Таємну пожежу, про яку довгі роки замовчували, гасив наш земляк Володимир Максимчук - сьогодні посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації

"Ой, Володя, сину мій, друзі ж твої поприїжджали. А ти мовчиш і нічого не кажеш мені, сину. Якби ж ти був живий, та й радість була б. А мені ж печаль велика і рана глибока"- зі сльозами на очах бабуся Євгенія йде від дверей вглиб подвір'я свого будиночка в селі Демківці Любарського району Житомирської області, на ходу продовжуючи розмовляти зі своїм сином.

Біля воріт радісна з присмаком печалі зустріч. Першим бабуся Євгенія обіймає Володю Кравченка з Москви - друга свого померлого сина, який теж родом з Житомирщини, і для матері якимось чином замінив її кровиночку. Незважаючи на вік - 78 - у неї чудова пам'ять і скільки б років не минуло, поіменно знає кожного, хто побував у її хатині хоча б раз. І цієї квітучої весни, як рідних зустрічала Євгенія Іванівна обіймами та поцілунком друзів, колег її сина і журналістів. В переддень 10-ї річниці смерті Володимира Максимчука в гості до матері приїхали Борис Чумак - колишній начальник пожежної охорони області, голова благодійного Фонду "Пожежні Чорнобиля", нинішній начальник тепер вже Головного управління МНС України в Житомирській області, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС Леонід Антонюк та викладачі Львівського інституту пожежної безпеки МНС України, де в юнацькі роки опановував нараз обрану професію вогнеборця майбутній її фанат.

Усі разом ми прямуємо за матір'ю до будинку. Входимо всередину, намагаючись приховати охопивше хвилювання, а попереду лунає знову материнський розпач, що не може залишити байдужим жодне серце. От і він. Її син Володимир Максимчук. На стіні в кімнаті - велика фотографія чорноволосого красеня в розквіті років із генеральськими погонами. Неважливо, що Володя мовчить і більше ніколи не відповість на мамині слова. Для неї він усе ще живий, її дорогий синочок. Хіба що занадто мовчазний. У цьому будинку пройшли його дитинство і юність. Тут він буде жити завжди.

Наш земляк був першим заступником начальника Головного управління пожежної охорони МВС колишнього СРСР. У трагічному 1986 році ще в чині підполковника Володимир рятував Україну, рятував нас із вами, ліквідуючи пожежу на 4-му реакторі Чорнобильської АЕС. Працював у самому пеклі, розуміючи, що сам собі підписує вирок. Про вибух у ніч на 26 квітня знав весь світ, а про пожежу, що спалахнула майже через місяць після фатального вибуху, мовчали декілька років, навіть у період гласності про неї говорили пошепки. А на її ліквідацію було кинуто більш 300 чоловік: усі підрозділи, дислоковані в зоні, - харківський і чернігівський батальйони, житомирський збірний загін, пожежні частини Чорнобиля, Києва і Київської області ... Якби тоді не зупинили вогонь - наслідки могли бути набагато тяжчі, ніж від самого вибуху.

Ех, Володя, Володя! Яким же ти був у дитинстві командиром! Майстрував самопали, гвинтівки, за що батько страшенно лаяв. Прямо на подвірўї удома влаштовував танці для сільських дівчат і хлопців, сам грав на гармошці. Чомусь із п'ятьох рідних братів і сестер більше любив Валентину - на два роки молодшу за нього. З нею говорив по душах, піклувався і захищав.

- Володя потрапив до першого випуску Львівського пожежно-технічного училища, що направили в Москву, - розповідає сестра Валентина Михайлівна. - Там і залишився працювати. Коли гримнув Чорнобиль, він тоді у званні підполковника внутрішньої служби очолював оперативно-тактичний відділ ГУПО МВС Радянського Союзу. Через тиждень після того, що трапилося, був вже на ЧАЕС. І отут в ніч з 22 на 23 травня. відбулася та страшна пожежа...

Горів 4-й блок, зал циркуляційних насосів, горів кабель - найстрашніше, чого очікували. Існувала загроза поширення вогню в машинний зал 3-го блока, а там - тонни мастил! Спочатку вирішили зробити розвідку. Максимчук з бойовим розрахунком з однієї сторони, Чухарєв та Гудков з іншої - вирушили до осередку. В повній темряві. Через довжелезний транспортний коридор. Ось як гукнулась бездумна гігантоманія будівельників, коли з'єднання блоків єдиним машинним залом не дає можливості локалізувати можливу біду! Потім Володя з гіркотою скаже Валентині: "Уявляєш, ніде не було плану помешкання. Ми тикалися, мов сліпі, боючись оступитися. Один товариш таки впав у діру реактора". Сам Володимир тоді дуже сильно обпалив ногу. Вона перетворилася в "слонячу". Потім, у госпіталі, шкіру ноги знімуть разом зі шматками розплавленого взуття. Але це буде згодом, а тоді Максимчук про себе не думав. "Товаришу підполковнику, зашкалює!" - донісся голос молоденького дозиметриста. Ага - значить, там зруйнована частина коридора - так воно і виявилось... В адських умовах зробили заміри радіації. Молодчина Чухарєв зумів прокласти робочі лінії до місця пожежі. І тут почули : "Увага! Негайно покинути територію! В зоні пожежі 250 рентген на годину!"

