Авітаміноз найчастіше є причиною так званої курячої сліпоти, або розладу сутінкового зору. Дивлячись на дії українських мужів від політики, можна було б зробити поправку на весну, яка викликала в них напад сліпоти політичної. Якби тільки не одне але... Ця сліпота дедалі більше набуває ознак хронічної хвороби.

Тому чим довше триває криза в Україні, тим частіше на думку спадає заяложений, у різних варіаціях озвучений афоризм, суть якого зводиться до того, що відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч — на наступне покоління.

За останній місяць чи трохи більше ми переконалися, що в Україні справді є політики і політика як свого роду мистецтво інтриг, взаємних обхідних маневрів і цинічної брехні. Вітчизняні політики поводяться подібно до шахістів: прораховують ходи, рятують своїх королів від мата, жертвують пішаками, роблять рокіровки. Причому все це вони примудряються робити в патовій ситуації. Але в цій грі у них дедалі менше місця залишається для вирішення власне державних завдань.

Існують два шляхи вирішення виниклої кризи — правовий і політичний. Але чим довше він тривав, тим частіше звучали голоси про необхідність саме політичного рішення. І його неначебто знайдено після домовленостей між прем’єром і президентом. Але будь-яке політичне рішення, якщо воно не підкріплене правовими кроками, річ дуже непевна. Чому, власне кажучи, ми і є свідками.

Незадовго до закінчення строку перебування на своєму посту президент України Леонід Кучма видав книжку «Україна — не Росія». У той час назва книжки викликала чимало нарікань і навіть глузувань. Але, хоч як парадоксально, подальший хід історії підтвердив правильність обраної назви. Втім, із таким самим успіхом ми могли б — з огляду на недавні події в сусідній Румунії, де парламент оголосив імпічмент президенту Траяну Бесеску (його долю вирішуватимуть на референдумі), — заявити, що Україна — не Румунія. Справді, Україна не схожа на жодну з країн Східної Європи з огляду на специфіку вітчизняної політичної практики, в якій право і закон дедалі частіше поступаються місцем політичній доцільності.

Після перемоги на недавніх виборах Ніколя Саркозі заявив: «Усім, хто не віддав мені свого голосу, я кажу: я буду президентом усіх французів. Я представлятиму інтереси всіх громадян. Сьогодні ми святкуємо не перемогу одних французів над іншими, а перемогу демократії та цінностей, що об’єднують усіх нас».

Щось подібне звучало й в Україні два роки тому. Можливо, звучатиме й надалі. Але якщо слова новообраного французького президента викликають довіру, то словам українських політиків останнім часом не ймеш віри.

Для всіх нас важливо зрозуміти — чому з двох варіантів було обрано саме політичний і які наслідки це може мати для країни в цілому.

Безпосередні причини нинішньої кризи не зовсім зрозумілі. З одного боку — очевидна недосконалість конституційної реформи 2004 року, котра стала бомбою уповільненої дії, з іншого — безпосереднє протистояння політичних сил і бізнес-груп, які стоять за ними, прагнучи монополізувати владні ресурси, а відтак і монополізувати економічні ресурси.

Водночас обидва президентські укази — це прецедент із далекосяжними наслідками. Однак не слід думати, що він виник на порожньому місці, через нинішнє протистояння, злу волю Віктора Ющенка чи підступи Юлії Тимошенко. Такого дуже сумнівного з правового погляду кроку, як достроковий розпуск Верховної Ради, не було б зроблено, якби для цього не було опори в недавньому минулому.

Витоки того, що відбувається сьогодні, — у подіях 2004 року, у тому політично доцільному, але дуже сумнівному з правового погляду рішенні про проведення не передбаченого законодавством третього туру президентських виборів. І якщо бути до кінця об’єктивним, тоді восторжествувало не право, а одна політична доцільність над іншою.

Власне кажучи, цього не приховує і президент України, котрий у недавньому виступі на Європейській площі провів паралелі між своїми нинішніми діями і помаранчевою революцією: «Що, по суті кажучи, відбулося в 2004 році, коли на цьому і на тому Майдані по всьому Хрещатику стояли сотні тисяч людей? А відбулося одне — волю виборця було підмінено маніпуляціями голосів. Тоді нація вийшла на вулицю, сказала своє «ні», і відбулися, по суті, нові вибори, або третій тур президентських виборів».

Але в тім-то й річ, що нові вибори не відбулися. Можливо, загальна картина повторилася б, не виключено також, що в другому турі ми побачили б нові обличчя (для країни, мабуть, було б збережено життя деяких політиків), але ці вибори довели б, що в країні все ж таки є закон.

