“Кераміка – то така річ, що як вхопить тебе, то вже більше не відпустить”

30 липня у галереї „Дзига” відкрилася виставка подружжя – Лесі та Олександра Рось (кераміка та живопис)

„Пізнавати світ у який спосіб...
Помітити, помилуватися одним з безлічі його зблисків,
неповторністю, красою, скороминучістю...
Мистецтво дуже добре в цьому допомагає.”

Леся РОСЬ

“Думаю... художник - як хімічна колба:
у себе вбирає, вливає час
і простір, навколишній світ, запах вітру, трави
і метелика, а виливатися повинен новий небачений світ...”

Народилась 1965 року в м. Львові.
Освіту отримала у ЛІПДМ ім. І. Труша та у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Вчителі за фахом:
В. Гудак, А. Каліш, Т. Янко, В. Панасюк.
Бере участь у виставковій діяльності з 1991 року.
Член Спілки художників України.

Олександр РОСЬ

“... кожен художник повинен
іти своїм невідомим шляхом...”

Народився 1963 року в місті Біла Церква (Київської області).
У 1982 році закінчив Республіканську художню школу
ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ).
У 1990 році закінчив Львівський державний інститут прикладного
та декоративного мистецтва.
Із 1989 року – участь у виставковій діяльності (більше 30-ти виставок).
Член Спілки художників України.

Леся РОСЬ:

“Якось у житті я хотіла займатися живописом, але зупинилася на кераміці. Не раз мені здавалося, що кераміка – то важка річ, але
у всякому разі до цього часу – кераміка. Мабуть, це просто магія... часу, глини... Кераміка достойна, щоб нею займалися. Ми часто думали, що можна чимось легшим займатися, але все одно верталися до неї. Це просто надзвичайно глибока і тепла річ. Про виставку... Тут була така проблема, як назвати виставку. Ми вирішили не називати, але нам трапився якось вірш Антонича, якого я дуже люблю.
Це розуміння не тільки кераміки, а мистецтва... Це повинні люди відчувати... зв’язок із цією ж травою... відчувати, що ми живемо серед природи і не є чимось більшим за неї. Ми повинні відчути її і як художники тоді вже щось створювати своє, беручи основу від природи. Про інтер’єр. Фактично, кращого інтер’єру, ніж “Дзиґа” я ще у своєму житті не бачила. Ві д самого її відкриття то була моя мрія – тут виставитися. Тобто тут ми виставляємося вперше. Як я оцінюю творчість Тараса? Мені приємно, що в нього є бажання інколи цим займатися. Невідомо, ким він буде в житті, але зараз він, принаймні, причаститься цією керамікою. А далі – то його справа”.

Олександр РОСЬ:

“Чому саме глина? Ну, п’ять років вчився-вчився, мені сподобалося.
Бо до того я займався виключно живописом у київській школі.
А зараз... як один мій знайомий казав: “Кераміка – то така річ, що як вхопить тебе, то вже більше не відпустить”. Взагалі, кераміка – то синтетичне мистецтво. Бо тут одночасно може бути і живопис,
і графіка, і скульптура... тут все поєднується. Тут усе більш образне
і водночас складніше. Тут треба все переосмислити, переробити
і створити якісь нові речі, якісь образні, які би нагадували глядачеві щось своє. Найцікавіший – результат, бо до останнього моменту, поки не витягнеш із пічки (я хоч вже займаюся керамікою більше десяти років), не знаєш, що вийде остаточно. Ідеї приходять під час самого процесу... внутрішньо вони якось з’являються, залишається їх тільки втілювати. Як це все виглядає у сім’ї? Квартира в ескізному плані перетворюється на майстерню, тут ми, звісно, не ліпимо. Хто на кого більше впливає? Не знаю, мабуть, однаково. Як я оцінюю творчість Тараса? Я хочу, щоб він цим займався”.
Глина поступово втомлювалася від надміру очей. Від надміру дотиків, бо “не руш” тут звучало абсурдно і хотілося усе відчути, усього торкнутися... Вироби зітхали і жалілися авторам, але – парадокс – вони більше їм не належали. Роботи ставали самодостатніми, відривалися від своїх творців і більше не потребували їхньої опіки, хіба що витиснутих ініціалів як далекої згадки про людські руки...