З тридцяти дев’яти львів’ян тільки дев’ятеро дали більш-менш задовільну відповідь на моє друге запитання: «Чи знаєте Ви, де у Львові є Цитадель?»

Львів – місто прекрасних перспектив, які відкриваються з різних пунктів: частину цих перспектив занедбано, іншу змарновано, ще одну закрито.

Опитування

«Ви статтю для нашого збірника вже підготували?» «Скільки в мене часу?» «Ніскільки». «Як, тобто на коли?» «На перше вересня». «Але ж зараз уже тридцяте!» «Власне». Подібні діалоги давно стали нестерпними прихвоснями трудових буднів, залишаючи по собі постійно відчутний гіркуватий осад, наче кава, заварена в джезві. На потяг доводиться прибігати, коли з гучномовців шкварить козацький марш, а вільна хвилина кинути щось за драбину випадає тоді, коли котлета у найближчій їдальні холодна, а жир на солянці застиг мутними маргаринними плямами. Часу ніколи немає.

Свідомий цієї вбивчої істини, я все ж наважився на експеримент, обравши для цього ріг вулиць Коперника і Стефаника – вулиць імені двох дослідників, один з яких описував рух небесних світил, а другий – безрадісне життя селян у Галичині. Я ж вирішив дослідити, що знають львів’яни про Цитадель. У центральній частині міста львів’ян не бракує. Вони течуть потоками туди і сюди, мовби відтворюючи рух Полтви і її рукавів під землею. На вулицю Словацького завертає колія: ще недавно тут їздив трамвай, створюючи корки і вряди-годи сходячи з рейок. А он і трамвай – тепер він вигулькує вище, досі той самий, наче амфібія, зрізаючи ріг саме в тому місці, де зі шкільної брами висипають на вулицю Богу душу винні учні середньої загальноосвітньої школи №9. Між шкільним муром і міським поштамтом розташувалася нова трамвайна зупинка, побудована у швидкому стилі, що нагадує накриття над головним львівським двірцем. Цей натяк відчитується по-філософському: всі ми сьогодні приїхали і завтра поїдемо, тим більше, що маршрути №1 і №9 курсують через цю зупинку на згаданий двірець.

«Ви львів’янка?» – запитав я в жінки бальзаківського віку. «Ні, я бомбейка!» – відповіла незнайомка. Хай там як, не кожне місто похвалиться людьми з ерудицією і почуттям гумору. Я поставив це саме запитання знову, проте нова респондентка нічого не сказала, з чого я виснував, що вона мене не почула (це й не дивно в такому гаморі), тож я повторив, на йоту гучніше. «Чьо прістал?», – відповіла мені респондентка. Були опитані, які відповідали лише поглядом – здивованим, наполоханим, недовірливим, зацікавленим, доброзичливим, привітним і непривітним, але то вже було потім. «Ви львів’янин?», – запитав я вже далеко не так упевнено в стрічного чоловіка. «А чого я маю бути не львів’янином?» – обурився той, і заки я встиг щось пояснити, зник на іншому боці вулиці. Я дивився йому вслід – невже він пірне у двері картинної ґалереї, задекларувавши цим, що він не львів’янин, відомо ж бо: львів’яни не відвідують картинної ґалереї, бо там усе одно не побачиш нічого нового. Моє побоювання не справдилося.

З тридцяти дев’яти львів’ян тільки дев’ятеро дали більш-менш задовільну відповідь на моє друге запитання: «Чи знаєте Ви, де у Львові є Цитадель?»

Можливо, я обрав для опитування не зовсім удалу пору – надвечір усі поспішають додому, «Під купол» або у «Сім поросят». Але ж, шукав я пояснення, питання прості й багато часу не відберуть. Однак, змінював я кут зору, звідки перехожим знати, чи не пролунає за другим третє, четверте і нащо я взагалі їх ставлю, понадто це я вважаю запитання короткими. Коротке для мене, воно виявляється задовгим для респондента – не пригадую вже десятого чи одинадцятого, я саме проказував звичне «Ви львів’янин?», як він перебив мене: «А можна покоротше?»