Свою роль відіграв тут і зовнішній чинник, який перетворив боротьбу двох претендентів на боротьбу двох векторів. Чомусь у момент, коли ухвалювалося рішення про «третій тур» і проводилося так зване пакетне голосування, Захід сприймав ці події ледь не як торжество демократії і відновлення справедливості.

Чи варто дивуватися, що сили, котрі прийшли до влади під гаслами захисту права й закону, самі почали діяти, керуючись переважно політичною доцільністю. Але політична доцільність — це бумеранг.

Тому, коли сьогодні видають на-гора інформацію про нібито наявну в Конституційному суді корупцію чи коли проводять обшук на квартирі в якогось політика, більшість людей усвідомлюють, що йдеться не про торжество закону, а про політичне замовлення.

Українське суспільство і так не страждає від загостреної правосвідомості. Але сьогодні йому відверто демонструють, що Конституція для наших політиків — не Основний Закон, а відверто вжитковий документ, який кожен може використовувати на свій лад, посилаючись на одні статті й геть забуваючи про інші. Для виправдання цього вони знайшли навіть закон, який вищий за Конституцію — «дух Конституції».

Розпуск парламенту — це надзвичайний захід. Приводом для розпуску має стати криза в парламенті, неможливість здійснювати законотворчу діяльність або нездатність сформувати уряд. У нашому ж випадку і уряд, і парламент були працездатні. Мало того, розпуск парламенту не може бути примхою президента. Недарма в тій-таки 90-й статті Конституції, на яку так часто посилаються обидві сторони, прямо сказано: «Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України ухвалюється Президентом України після консультацій із Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України». Фактично рішення про розпуск (і відповідальність за нього) має бути спільним, коли і президент як гарант дотримання Конституції, і керівництво законодавчого органу визнають — подальша робота парламенту в такому складі неприйнятна, а отже, необхідні перевибори.

За рік після парламентських виборів слова «консенсус» і «компроміс» міцно вкоренилися в політичному лексиконі наших політиків. Сьогодні начебто є і те, й інше. Є консенсус між прем’єром і президентом і компроміс щодо порядку проведення дострокових виборів.

Але подивімося уважніше, що пропонують провідні політичні гравці українському суспільству. А пропонують вони йому варіант 2004 року — написані похапцем зміни до законів і їх прискорене ухвалення. Причому, як з’ясувалося, передбачаються навіть два пакети — широкий і вузький, котрий є «політико-психологічною частиною дискусії» (?!).

Для цього президент навіть готовий призупинити дію свого указу, аби Верховна Рада змогла зібратися й ухвалити рішення про вибори. Але проблема ж полягає саме в тому, що, відповідно до ст.81 Конституції України, «повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання».

У знаменитій «одеській мові», від якої нині залишилися тільки спогади, є таке словосполучення «більша половина». Звичайно, за логікою половини рівні, й не буває більших і менших половин, але в житті все влаштовано інакше.

Як і в українській політиці, де протягом усіх п’ятнадцяти років відбувається своєрідний вибір між «більшим злом» і «меншим злом». Це, звісно, вибір не всіх, є й ідейні прихильники того чи іншого політика, тієї чи іншої партії. Але дуже багатьом доводиться робити вибір із того, що є. Незважаючи на те, більшим є зло чи меншим, воно в остаточному підсумку залишається злом. Більш того, менше зло згодом може трансформуватися в більше.

Схоже, що нині нам пропонують саме таке менше зло у вигляді дострокових виборів.

Насамперед варто поцікавитися — а, власне кажучи, навіщо їх проводити? Президент твердить, що через дострокові вибори «змінять принципи формування політичної влади в Україні», й буквально відразу визнає, що до влади прийдуть ті політичні сили, що там є й тепер, що знову буде 50 на 50 плюс-мінус 2%? Отже, його єдина надія — що це будуть 2% на користь президента. Не виключено, що законодавчий процес буде розблоковано. Але розраховувати за такого розкладу на якісь серйозні реформи в політичній системі, тим більше на конституційні зміни, не можна.

А коли ні? Коли знову буде створено коаліцію, яка не влаштовує президента? Коли парламент узагалі буде недієздатний і не зможе сформувати уряд? Адже гіпотетично таке ймовірне. Дострокові вибори — палиця на два кінці: вона б’є як по парламентаріях, так і по президенту. Адже знаменита стаття 90 Конституції: «Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання».

