Кубійовичем. Як відомо, УЦК намагався відігравати роль третьої сили, не беручи участь у партійних чварах, які мали місце, передусім, у середовищі ОУН. Однак, з документів відомо, що голова УЦК, проводячи переговори з польською стороною і офіційно виступаючи із закликами, у яких засуджувалися антипольські акції, а тим більше антиукраїнські [219, с. 1], нерідко перед тим консультувався з мельниківцями.
Чимало інформації для роздумів, наприклад, про діяльність української і польської допоміжної поліції в Західній Україні дали матеріали інших газет, зокрема, органу прокомуністичної організації "Гвардія Людова" ("Народна Гвардія") газета "Боротьба", рупора православного українського духовенства на Волині часопис незалежної української думки газета "Шлях", тощо.
У роботі також критично використано численні мемуарні видання діячів українського і польського підпілля, які дали змогу познайомитися з особистими відгуками та враженнями учасників тодішніх подій. Особливо нам прислужилися ті з українських мемуарів (наприклад, М.Скорупського [222], Д.Шумука [223], Л.Павлишина [224], М.Данилюка [225], М.Гордієнка [226] та ін.), автори яких, як нам здавалося, беручи активну участь у боротьбі УПА, разом з тим відсторонено ставилися до внутрішньо-політичної боротьби в ОУН і "з'ясування стосунків" з поляками.Так, зокрема, спогади курінного УПА Максима Скорупського (Макса) допомогли з'ясувати, яким був дійсний зв'язок між ОУН-Бандери і відділами УПА, а також хто був справжнім ініціатором багатьох акцій українських повстанців, в тому числі і тих з них, що спрямовувалися проти поляків.
Він про це писав таким чином: "Хоч бандерівці й заявляли, що УПА надпартійна, проте, в перший період... нею цілковито керувала ОУН Бандери. Тому населення так і називало партизанів бандерівцями, хоч з переконання вони бандерівцями не були. У відділах УПА були наставлені "політруки" й уповноважені Служби Безпеки. Їхній вплив був такий великий, що часто військовий ступінь чи функції у відділах залежали від "політруків". У відділі першою особою був партійний відпоручник. Районовий ОУН Бандери мав право наказати сотенному, що знаходився на його терені, якусь акцію. Тут часто доходило до непорозумінь, бо одночасно сотенний міг мати інший наказ від зверхника УПА. В міру поповнення рядів УПА неорганізованими, УПА набирала що раз більше характеру всенаціональної української армії. Партія чим далі тратила поводи, СБ не могла схопити цілості в свої руки. Між старшинами і вояками УПА та СБ згодом витворився великий антагонізм" [222, c. 146-147].
У спогадах представників інших українських самостійницьких рухів і військових формувань (бульбівців, мельниківців), що діяли, зокрема, на Волині (Т.Бульба-Боровець Г227], К.Гірняк [228], Г.Стецюк [229], М.Подворняк [230], П.Балей [231], M. Куделя [232-233] та ін. ) чимало місця присвячено якраз "українсько-польській різанині", а також з'ясуванню того, яку відповідальність за неї несла кожна із сторін.
Змальовуючи картину тих жахливих подій М.Подворняк, зокрема, написав таке: "У німецькій поліції, яка прийшла на місце української було багато поляків і всі вони були не місцеві, але привезені до нас десь з глибокої Польщі. Вони з великою жорстокістю нищили українське населення. Коли німці посилали їх спалити одне українське село, то вони палили п'ять-шість. Доходили також до нас чутки, що на українських землях за Бугом, в так званому Генерал-Губернаторстві, польська партизанка жахливо переслідує наш народ. Невідомо, чи ті чутки були правдиві. Але вони запалювали наших людей ненавистю до поляків. Розуміється, що в усьому цьому була німецька рука, а може й рука більшовиків, щоб звести ті обидва поневолені народи до взаємної боротьби. Тому німці в Генерал -Губернаторстві тримали українську поліцію для втихомирення польських повстанців, а на Волинь прислали поляків. І розпалилася між поляками і українцями нікому не потрібна братовбивча боротьба... Про всі події на Грубешівщині довідалися українські повстанці на Волині і з такою самою жорстокістю відплатили полякам за кров своїх братів. Не було в людей тоді жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі... "[230,с. 175-176].
