Учора мала чудову нагоду прогулятися Андріївським узвозом. Дуже люблю розглядати усе, що там продають: сувеніри, магніти, вишиванки, шапки (в’язані крючком), шарфи для вболівальників клубу «Динамо», картини, сумки, футболки… Особливо подобаються браслети – їх там безмежна кількість: шкіряні, з бісеру, з ниточок, з бусинок!!! Якби мала купу грошей, мабуть багато чого купила(а, може й ні, хто знає)! А так – просто, ходжу, роздивляюся! Намагаюся довго не затримуватися, пробігаю менш цікаві вітрини. Зупиняю погляд лиш на браслети))). Лечу вниз, говорю з подругою, яка приїхала з іншого міста (ось, власне, чому ми і опинилися в одному зі старих районів Києва)…аж раптом чую: «Девушки, не проходите мимо! Тридцать секунд – и я удивлю вас!» Ледь не пробігла повз чоловіка, який так прагнув здивувати . Він стояв на краю дороги, перед ним – стіл, на ньому невеличкі книжечки й диски. Чоловік покликав знову – «Не проходите мимо! Я – уникальный!» Як ми могли промайнути його після таких слів? Повернулися, звичайно!!!
Він попросив назвати будь-яке слово, а у відповідь пообіцяв розказати з ним вірша. Я була першою. Якщо чесно, в думках виникло звичайне «КНИГА», адже погляд мій якраз впав на збірочки поезії на столі. Почула відповідь – декілька римованих рядків з названим словом. Подруга, в свою чергу, теж придумала, що загадати диво-поету. Відразу пролунав вірш. Все-таки, я вирішила напрягтися й згадати якісь довгі незрозумілі назви… Нічого не спадало на думку!!! Нарешті, згадала дивне слово, яке рідко вживають в поезії – антрацит (звичайно, можна було б спробувати завалити чоловіка словами типу «гомогенізатор», «дезоксирибонуклеїнова кислота» чи хоча б «спектрометрія», але, на мою думку, так грати нечесно й непорядно). Отже…на моє здивування, слово «антрацит» пролунало у вірші.
Чоловік, тим часом, представився: «Мене називають «Людина-Слово», а насправді – моє ім'я Валерій Винарський. Про мене багато разів писали в газетах.» Дійсно, на столику, на додаток до всього, ще й «преса» лежала. «О, а хочете мою музику послухати?» - поцікавився диво-чоловік, майже самостійно натягуючи навушники мені на голову))). Куди ж діватися! Насправді, мелодія, яку почула – досить милозвучна. Навушники віддала подрузі, а сама вирішила поспілкуватися з Валерієм.
«Хотите я вам еще стих прочитаю? Он на разных языках!» - при цьому, відкрив маленьку книжечку й продекламував:
Непонятно
Жизнь тем нам интересна и занятна,
что многое нам в жизни непонятно.
Остались бы довольны мы едва ли,
когда бы все в ней нам растолковали.
***
Незрозумiло
Життя нам тим цiкаве та приємне,
що головне в нiм – темне та таємне.
Навряд чи нас би цим задовольнили,
якби нам все на свiтi пояснили.
За словами автора, цей жанр називається «парна поезія», він не просто перекладає вірш, а зберігає всі його конструкції! І, коли питає слово в перехожих, не новий шедевр складає, а згадує вже ті, які зберігаються в його пам’яті. Валерій пише вірші з 10 років. Також видав диски – співає разом з Алісою – дівчинкою, яку колись зустрів на Андріївському узвозі.
Поки ми спілкувалися, люди гуляли вулицею, Валерій обіцяв їх здивувати. Дехто проходив повз нього і зовсім не звертав увагу. Тоді він засмучувався і говорив, що люди стали, як роботи. Були й такі, які підходили купити нову збірку, бо вже ознайомилися з творчістю автора, прагнули чогось свіженького. Дехто питав, чи знає Валерій вірш зі словом, над яким людина досить довго думала. Звичайно, він знав. Серед того, що запитували перехожі: «конопля», «белочка», «железобетон», «бронежилет» тощо. Цікаво було спостерігати!!!
Валерій розповів, що українська влада не визнала його, тому мусить стояти на вулиці: «Это унижает, но у меня нет выбора.»
На питання, що «Людина-Слово» хотіла б розповісти, про що не писали ще в пресі, Валерій відповів: «А я умею подтягиваться на одной руке!»
Дивні все-таки бувають творчі люди!.. Ми з подругою подякували за все, та й пішли собі…кожен ніс в своєму серці власні враження від зустрічі з Валерієм.
А позаду продовжувало лунати: «Я – унікум!»
Безразмерный талант
Вот безразмерный мой талант.
Ценили б хоть на грош его,
я б не сказал про этот клад
ни слова бы хорошого.
К моей немыслимой вине
мою прибав иронию,
а все плохое обо мне
расскажут посторонние.
***
Про свiй талант
Про свiй талант точу я ляси,
хоч слава кожна промине.
Нiколи б я не вихвалявся,
Як би не лаяли мене.
Я вам скажу, чому я кращий,
коли читатиму вам вiршi.
Бо непитущий, некурящий.
Чому я гiрший – скажуть iншi.
Вірші – з сайту Валерія Винарського.
© При використанні матеріалів посилання на Хвилю української музики "Молоде радіо" - обов'язкове.
Чудова
Чудова розповідь! Для мене він - одна з живих легенд Узвозу. Пам"ятаю його уже, мабуть, років 10 чи більше. Зупинявся, здається, лише раз - мабуть, отой перший - років 10 тому :-). Але з огляду на його манеру - буквально ловити людину, з тих пір завжди проминав. Словом, один з "роботів" :-). Після цього матеріалу, мабуть, колись таки зупинюся.
О, ще цікаво, що справді років 4 чи 5 тому в його репертуарі з"явилася українська (українською він і звертається до україномовних перехожих).
А ще отакі історії завжди хочеться СЛУХАТИ - Наталко, треба тобі серйозно подумати про диктофон. В тебе вийдуть чудові подкасти ;-).
Дівчата, коли гулятимете узвозом, не забувайте, що на самій його вершині є таке місце - Десятинна, 14. Проходячи повз нього, погрюкайте у металеві ворота - а раптом на радіо хтось є! А це значить, що можна не лише поспілкуватися за кавою-чаєм, а й поділитися свіжою історією, яку ми, своєю чергою, розповімо слухачам Каналу громадського подкастингу.