Варто знову пригадати позицію європейського співтовариства. На адресу резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи було висловлено чимало різких слів. Її критикували за розмитість, нечіткість формулювань, шаблоновий підхід. Ще б пак. Резолюція начебто задовольнила всіх, роздавши кожній свашці по ковбасці, але водночас не задовольнила нікого. Кожна з протиборчих сторін намагалася знайти в ній підтримку своїм діям. Опозиції сподобалося те, що в принципі ПАРЄ не проти дострокових виборів як таких, коаліції — те, що вони неможливі в терміни, визначені указом президента. Опозиції — те, що Кабміну висловили осуд за те, що він не виділив гроші на дострокові вибори, а коаліції — зауваження про те, що проведення виборів за прискореною програмою зовсім не гарантує вільного волевиявлення.

До слова сказати, ПАРЄ рекомендувала поряд із політичним (пошук поступки) все ж правовий шлях подолання кризи, а саме дочекатися рішення Конституційного суду. Але політика й тут перейшла дорогу праву. Боротьба політичних сил за вплив на КС позбавила його і впливу, і морального авторитету. А коли немає третейського судді, то учасникам спору залишається одне — «чесна угода».

Не поміченою у резолюції ПАРЄ виявилася ще одна, мабуть, найважливіша, думка. А саме те, що «пропорційна система з закритими партійними списками й Україна, як один виборчий округ, як визначено конституційними поправками 2004 року, не гарантує виборів до парламенту, які б представляли українське суспільство у всьому його різноманітті».

Нині дедалі частіше говорять про ймовірне введення системи відкритих списків, утім, на мій погляд, оптимальним варіантом для нашої країни стало б повернення до мажоритарної системи з одним застереженням — партії й партійні блоки залишаються єдиними суб’єктами виборчого процесу, тільки їм (а не міфічним трудовим колективам або зборам виборців) надається право висувати кандидатів у депутати. Звичайно, ця система, як і будь-яка інша, не буде ідеальною. Але вона, по-перше, справді відбиватиме політичне різноманіття українського суспільства.

А по-друге, це позбавить від потреби вводити такий антидемократичний захід, як імперативний мандат. Президент у своїй промові на Європейській площі нагадав про те, у Верховній Раді 4-го скликання за чотири роки 262 народні обранці перемінили свою фракційну приналежність. Не виключено, що тут була та сама політична корупція, про яку казав Віктор Ющенко. Можливо також, що така сезонна політична міграція не сприяла політичній структуризації. Саме прагненням до структуризації намагалися свого часу виправдати введення пропорційної системи. Але замість структуризації ми одержали нинішню кризу.

Не гріх пригадати й історичні приклади. Уїнстон Черчілль почав своє політичне сходження, перейшовши з парламентського стану консерваторів у стан лібералів. Згодом він повернувся в лави консервативної партії й, як відомо, став прем’єр-міністром. Цікаво, одержала б Велико­бри­танія Черчілля-прем’єра, якби свого часу він строго дотримувався фракційної дисципліни?

Автор цих рядків зовсім не виправдує політичних мігрантів. Просто партійному керівництву слід боротися з цим не введенням кріпосного права у вигляді імперативного мандата, а ретельнішим добором кадрів. Мажори­тарна система, до речі, дає для цього більше можливостей. І, крім того, «прив’язує» депутата до виборців.

Зміна виборчої системи може сприяти «зміні принципів формування політичної влади в Україні», проте лише за умови, що зазнає змін сама влада.

Із системних криз треба виходити з допомогою системних рішень.

Варто пригадати, що ПАРЄ рекомендувала «без подальшого зволікання» ухвалити базові конституційні закони (про регламент Верховної Ради України, парламентські тимчасові спеціальні й слідчі комісії, центральні органи виконавчої влади, парламентську опозицію, референдум тощо) й привести закон про Кабінет міністрів України у відповідність із Конституцією України, враховуючи при цьому адекватні європейські стандарти й висновок Венеціанської комісії.

Більш того, системні зміни мають стосуватися не тільки центральної, але й місцевої влади. Безумовно, розмежувати повноваження й сферу відповідальності в трикутнику президент—уряд—парламент украй важливо.

Але не треба забувати: все, що відбувається у Києві, як у кривому дзеркалі відбивається на місцях. Нині тема державної регіональної політики практично не обговорюється. Про неї забула навіть партія, яка не тільки у своїй назві, але й у програмних заявах позиціонувала себе як партія регіоналістської спрямованості.

Їй так само, як роком раніше представникам помаранчевого табору, не вдалося переконати більшість українського суспільства в тому, що вони мають намір представляти й захищати інтереси всієї країни, усіх регіонів, а не інтереси бізнес-груп.