Із загального протиборства між українцями і поляками більшість щойно згаданих авторів виокремлюють також внутрішню боротьбу в самому українському середовищі, яка, на їх думку, була розв'язана бандерівською спецслужбою і яка значною мірою перетворила національно-визвольні змагання за Україну на громадянську війну. Про це в мемуарах пишуть, наприклад, Г.Стецюк, М.Подворняк і особливо багато місця цій проблемі приділяє в своїх спогадах активний учасник цих змагань на Волині Микола Куделя.
Причому останній не переносить практику згаданих спецслужб на весь український повстанський рух. "Я прошу, благаю тих добродіїв, які будуть читати ці рядки спомину, нехай не подумають мене обвинувачувати у неприхильності чи ворожнечі до вояків-повстанців, які були у Бандерівській Повстанській Армії (БПА) - вони для мене святі. Їх безсмертні, героїчні подвиги у безвиглядних боях були такими, яким не може рівнятися жодна нація" - підкреслює автор [233, с. 78].
Із мемуарної літератури, авторами якої були учасники польського повстанського руху, а нерідко водночас і українсько-польського протиборства в Західній Україні в роки війни, нами використано праці М. Фіялки [234], Г.Цибульського [235], В.Кобилянського [236], Я.Хофмана [237], А.Оліви [238], В.Романовського [239], Т.Штумберк-Рихтера [240], В.Пеховської [241], С.Пемпеля [242] та інших.
Не залишилась, зокрема, нами не поміченою думка Ст.Вронського, висловлена ним у передмові до першого видання 1966 р. (хоча ми користувалися п'ятим виданням 1990 р.) книги спогадів "Червоні ночі" керівника однієї з найбільших і найвідоміших польських баз самооборони на Волині в поселенні Пшебраже Г.Цибульського, яка стосується самої суті досліджуваної теми, а саме: "Якби в оглядовому часі не існувало програми та дій АК, що мали своєю метою повернення цих земель до Польщі, лише пам'ять про національне гноблення у міжвоєнний період, навіть враховуючи зусилля гітлерівців, не була б у стані викликати таку масову різанину польської людності, здійснювану фанатичною націоналістичною стихією". Ст.Вронському належить і цікава стаття про суспільно-економічні відносини на Волині напередодні Другої світової війни [31, с. 62-69].
З радянської мемуаристики до дослідження було залучено, насамперед, книги спогадів командуючих радянських і польсько-радянських партизанських загонів, що діяли в західноукраїнському регіоні в роки війни, Д.Медведєва [243], М.Наумова [244], М.Прокоп'юка [245], О.Федорова [246], Ю.Собесяка [247-248] та інших. Останні чимало уваги присвятили висвітленню питань про взаємини радянських партизанів з місцевою українською і польською людністю, а також про оборону поляків під час нападів на них формувань УПА.
Корисними для знайомства з деякими загальними проблемами війни 1939-1945 pp., а також зі становищем в ній українського і польського народів виявилися різнопланові за характером праці, підготовлені у різні роки, наступних вітчизняних і зарубіжних авторів:
К.Паньківського [249], І.Кедрина, [387-388], У.Самчука [389], Ф.Пігідо-Правобережного [250], А.Чайковського [251 ], Ю.Гарлінського [252], Ч.Лучака [253], Ч.Бжози [254] та інших. Було також використано деякі довідкові видання [289-292].
Головна сторінка | Архів новин | Архіви в світі | Корисні посилання | Контакти | Карта порталу
Copyright © 2010 - Державний комітет архівів України
Всі права застережені
Вебмайстер: webmaster@archives.gov.ua