This version of the page http://www.telekritika.ua/baranivska/print/37107 (0.0.0.0) stored by archive.org.ua. It represents a snapshot of the page as of 2009-12-25. The original page over time could change.

Марина Баранівська 13-03-2008

Модний вирок, останнє попередження, дізнайся про майбутнє… Це не мантри, які ваш автор промовляє по дорозі на роботу. Це назви програм, які мені довелося дивитися на цьому тижні…  
 
Календарний прихід весни і характерні для цієї пори року нарікання жіночої аудиторії «Мені зовсім нема чого вдягти!» ознаменувались довгоочікуваною прем'єрою «Модного вироку» в ефірі «Інтера» (9 березня о 15:55). Згідною з уже звичною для нашого медіапростору традицією, адаптованість до місцевих реалій однойменного російського проекту полягає не тільки в тому, що учасниками шоу будуть українські зірки та просто погано вдягнуті громадяни України, але й у двомовності. Звинувачення (Оксана Караванська) головного героя у скоєнні злочину проти моди здійснюється українською, а захист (Маша Єфросиніна) та винесення вироку (Борис Моїсеєв) – російською. В результаті виходить смішно, але так і треба, адже судилище це - розважальне. 
 
«Модний вирок» - ще одна програма, де головна інтрига будується на тому, щоб «допомогти людям знайти свій ідеальний образ, зробивши вдалий вибір гардеробу, макіяжу, зачіски». Що насправді означає цей цілком коректний, принаймні з психологічної точки зору, намір? Відповідь, як на мене, є очевидною: зробити успішне шоу з перевдяганням. До речі, в цьому сенсі автори «нового грандіозного ток-шоу про моду та стиль» на «Інтері» досягли бажаного: за рейтинговими показниками (рейтинг 5,44%, частка 21,24%) прем’єра підвищила загальні показники у слоті в порівнянні з минулим тижнем. Що ж до гуманітарної складової «Модного вироку» та подібних проектів – нібито допомоги у створенні ідеального образу, у пошуку гармонії, у подоланні внутрішнього конфлікту та скутості тощо  – не треба тішити себе порожніми сподіваннями. Адже зрозуміло, що участь у телепрограмах, де від тебе категорично вимагають «зняти це негайно» / ліплять із тебе нашвидкуруч Памелу Андерсен / забирають твої улюблені шалики і вперше після шкільного випускного вечора вдягають у сукню (саме у цьому й була суть прем’єрного «Модного вироку») не має жодного стосунку до справжнього конструювання нового образу мислення та самосприйняття. Тому що це процес тривалістю в життя. А ток-шоу з перевдяганням – просто гра та профанація, як й удавані трансформації героя перед очима глядачів. І добре, якщо ця гра гуманна, як «Модний вирок», де обвинувачений, пройшовши публічну екзекуцію своїх зворушливо-немодних (нехай не модних, але ж власних) та чарівних у своїй неправильності, героїчній «негламурності» звичок, йде геть, отримавши трохи нового одягу на згадку про «пошуки гармонії» під керівництвом Борі Моїсеєва. Втім, якщо жінка захоче сподобатися своєму чоловікові, вона обере минулорічну сукню, як говорила Марлен Дитрих.      
 
Новий проект журналістських розслідувань «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона» вийшов 10 березня в ефірі Першого національного.
 
На самому початку ведучі Федір Сидорук та Віктор Заблоцький озвучили короткий зміст 45-хвилинного прем’єрного випуску (і, напевне, почасти генеральну місію свого проекту в цілому):  «Ми підкажемо, де вас обдурять уже завтра і що зроблять з вашими дітьми». Не сумніваюся, від таких слів на душі стало млосно навіть у тих, хто ще не встиг пізнати радість батьківства.
 
Логіка «Останнього попередження» нескладна: «студія – сюжет – студія». Студійна робота ведучих, журналістів із солідним досвідом роботи у кадрі, особисто у мене викликала здивування. Передбачалося, що Віктор та Федір сидять за столом та по-приятельськи невимушено спілкуються один з одним, органічно виходячи з цього діалогу на підводку до чергового сюжету. Мені здалося, що обидва журналісти поводилися в кадрі напружено, неприродно і радше симулювали потрібну легкість. При цьому хлопці раз у раз не влучали в камеру при переході із загального плану на крупний, внаслідок чого глядач спостерігав, як журналісти промовляють свої тексти, дивлячись кудись убік. По-моєму, режисеру програми, відповідальному за якість записаних у студії підводок, варто провести власне розслідування і наступного разу уникнути таких прикрих помилок. 
 
Автори сюжетів «Останнього попередження» взялися за актуальні загальнонаціональні проблеми і протягом цього випуску встигли розказати про дитячу проституцію, потенційно небезпечних собак в умовах міста та про те, скільки коштує людське життя в Одесі. Сюжети справили особисто на мене вкрай гнітюче враження, оскільки розповіли (цілком якісно, детально, з ексклюзивним відео та справжніми, а не підставними героями), як кожен із нас може постраждати, але не дали жодної відповіді, що робити, аби відстояти свої права, захистити себе та близьких і домогтися справедливості, за яку все ще варто боротися.
 
