У фотомагазині гарно одягнута жінка, якій ледь даси років сорок, переглядала щойно надруковані знімки і мило усміхалася:
–  Правда, гарненька у мене внучка? – звернулася вона до продавщиць.
Зиркнувши то на фотографії, то на жінку, дівчата щиро здивувалися:
– І не подумали б, що ви вже бабуся!
– Це мене старою зробив син, – пожартувала. – Ще б про себе думати, а мусила внучку глядіти.

Наречений утік з весілля
Син Антоніни Діма зачастив до бабці, коли вона взяла на квартиру студентку. І згодом тільки й чути було, що про Анюту – «гарну, скромну, розумну». Вона теж навчалася в університеті, у паралельній групі. Анюта і справді була хорошою дівчиною. Ніколи з цибаком чи з пляшкою пива її не бачили. Завжди на вихідні поспішала додому у село, щоб допомогти хворій мамі. Встигала після пар хазяйнувати і в бабці, у якої жила. Щось приготує, сама за стіл не сяде, завжди кличе господиню. Анто-ніна якось навіть подумала, що непогано було б мати таку невістку. Натякнула про це і Дімі.
– Та ми вже кілька разів ходили в кіно, – все, що почула від сина.
А через півроку зрозуміла, що між ними не тільки «кіно», але й дещо сер-йозніше. Тому тільки раділа цьому, згадуючи попередніх синових подружок. Якось зранку, збираючись на роботу, пішла на кухню заварити каву і мало не впала – біля плити порядкувала незнайома дівиця, на якій була накинута Дімина сорочка. Від несподіванки «Добрий день» застрягло у горлі. Зате незнайомка не розгубилася – змірявши Антоніну з ніг до голови, недбало кинула «Здрастє». На допомогу прийшов Діма:
– Мамо, познайомся, це Віка.
Щоправда, ранковим знайомством і закінчилася ця історія, більше тієї дівчини Антоніна у квартирі не бачила. Проте подібних «Вік» на своїй кухні вранці зустрічала чимало. Остання, здається, була Катя.
***
– Мамо, буду женитися на Анюті, – якось поставив до відома Діма. Хоч і чекала цього, проте защеміло у серці. Та нічого не вдієш – пішли у свати, домовились про весілля, і молоді поїхали на море.
А через деякий час син ошелешив:
– Мамо, Анюта вагітна, але я женитися не хочу.
І як Антоніна не просила, Діма був невблаганний. Тільки коли до них приїхала заплакана Анюта з батьками, одумався.
Настав день одруження. Діма ходив похмурий, пригнічений. Але Антоніна вдавала, що нічого не помічає, весело поправляла синову краватку, перевіряла, чи нічого не забула.
– Під’їхали весільні машини, – розповідає Антоніна, – ми вже зібралися обсівати їх, як Діма сказав: «Я нікуди не поїду, все!» Я давай плакати, вмовляти, але син вперся. Коли дзвонив до Анюти, почула її плач. Уявляю, що пережила бідна дівчина! А мені як матері теж було важко, тим паче, що у мене є дочка. І коли вона сказала, що «пора» виходити заміж, як я молила Бога, аби не покарав за братів гріх. Та обійшлося – її хлопець виявився порядний і надійний, не такий, як мій син.
***
А Діма жив так, як і до Анюти:  до ранку гуляв у барах, приводив додому дівчат... Та таке життя раптово скінчилося.
– Одного зимового вечора, коли не минуло й року з того «весілля», подзвонили у двері. Я, як завжди, не питаючи, відчинила й обімліла – на порозі стояла... Анюта, тримаючи в руках дитину.
– Добрий вечір! Є Діма? – спокійно запитала вона.
На щастя, син був вдома. Коли я його гукнула, він теж від несподіванки не міг вимовити й слова.
– На, це тобі, не хотів глядіти зі мною, гляди тепер сам, – відрубала Анюта, поклавши дитину на диванчик у коридорі, і швиденько побігла по сходах.

Знала маму лише по фото
– До тями нас привів дитячий плач: і я, і Діма були шоковані, – згадує Антоніна. – У пакеті Анюта лишила документи дівчинки, з яких ми і дізналися, що дитя назвали... Тонею. Як мене. Мабуть, спеціально? Наступного дня Діма зібрався у село до Анютиних батьків щось вирішувати. Я ж кричала йому навздогін: «Не «щось», а негайно одружуватися!» Та син повернувся ні з чим: виявляється, Анюта забігла до нас перед самим від’їздом в Італію, куди подалася на заробітки. Дитину не мала з ким лишати, бо батько помер, а мама була хворою. Ох, і помстилася ж нам Анюта! Я мусила покинути роботу і в сорок п’ять років доглядати Тоню, як свою дитину, бо ж із внуками бабці лише бавляться. І в Діми життя теж змінилося: тепер на ніч дівчата вже не поспішали, знаючи, що на руках у нього є дочка. Так ми прожили рік. Але хоч Анюта і не давала про себе знати, я постійно розповідала Тонечці про її маму, показувала на фотографії і казала, що вона скоро приїде.
І ніби відчувала, що так станеться. Бо незабаром прийшов лист від Анюти: «Вибачте, що так зробила, але у мене не було іншого виходу. Я постійно цікавилася дочкою у сусідки вашої бабці. Знаю, що першим словом моєї Тонечки було «мама» – за це вам дуже дякую. Значить, дитина мене знає. Але я вийшла заміж і, звичайно, хочу забрати дочку. Скоро приїду».
Антоніна розуміла, що дитина має бути з мамою, і водночас їй ставало не по собі. Притискала малу до себе, цілувала і плакала, що так обернулася доля: якби тоді, на весіллі, син поїхав до Анюти, все було б, як у людей...
***
– Коли до будинку під’їхала дорога машина із закордонними номерами, із сумом поглянула на Тонечку, а серце стиснув такий жаль! У вікні побачила, як молодий чоловік галантно подав руку, і з авто вийшла Анюта – гарна, весела, модно одягнена. На дзвінок маленька Тонечка вибігла в коридор і, показуючи пальчиком на молоду жінку, промовила: «Мама». Анюта, плачучи, підхопила дитину і обійняла нас обох:
– Дякую вам за все...
Коли збирали речі, Антоніна поцікавилась:
– А чому ти не питаєш про Діму?
– Я тоді мало не вмерла, – різко відповіла.
– Не сердься, він так влип. Глядить тепер чужу дитину... Мусив женитися на шістнадцятирічній дівулі. Сказала, що вагітна. Її батько-прокурор залякав Діму тюрмою. 
– А я щаслива, – цілуючи малу у носик, сказала Анюта. – Маю і доцю, і люблячого чоловіка, і будинок, все, що треба для хорошого життя...   
 Юлія ШЕВЧУК,
Рівненська область