CЕРЦЕ ЇХНЬОГО БАТЬКА РОЗІРВАЛОСЬ У ПОЛЬОТІ  “Не подолаю я шляху морського, але небо для мене відкрите. Хто може мені завадити здійнятись у повітря? Птахи розсікають крилами небо і летять куди хочуть. А людина? Вона хіба гірша за птаха?” — думав тисячі років тому афінський художник Дедал, розмірковуючи, як йому втекти з полону критського царя Міноса.
І зробив Дедал чотири крила — два для себе і два для сина Ікара. Ікар, віск на крилах якого був розтоплений небом, загинув, один тільки батько залишився живий. Та люди запам’ятали цей перший політ, і з тих пір в їхніх душах жило бажання підкорити повітря і зробити його своїм слугою.
І через тисячі років потому здійнявся у небо Дедал волинський, а син його чекав на батька на землі…
Василь Поровчук із села Гать, що в Луцькому районі, з дитинства був з технікою на „ти”. За своє життя цей 47-річний чоловік власноруч зібрав чимало комбайнів, тракторів та автомобілів. А два місяці тому заходився ще й майструвати літак. Щоправда, трохи пізніше передумав і зібрав дельтаплан, бо, як пояснював, на будівництво літака необхідно більше часу. А часу у Василя Івановича було обмаль – тільки до весни, до початку посівної. Оскільки у його фермерському господарстві було немало небагато — аж шістдесят гектарів землі.
Отож і поспішав із випробуванням новозбудованого літального апарата, яке призначив на п’ятницю, 9 лютого. Запланованого дня Василь пішов за село у поле, що на березі річки Чорногузки, разом зі своїми старшими синами Денисом та Василем. Хлопці спостерігали за польотом дельтаплана з горбка. Бачили, як батько піднявся на чималу висоту (50 — 70 метрів), а потім дельтаплан несподівано почав хилитися на бік. І врешті-решт упав, врізавшись носом у землю. Коли ж підбігли до нього сини, Василь був мертвий. Згідно із висновками медиків, він помер ще у повітрі – від розриву серця.
– Хворе у нього було серце. Мав аритмію, з якою два роки тому у важкому стані мій Василь потрапив у реанімацію. Не знаю, як і вижив тоді. Але того дня був впевнений у тому, що обов’язково політ витримає, – схлипує дружина фермера Ніна Володимирівна.
Впевнений її Василь був не тільки у своєму здоров’ї, а й у своєму дельтаплані, якого сконструював, спілкуючись із професійним конструктором з допомогою Інтернету. Сидів сільський чоловік ночами за комп’ютером, все детально вираховував, а потім так само прискіпливо підбирав складові майбутнього літального апарата. Спершу поставив свій дельтаплан на колеса, та щойно випав сніг, вирішив поміняти колеса на лижі.
– Батько знімав кожне колесо і зважував. А потім змонтував лижі, попередньо зваживши їх із міліграмовою точністю, – пригадує син Василь, який допомагав батькові будувати омріяний повітряний пристрій.
А мріяв піднятися у повітря Василь давно. Принаймні ще відтоді, коли потрапив на строкову службу в армію, яку проходив на військовому аеродромі. До речі після закінчення служби цей сільський хлопець спершу вирішив залишитися на навчання у школі прапорщиків. І навіть кілька років поспіль прослужив, обслуговуючи радарну установку у невеликому містечку Мурманської області. Проте згодом все ж повернувся у рідне село.
– ...У Мурманську його просили залишитися, але він твердо вирішив повернутися на рідну землю, бо, окрім техніки, любив мій син і землю, – згадує батько Іван Васильович.
Ще в армії Василь проявив неабиякий талант до ремонту різноманітної техніки. Тому, коли повернувся у рідні краї, відразу ж заходився збирати собі тракторець. Складав його, вишукуючи у сусідніх господарствах запчастини. Пізніше тим тракторцем він і заробляв, обробляючи під Луцьком дачні ділянки.
А фермером Василь Поровчук став ще п’ятнадцять років тому, коли його батьки, дружина та він забрали свої паї і вирішили господарювати самостійно. Мало-помалу господарював, вирощуючи зернові та цукрові буряки. Згодом поїхав у Харків, де купив напіврозібраний німецький „гуманітарний” комбайн. До речі у ті часи таку техніку з Німеччини частенько привозили в Україну. Нею й оновлювали технічний парк зруйнованих сільськогосподарських підприємств. Поровчук зібрав аж два комбайни – зерновий і бурякозбиральний, бо у той час мав в оренді паї своїх односельців.
– Приходили до нього люди з нашого села, але й не тільки, – продовжує розповідати Ніна Володимирівна.
Йшли, бо він розраховувався із селянами чесно і своєчасно.
– Ми також здали свої наділи Василеві, якого по-вуличному називали Прапорщиком. Хороший він був господар, порядний і чесний чоловік, – розповідали навперебій нам в Одерадівській сільській раді, що знаходиться через два села від Василевого.