Небавом, уже спалахнув ліхтар, я опитав сорока трьох громадян, з яких тридцять дев’ять дали ствердну відповідь на перше запитання («Ви львів’янка/львів’янин?»), троє назвали себе гостями нашого міста, а один представився іноземним туристом. Був ще один, який вимагав у мене показати дозвіл на проведення опитування, однак я не зарахував його до жодної категорії.

Усі інші цифри були не такими збадьорливими. З тридцяти дев’яти львів’ян тільки дев’ятеро дали більш-менш задовільну відповідь на моє друге запитання: «Чи знаєте Ви, де у Львові є Цитадель?» Відповіді були розмаїті, від «Ви ж самі кажете, що у Львові» до «Це Ви, може, сюди натякаєте?» й покиву у напрямку схилу, яким за моєю спиною здиралися вгору підстаркуваті піхотинці-дерева. Про гору Вроновського знав узагалі тільки один чоловік – до пенсії він працював у міському архіві, і я б неодмінно й похвально назвав його шановане прізвище, якби не мої запевнювання, що опитування анонімне і за відповіді на питання, якими б вони не були, нікому нічого не загрожує.

Доки я проводив опитування, в «Еколані», куди я вирвався по продукти так званої першої необхідності («Я тільки туди і назад!»), спорожніли полиці з хлібом, а з холодильника зник останній поліетилен молока. Результати опитування навели мене на невтішний висновок: ми майже нічого не знаємо про довкілля, в якому живемо. Ба ми не знаємо, де живемо. На цьому тлі вже благом є те, що пам’ятаємо розмір взуття, ім’я своє і коханої жінки, домашню адресу і номер маршрутки, яка нас туди довезе. Таке невігластво інакше, як байдужістю, не назвеш. А там, де байдужість, з будинками, тротуарами, вулицями і парками, ба навіть з цілою історією може відбуватися казна-що. Дрібкою втіхи було хіба те, що, відповідаючи на моє перше запитання, багато респондентів, насамперед чоловіків й особливо старшого віку, сповнювалися пихи за рідне місто, проте вона, на превеликий жаль, ніяк не позначалася на знаннях, чи то пак незнанні, де Цитадель.

Прогулька з Крип’якевичем і не без моралі

Мій перший досвід з Цитаделлю вкладався в три лаконічні речення: «Стой! Назад! Стрелять буду!» Нібито на те вона й Цитадель. Як тільки з’явилася можливість, я перейшов на індивідуальний план, який дозволяв легітимно прогулювати пари, а сам блукав містом з Крип’якевичем у руці, стояв з ним на світлофорі і переходив дорогу, аж мене невідь-чому сприйняли за баптиста: «Такий молодий, а вже баптист». Я довго думав, проте й досі не розумію логіки цього дорікання. Ще менше воно мало стосунок до книжки.

Згодом я мав честь познайомитися з сином цього славетного львівського історика, патрона новітніх дослідників міста і краю: австрійці запросили його своїм репрезентантом у Львові. З «Історичних проходів по Львові» я довідався, що Станіслав Вроновський «збирав книжки й старовину, знав історію Львова, любив мистецтво і навіть дав у своїй палаті пристановище театрові», а також те, що гора Вроновських тільки одна з трьох гір масиву, що вивищується над містом з периметром на теперішніх вулицях Коперника, Вітовського, Франка, Грушевського і проспекту Шевченка. З двох інших Познанська гора «згадується під час другої облоги Хмельницького 1655 р.: тут стояла московська батарея й звідси обстрілювали місто», а на Калічій горі «побудував свій двір Бартоломей Зиморович, львівський історик і поет».

