 |
| Станція Вербки
|
У мальовничій сільській місцевості на ділянці Ромодан - Кременчук Південної магістралі розташувався роз’їзд Вербки Полтавської дирекції залізничних перевезень. Відомостей про його заснування небагато. Але достеменно відомо, що на цьому місці на початку ХХ століття був збудований роз’їзд Базилевський, а у 60-ті роки він перейменований на Вербки.
Назва роз’їзду походить від найближчого однойменного села, що підпорядковується Устимівській сільській раді Семенівського району Полтавської області. Відстань до райцентру і найближчої залізничної станції Веселий Поділ - 12 км. В давні часи через місцевість, де пізніше з’явилась Семенівка, пролягав шлях, який називався Ромоданівським трактом і зв’язував Петербург з Кримом. По цьому тракту рухалися в Крим чумацькі валки, звідти поверталися навантажені рибою і сіллю.
У 1836 році до складу тоді ще Семенівської волості серед декількох населених пунктів увійшли і Вербки. Це край чудових пейзажів, де у пишних численних вербах будувались панські маєтки. Саме тому господар цих земель і дав селу колись таку чудову назву - Вербки. Серед природних багатств, яких було також чимало, основним був торф. Тут широко розвивався зерно-буряковий напрям господарства, а також рільництво і тваринництво.У 1836 році до складу тоді ще Семенівської волості серед декількох населених пунктів увійшли і Вербки. Це край чудових пейзажів, де у пишних численних вербах будувались панські маєтки. Саме тому господар цих земель і дав селу колись таку чудову назву - Вербки. Серед природних багатств, яких було також чимало, основним був торф. Тут широко розвивався зерно-буряковий напрям господарства, а також рільництво і тваринництво.
Після селянської реформи посилилось промислове будівництво, у т. ч. будівництво залізниць. Тож наприкінці ХІХ століття було споруджено залізницю Кременчук - Ромодан протяжністю 200 верст, що пролягла через Семенівку. Офіційно залізницю відкрили для вантажно-пасажирського руху восени 1888 року...
І сьогодні не менш продуктивно, ніж століття тому, працюють залізничники Південної. За технічною характеристикою роз’їзд Вербки 5-го класу має одноколійні з автоматичним блокуванням перегони на Веселий Поділ і Глобине. Колійний розвиток становлять чотири приймально-відправні колії. За добу тут проходить близько 35 грузових поїздів, а також пасажирські і приміські потяги. За підсумками роботи у 2007 році по роз’їзду Вербки виручка від продажу квитків у приміському сполученні становила 6333 грн., за п’ять місяців поточного - на суму 4364 грн. Основними пасажирами приміських поїздів є жителі Вербків: і до родичів треба завітати, і за покупакпами до великого міста з’їздити.
Начальник роз’їзду Федір Шульга також з цих країв. Народився і виріс у Вербках. Трудову діяльність на залізниці розпочав у 1970 році. Був черговим по роз’їзду Петрівка, а через вісім років очолив невеличкий колектив у Вербках. Дружина Людмила Олександрівна також своє життя присвятила Південній. За 34 роки бездоганної роботи прийшлося опанувати професію стрілочника на роз’їзді Петрівка, працювала і черговою по роз’їзду Вербки.
Нещодавно вона звільнилась на пенсію за віком. Справу батьків продовжують їхні діти. Дочка Яна Грицкевич трудиться вісім років на залізниці, а син Олександр Шульга - тринадцять років. Обоє працюють разом із батьком черговими по роз’їзду. Їхні колеги Наталя Кулик приїздить на роботу з-під Лубнів, а Валерій Гелеверя мешкає ближче - у Семенівці.
Невеличкий адміністративний будинок роз’їзду вже має чималий вік, тож майже не використовується. У 1987 році тут збудували нове, просторе приміщення посту ЕЦ, що і є сьогодні «серцем» Вербків. Тут знайшлося місце і для чергових по роз’їзду, і для працівників господарства сигналізації та зв’язку. Безперебійну роботу пристроїв СЦБ забезпечують електромеханік ШЧ-8 Анатолій Юдін, електромонтер Ігор Білоус і електромеханік єлектрозв’язку Валерій Суєта. За порядком у колійному господарстві стежать робітники Кременчуцької дистанції колії - монтери колії Григорій Грицкевич і Олександр Трощинський на чолі з бригадиром Віктором Обревком.
Село Вербки нині переживає не найкращі часи. Дається взнаки віддаленість від міського життя з його бурхливим потоком інформації й постійним сучасним розвитком. Але невеличкий дружний колектив роз’їзду завжди намагається працювати злагодженно і професійно. Не розпещені особливою увагою з боку керівництва і засобів масової інформації, тут усі разом виконують поставленні завдання, радіють успіхам і не звертають увагу на труднощі. І, можливо, ця публікація стане відправною точкою в новій історії роз’їзду і надихатиме його працівників на нові виробничі успіхи. А відтак, залізниця, як і в минулі часи, сприятиме подальшому розквіту цих країв.
Світлана Дубовик