Як бути? Бойовий устав диктував кинути величезну масу людей в радіаційне пекло на невизначений час. Але Максимчук, на відмінно закінчивши вищу інженерну школу, маючи 20 років практики на усіх ступенях професії,...скомандував - залишити техніку на місці, а бойовому розрахунку відступити до адмінкорпусу. Потім часто будуть запитувати: чому він винайшов тактику, що не мала аналогів у світі? Розрахунок був простий: не дати людям переопроміниться. Хай в гіршому випадку кожен з них отримає 70-80 рентген, але тільки не фатальні 100 - інакше променева хвороба! Для цього рятувальники повинні працювати в зоні пожежі не більш 10 хвилин. Їх 318. Якщо в зміну включати по п'ятеро, людей вистачить на 10 з лишнім годин позмінної роботи. Максимчук намагався не думати про можливості повторних ходок. Він замахнувся на неможливе: і осередок ліквідувати, і пожежників не загубити... Це було жахливо: відмовляв голос, сам насилу стояв на ногах. Пожежу гасили всю ніч, і тільки до 8 годин ранку 23 травня домоглися головного - утихомирений вогонь не перейшов по насосах у 3-й блок. Тоді практично усі потрапили в госпіталь. У тому числі й Максимчук. Одразу після пожежі його з променевими опіками ноги та дихальних шляхів, безголосого, нерухомого відвезли на "швидкій" у Київський госпіталь МВС.

Коли тільки входили в 4-й блок, батьківській годинник, з котрим Володя ніколи не розлучався, раптово зупинився. Він подивився на товаришів і сказав: "Усе, хлопці. Нам кінець. Годинник зупинився". Володі було 39 років. Батько пішов із життя в цьому ж віці. Власне, так усе й вийшло, оскільки 8 років життя після опромінення Володимир не жив, а існував. Перші 4 дні він знаходився між життям і смертю. Потім пішли операції одна за другою: рак щитовидки, рак шлунка. Володимиру навіть не сказали, що у нього цілком вирізали шлунок. Зате повідомили, що потрібна пересадка кісткового мозку у когось із родичів. Про це він нікому з рідних не сказав - не хотів калічити. Його лікували кращі фахівці Києва, Москви, навіть незвичайний народний цілитель із Ташкента. Коли стало зовсім нестерпно - його відправили у Швецію. Там запропонували видалити кишечник, але Володимир відмовився: занадто великі кошти потрібно було витрачувати на спеціальне харчування. І все це через якийсь рік не то життя - не то тортур. Він твердо вирішив: ні до чого все це.

"Якось я на прохання брата привезла в Москву всі компоненти для домашньої ковбаси - його улюбленого блюда, - згадує Валентина. - Він попросив її зробити ковбасу відразу, при ньому, у духовці. Поки я готувала, Володя блаженно насолоджувався пахощами, кректав, зітхав і майже плакав. Потім підніс гарячу з жару ковбасу до обличчя, останній раз втяг у себе м'ясної пахощі і сказав: "Спасибі, я наївся. Коли прийдуть друзі, пригости".

Страждав він жахливо. Але в дні поліпшення продовжував працювати, очолюючи управління пожежної охорони Москви. Причому встиг зробити дуже багато. Сформував команди швидкого реагування, а ще домігся створення єдиної в Росії протипожежної вертолітної служби.

Військовим не так часто присвоюють два звання підряд. А Володимирові Максимчуку присвоїли. Полковник і майже відразу - генерал-майор. Його шанували і цінували. Перед ним схилялися. А він залишався простим і скромним. Їздив на метро, відмовившись від службової машини, незважаючи на нестерпні болі в нозі. Не любив зайвих балачок навколо своєї персони.

Помер 22 травня 1994 року - рівно через 8 років після тієї фатальної пожежі на атомній станції, наслідки якої вирішили усе подальше життя Максимчука. Ховали Володимира Михайловича на Митинському цвинтарі поруч із меморіалом пам'яті жертвам Чорнобиля. Люди казали, що навіть Брежнєва не проводжали в останню дорогу з такими почестями. Прибули делегації з 15-ти країн світу, весь московський транспорт на хвилину припинив рух. На цвинтарі було море народу - не бачити могил. Над головами зробив прощальне коло вертоліт пожежної охорони. Шум його моторів перекривали залпи зброї. Дружина стала вдовою, а неповнолітня донька Маша залишилася без тата.

- Якось я в розпачі кинула Володі: "Невже ти не міг послати у вогонь кого-небудь замість себе?" - признається сестра Валентина. І зустрілася з таким красномовним поглядом брата, що злякалася. "Як ти можеш так говорити, Валюшо? Мені було майже сорок, а інші молоді і зелені хлопці ще й життя не бачили. Хотів уберегти їх від загибелі. І не шкодую про це..."

Людини немає, але пам?ять про неї живе в серцях тих, хто її знав і любив.

Ім?я Максимчука носить одна з пожежних частин Москви, пожежний катер Управління державної протипожежної служби ГУВС м.Москви. Не забули про нього і в рідному краю. 20 липня 2000 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 1144 про присвоєння імені героя-чорнобильця Гізівщинській загальноосвітній школі 1-2 ступенів Любарського району Житомирської області. У цій школі він навчався у свої дитячі роки, і тепер дві пам'ятні дошки з його ім'ям прикрашають її стіни.

А створений 4 роки тому шкільний музей у переддень 18 річниці аварії на ЧАЕС поповнила нова відзнака. Товариш і колега Володимира Максимчука Володимир Кравченко привіз із собою з Москви та передав до музею копію Указу Президента Російської Федерації №1453 від 18.12.2003р. про присвоєння Володимиру Михайловичу Максимчуку посмертно звання "Героя Російської Федерації" за мужність та героїзм, проявлені при виконанні того самого спецзавдання в Чорнобилі. Нещодавно в Росії Зірку Героя отримала його дружина Людмила, а на батьківщину мамі Євгенії Іванівні друг привіз копію Указу та новини з його другої рідної землі - Москви, де він пропрацював усе життя та залишив по собі родину з легендарним прізвищем Максимчук. Уособлює воно собою чоловічу гідність, офіцерську честь, мужність та відданість своїй справі.