Вони фактично повторили помилки своїх опонентів. Так, у їхній команді чимало фахових політиків й управлінців, які працювали в уряді й центральному апараті в часи правління Леоніда Кучми. Але при цьому кадрова політика правлячої коаліції загалом свідчила про інше — про прагнення за будь-яку ціну заповнити всі кадрові ніші своїми ставлениками, навіть якщо це робиться на шкоду фаховим якостям.

Внаслідок загальної політизації влади й неуважності до власне регіональних питань місцеві ради — замість виконувати свої безпосередні завдання — більше переймаються політичними проблемами: приймають заяви, виносять рішення про недовіру головам місцевих держадміністрацій.

Мало того, проведення місцевих виборів на пропорційній основі (яку з повною підставою можна було б назвати комерційною) призвело до того, що місцеве самоврядування набуло корпоративного характеру. У деяких випадках воно по суті «приватизується» окремими фінансово-економічними угрупованнями.

В умовах, коли керівництво місцевих держадміністрацій представляють одні політичні сили — найчастіше опозиційні партії, а більшість у радах — партії правлячої коаліції, починається спроба створити в особі рад паралельну владу.

Для прикладу. В обласному бюджеті Одеської області на 2007 рік на органи місцевого самоврядування передбачено 27 млн. грн., що на 24,4 млн. грн., або в 10,4 разу (!) перевищує розрахунковий показник Міністерства фінансів і в 2,2 разу більше за фактичне виконання бюджету 2006 року. У тому числі безпосередньо на утримання апарату обласної ради виділено кошти, які у 4,2 разу більші за розрахункові показники Мінфіну. І що найсумніше, ці перевищення відбуваються на тлі зменшення витрат (знову ж таки проти розрахункових показників Мінфіну) за такими значущими галузями, як освіта та охорона здоров’я, відповідно на 23,25 млн. грн. (на 14,7%) і на 41,17 млн. грн. (на 15,4%).

При тому, що ведуться розмови про необхідність скоротити управлінський апарат та оптимізувати структуру управління, відбувається реальне роздування штатів.

Коли я був губернатором Одеської області, мені доводилося працювати з Миколою Азаровим, тому знаю, наскільки суворим він був у питанні дотримання показників Мінфіну. То чому зараз допускаються послаблення? Невже знову з політичної доцільності?

Чим частіше і чим ширше цю доцільність використовують як головний мотив поведінки політиків і чим частіше до неї вдаються на шкоду праву, тим менше місця залишається для права.

І хто дасть гарантію, що трохи згодом (наприклад через рік і один день) після виборів не настане час для нової політичної доцільності? Благо ланцюг прецедентів створено, тож нова ланка нічого не змінить.

У такому разі не виключено, що хтось почне шукати вихід у диктатурі. З огляду на неоднозначність громадської думки щодо цього явища хотілося б навести висловлювання російського письменника і філософа Михайла Веллера. У своїй книжці «Великий останній шанс» він цілий розділ присвячує темі диктатури. За Веллером, «диктатура — це радикальне лікування паралічу бюрократичної влади, не здатної вирішити необхідні завдання».

На його думку, запроваджувати диктатуру має сенс:

— коли держава стоїть на краю загибелі;

— коли кожен день веде до рубежу, з-за якого вже не буде вороття;

— коли всі інші вжиті заходи не показали себе ефективними;

— коли влада і держава опинилися перед клубком проблем і протиріч, усунути і розв’язати які звичайними заходами не вдається;

— коли всі поверхи й вузли влади уражені чварами, корупцією, некомпетентністю і не піддаються виправленню з тим, щоб їх зберегти;

— коли інтереси впливових посад розходяться з інтересами дер­жави і народу;

— коли загальне падіння моралі не дає змоги вищим чиновникам обстоювати благо народу і дер­жави, натомість спрямовує й штовхає їх до продажності та егоїзму;

— коли через некомпетентність і свавілля влади народ опиняється на межі руйнування, розпачу, бунту;

— коли таємною і явною зрадою країну віддано інтересам зовнішнього ворога;

— коли освічена верхівка і народні маси бачать благо держави в різному;

— коли розкол у суспільстві ставить країну на межу громадянської війни;

— коли громадянська війна набуває хронічного характеру і реально не може бути закінчена існуючою владою;

— коли більшість народу, бажаючи припинення згубного хаосу, вважає за благо «прихід правління твердої руки» і пов’язує з ним свої надії на відновлення порядку та справедливості.

Відчувається подібність із Україною? Звісно, взаємини між основними дійовими особами ще не сягнули стану перед­чуття громадянської війни, та й сама криза нагадує млявоплинну хворобу із періодичними загостреннями. Як відомо, є у революції початок, немає в революції кінця.