Цитадель постала 1856 р. після того, як гори «перейшли у власність австрійського уряду». Нещодавно ці колишні власники повернулися, розмістившись у будинку, який Крип’якевич називає «осереднім» і де колись розташовувалася казарма (по-галицькому: касарня). Тільки тепер у металевих шафах всередині цегляних мурів зберігаються не рушниці, а гроші. Зранку не шерегуються цісарські вояки, а припарковуються автомобілі, з яких висідають банківські клерки. На самій будівлі спалахує в неонових сутінках емблема «Фольксбанку», нагадуючи аерофлотівську. Де-не-де на цеглі проглядаються нанесені під трафарет чорною фарбою людські силуети для вправляння в прицільній стрільбі – з доби лаконічних російських речень.

Я повертаюся до Крип’якевича і читаю далі. Далі оповідь непомалу дивнішає, і якби я не знав Крип’якевича як сумлінного історика і його послідовників, таких самих ретельних фахівців, декому з яких я годжуся в онуки, а з деким приятелюю, подумав би, що над міру захопившись історією, метр незчувся, як перетнув межу між фактом і вигадкою, бо важко дається на віру таке: «Узгір’я Цитаделі опадають на південь до яру, яким пливе з Вульки один потік Сороки. Є тут два стави – Пелчинський і Панєнський». Ще важче сприйняти за факт наступний опис: «В 1843 р. була тут «морська битва» – військові вправи, під час яких піхота й кавалерія у повній зброї кидалися в воду. В 1845р. на Пелчинському ставі був фест, в якому зображалася боротьба морських потвор: штучних крокодилів, сирен, китів, з якими боролися мурини на човнах». Щоправда, «в останніх роках» «став засипано й на його місці є порожня площа».

Я не закликаю кохатися в історії Львова так, як львівський історик Іван Крип’якевич. Сформулюю інакше: «Любімо наше місто, як він, і пам’ятаймо, що, поряд з історією, Львів має сучасність і буде мати майбутнє», але тут я забігаю наперед третьої частини моїх викладів.

Місто втрачених перспектив

Австрійська спадщина, приправлена гуцульською бринзою, ностальгійною петрушкою і польськими ідіомами, перетворилася у Львові на кіч. У симптоматичній новелі «Погруддя цісаря» транзитний львів’янин Йозеф Рот таврував «добірних людців, які тимчасово розпоряджалися спадщиною загиблого світу, аби через кілька років не без вигоди збути її ще сучаснішим і самодурнішим спадкоємцям».

Президентові Австрійської Республіки, людині високої культури й етикету, який замолоду був симпатиком комуністичних ідей і залишився переконаним соціал-демократом, під час його візиту до Львова розповідають недолугі вуличні анекдоти й небилиці про цісаря, видаючи їх за доконані історичні факти, а після чарки клянуться в любові й лояльності, наче то воскреслий Франц Йосиф I, якому набридло лежати в гробівці Капуцинів і який вирушив в інспекційну поїздку до столиці Галичини. Так, не знаючи історії, ми плутаємо те, що нею вважаємо, з сучасністю. Зректися її, сучасності, означало б зректися себе – втім, навіть для цього треба себе спочатку мати.

Але вернімося на Цитадель. Цитадель розповзається і невідомо, якої причини у цьому більше: земного тяжіння, атмосферних явищ чи згаданої байдужості. «Леокадіє, – запитав я свою найкращу знайому, успішну львівську бізнесвумен, справа якої прибуткова і скромна водночас. – У чому річ?». «У любові», – відповіла мені Леокадія. «Я не про цю любов, хоча й про цю також, – продовжила Леокадія, побачивши мою збентеженість. – Я про іншу любов: до свого ремесла». «Ти б могла пояснити мені доступніше?» – запитав я її. «Звичайно, – відповіла Леокадія. – Людина може вкладати в працю любов, своє серце, а може працювати так, ніби її приневолюють. Хліб, у випікання якого не вкладено достатньо любові, розсипатиметься і не смакуватиме, нехай навіть вимісять тісто з найдобірніших інґредієнтів». Вона вимовила «інґредієнти» так, що вже за це одне її варто було б покохати. «Я гадав, хліб випікає піч, – сказав я, – така, яка тепер стоїть у «Форнетті» й інших місцях, електрична». «Хліб випікає любов, – відповіла Леокадія. – До речі, «Форнетті» смакує ще не найгірше».