А Прапорщикові поля комісія із району кілька років поспіль визнавала найкращими у тій окрузі. Позаминулого року, наприклад, Поровчук виростив на них пшеницю першого класу. І це тоді, коли в інших господарствах зерно класифікували лише третім. На збиранні цукрових буряків Василь теж не пас задніх, бо змайстрований ним бурякозбиральний комбайн одночасно виконував аж три операції – косив бадилля, підмітав і відразу ж копав солодкі корені. У свою чергу це суттєво прискорювало процес збирання урожаю і не вимагало особливих трудових і матеріальних витрат.
Взагалі у господарстві фермера Поровчука уся техніка, за винятком трактора МТЗ-80, якого Василь придбав нещодавно, була зібрана його руками. Не цурався він і сусідів, які запрошували його у свої господарства, якщо не вдавалося їм відремонтувати якийсь автомобіль чи трактор. Допомагали батькові у цьому і сини.
– А тепер Денисові і Василеві доведеться все взяти у свої руки, – зажурено мовить їхня мати і додає: – Мій Василь міцну базу дітям залишив.
База у господарстві Поровчуків і справді доволі міцна. Однак у цій сім’ї, окрім дорослих синів, які, до речі, вже створили свої сім’ї, а один із них, Василь, переїхав жити у село Білосток, зростають ще дві донечки –Тетянка та Марійка. І вони ще малі, тож не один рік Ніні Володимирівні самотужки доведеться випроводжати їх до школи...
Доведеться їй та її дітям змиритися зі своїм непоправним горем, а у майбутньому виживати без батька. Проте він їх встиг навчити працювати і любити землю. Їхній син, Василь Поровчук-молодший, наприклад, вже давно працює директором батьківського фермерського господарства, бо четвертий рік навчається менеджменту у луцькому вузі. Денис, який закінчив училище за спеціальністю тракторна справа, теж постійно трудився пліч-о-пліч із батьком.
– Останнім часом мій Василь вже не міг багато працювати. Бувало, сяде у трактор чи комбайн, пройде одне коло і просить Дениса, щоб підмінив його, – згадує Ніна Володимирівна.
Сили й здоров’я у Василя Поровчука- старшого були вже не ті, бо на своєму віку чимало довелося попрацювати. Власний просторий дім, коли переїхав у Гать із рідних Терток, він теж зводив самотужки.
– Василь із Ніною одружилися, коли наш син ще служив в армії. Зараз, на Стрітення, виповнилося б двадцять сім років їхнього подружнього життя. Але... У Гать вони переїхали жити, коли повернулися з Мурманська, а ми з дружиною так і залишилися у Тертках, – каже батько Іван Васильович і додає: — У нас з дружиною Фаїною було два сини і дві доньки. Першого сина ми похоронили, коли йому ледве виповнилося одинадцять років. Захворів наш старшенький на скарлатину. Ми його відвезли в обласну лікарню, але він там помер. А тепер похоронили вже й другого...
Правда, старшого – у Тертках, а Василя – у Гаті.
– ...Коли ховали Василя, навіть наш священик плакав. Бо ж Василь був добрий до людей, допомагав чим міг. Ніхто про нього й поганого слова не скаже. Для нової церкви, фундамент якої нещодавно заклали у Гаті, грошима допомагав, а потім будувати збирався, – продовжує розповідати Іван Васильович.
Збирався допомагати, але не встиг. Бо, на жаль, такий довгоочікуваний перший політ виявився для нього фатальним. Хоча той літальний прилад Василь змайстрував не тільки через те, що мріяв піднятися ввись.
– Він казав, що з літака буде обприскувати поля. Адже це набагато зручніше, не псувалися б посіви тракторними колесами, – схлипує Ніна Володимирівна.
Для свого дельтаплана крила він придбав у Харкові, ніссанівський мотор – у Рівному. Випробовувати ж мав його Василь зі своїми колегами, які днями збиралися приїхати із Рожищенського району. Однак чомусь він їх не дочекався і вирішив злетіти самостійно...
– А зранку прокладав лижню, потім все ж таки злетів. У повітрі йому, певне, і стало недобре. Аби ж хто-небудь полетів із ним, то він зміг би посадити дельтаплан. Тим більше, що і місце у дельтаплані для іншого пілота було, – журиться Іван Васильович.
Але хтозна, чи встиг би вчасно посадити дельтаплан. Адже Василь упав, щойно злетівши...
– Так і впав на землю, все ще тримаючись руками за штурвал, – каже Ніна Володимирівна і, хитаючи головою, додає: — Все було ціле, тільки кров з носа трохи витекла. Був наче живий...
Живим він залишиться для них назавжди. Будуть про нього пам’ятати і люди. Згадуватимуть завжди про цього доброго, порядного, талановитого і дуже працьовитого чоловіка.
Олена МОРОЗ.
|