Дах, який поклали під час перебудови під готель однієї з чотирьох веж, надав їй вигляду поставленої серед піщаного степу юрти кочівників, яка сьогодні тут, завтра там.

Від часів, що проминули, на Цитаделі було набагато більше об’єктів, ніж тих п’ять, що їх описує Іван Крип’якевич. Тепер там бараки, недобудована цегляна халупа, стоянки, майстерні, цехи, склади, супермаркети. «Скільки ж усього можуть вмістити на тій Цитаделі?» – запитає читач. Я змушений буду відповісти: «Хочуть ще більше, ніж уже є», – відповім я з неприхованим сумом. «Що ж тоді, по-твоєму, має бути на Цитаделі?», – продовжить запитувати читач. «Парк, – відповім я, не зволікаючи, бо проходжаючись Цитаделлю, засміченими схилами і покрученими стежками, які велика злива попереднього року перетворила на русла, перелазячи через викорчувані буревієм дерева, не раз міркував про це. – Громадський парк, який з парком Франка вдолині і парком святого Юра на схилі над Цирком творитиме чудовий триптих для прогулянок і відпочинку, переходячи з іншого боку в Парк культури і Стрийський. Парк, у якому не буде жодних інших будівель, крім фортифікаційних споруд середини позаминулого сторіччя, зате буде багато асфальтних (в жодному разі не з плитки!) доріжок, повноцінний дитячий майданчик і багато, дуже багато лав з закрученими в равликову хатину спинами, а також смітники, які тепер можна надибати лише перед резиденцією Фольксбанку». «А у вежах?» «В одній облаштувати місце пам’яті, адже там знищували людей в роки війни – тільки не будувати нових меморіалів, які за своїми характеристиками є наругою з пам’яті замордованих: музею, зробленого з любов’ю й повагою, буде досить. У вільні вежі перенести частини львівських музеїв, зокрема й картинної галереї, якій бракує приміщень, щоб виставити неоціненні скарби, в четвертій уже функціонує готель».

Дах, який поклали під час перебудови під готель однієї з чотирьох веж, надав їй вигляду поставленої серед піщаного степу юрти кочівників, яка сьогодні тут, завтра там. Врятувавши будівлю від подальшого занепаду, реконструктори одночасно спотворили її, але ж це така архітектурна пам’ятка, яких у Львові, крім як на Цитаделі, немає! Опорядкувавши охайно і затишно (на українські уявлення) територію навколо готелю, реконструктори вирвали її з довкілля, перетворивши на самодостатній фрагмент поза навколишньою дійсністю. Так було перекрито для городян чудову панораму, що простирається на місто, і зручний прохід на Калічу гору. Там, де тепер паркан, навесні й улітку лежали на сонці засмагальники.

Фрагментування вразило за останні п’ятнадцять років ціле місто, перетворивши його на шматки дійсності, між якими немає зв’язку, які не поєднуються і не переходять плавно один в другий. Нам бракує цілості бачення, інкорпорованості фрагментів в архітектурне й природне довкілля. Львів – місто прекрасних перспектив, які відкриваються з різних пунктів: частину цих перспектив занедбано, іншу змарновано, ще одну закрито.

Тим не менше вони є, «сплячі панорами», і лише можна уявити, якою б неперевершеною була екскурсія перспектив, якщо б з’явився гід, який захотів би її запропонувати. Ми не вигадаємо більше, ніж три часи: минуле, сучасне, майбутнє. Доки не буде сконструйовано вимріяної Велсом машини часу, ми не зможемо переміститися в минуле чи опинитися в майбутньому, щоб утекти від сучасності. Наше місце в теперішньому, якого – і це показує приклад і прожекти на Цитаделі – немає без пізнання історії і шанобливого, а не тільки визискного ставлення до неї. Тобто воно є, але саме таке і не інакше. Такими і не інакшими будуть підвалини майбуття, закладені нами. Виявом того, що життя не закінчилося, а триватиме, не конче мають ставати танці на кістках убієнних.

zaxid.net