Глядачеві показали, що чи не за кожними звичайними дверима кожного звичайного житлового будинку може бути притон, куди можуть потрапити ваші діти; що на шляху додому зі школи вашу дитину може до напівсмерті покусати собака, але його господарю нічого за це не буде (а вам пощастить, якщо цей господар прийде до вас спитати, вбивати цього пса-агресора чи ні); що син цілком конкретної «шишки» (називається його ім’я та посада) може безкарно вбити на дорозі людину. Замість хоча б схематичних відповідей на питання, що робити кожному з нас у таких випадках, журналісти мальовничо показують, як саме виглядатимуть наші поневіряння по міліцейських відділках та кабінетах чиновників, як ми захлинатимемося від відчаю та безпорадності і як ми неминуче залишимося один на один зі своєю бідою. Скажіть, кому потрібні такі журналістські розслідування?
 
Повноцінні журналістські розслідування, розповідаючи про проблеми, з якими стикаються звичайні громадяни щодня, мають надавати нам не те щоб рецепти або поради, але – обов'язково, як на мене – ту інформацію, брак якої й заважає кожному з нас вчасно захистити свої права, уникнути неприємностей та знайти вихід. Це інформація про безкоштовні юридичні консультації, центри психологічної допомоги, про громадські організації, які реально допомагають людям – одним словом, це ті практичні знання, що дійсно допоможуть людям самостійно діяти, не впадаючи у відчай і не чекаючи пасивно сторонньої допомоги. І, крім того, ці знання легше розшукати саме журналістам, які розслідують певну соціально дражливу тему, а не пересічним громадянам, особливо тим, хто, скажімо, не має можливості користуватися інтернетом. Чому ж автори «Останнього попередження» не діляться цими знаннями з глядачами? Чому зі смаком розповідають історії про буденні страхіття «маленьких українців» замість того, щоб надати конкретну інформацію, куди звернутися, коли сталося лихо? 
 
Завершуючи своє перше «Останнє попередження», ведучі все з тою ж вимушеністю пообіцяли: «Далі буде гірше!». Може, ще й не перемикатися? Ні, дякую.
 
Втім, особисто в мене далі було не те щоб гірше, але якось дивно та немислимо: того ж дня рівно опівночі в ефірі ТРК «Київ» розпочалося гороскоп-шоу «Дізнайся про майбутнє». «Цього не може бути!» – єдине, що я можу собі дозволити сказати тут публічно. У непристойно скромній (за поняттями сучасного телебачення взагалі та для розважального шоу зокрема) студії муніципального каналу за столом сиділи дві жінки – ведуча-білявка та ясновидиця-астролог Тетяна з ноутбуком. «Це програма для всіх, у кого проблеми в родині», – оголосила ведуча та лагідно закликала глядачів телефонувати в ефір, щоб не втратити нагоди проконсультуватися з віщункою. Тим часом Тетяна (раз по раз віддзеркалюючи своїми окулярами невдало виставлені освітлювальні прибори і цим засліплюючи глядачів) почала повільно, по одній фразі, диктувати тексти замовлянь, покликаних зняти порчу з бізнесу. Щоб глядачі не відволікалися від занотовування, Тетяна зробила зауваження: «Я бы попросила оператора сменить музыку». Цікаво, які космічні сили переконали цього астролога, що музичний супровід програми здійснюється та регулюється безпосередньо з камери? До речі, на окреме слово заслуговує режисерсько-операторська робота на цьому шоу. Але щоб далеко не відходити від основної теми, можу сказати одне: треба бути по-справжньому витривалими та цілеспрямованими людьми, щоб протягом двох годин (!) прямого нічного ефіру показувати всього лише три плани – загальний та по одному крупному на кожну з присутніх в студії. І так – сім днів на тиждень.
 
«Цього не може бути», – наче в трансі думала я, поки не стали надходити дзвінки від глядачів. Втручання простих людей у це гіпногенне диктування хоч трохи пожвавило ефір. У цей час було достатньо тих, хто хотів з’ясувати свою долю на рівні «коли я вийду заміж?» чи «коли в мого чоловіка піде бізнес?». Ясновидиця Тетяна роздавала віщування так, ніби ані на мить не сумнівалася в тому, що поняття на кшталт «кармічного боргу» чи «поробленості» – у щоденному вжитку кожного пересічного українця. Коли ж Тетяна, зазирнувши вчергове у свій ноутбук, не побачила там чіткого пророцтва, вона авторитетно вимовила: «Знаєтє, єсть такоє слово –  «селяві»...
 
Щоб хоч якось обґрунтувати принаймні для себе присутність в ефірі світського столичного каналу такого екзотичного продукту, я звернулася до промовідділу ТРК «Київ». Керівник відділу, Аїда Джангірова, поспішала на важливий світський захід і доручила прес-секретареві Київського медіахолдингу Дмитру Козонаку відповісти, чим саме було зумовлене рішення поставити цю програму в сітку каналу. З’ясувалося, що цей щонічний психоделічний потік свідомості кваліфікується каналом як «чисто комерційний проект», він почав виходити не так давно (з 4 лютого цього року) та «орієнтований на тих телеглядачів, які не сплять уночі». Додаткових пояснень, чому тим, кому не спиться, пропонується саме така програма, а не якась інша, Дмитро не дав. «Глядачі за вашої допомоги отримують пророцтва щодо своєї долі, – продовжувала я. – Як на вашу думку, чи безпечно це з психологічної точки зору?». «Отримання віщування своєї долі для людини є не просто безпечним, а й корисним. Людям треба у щось вірити. На мій погляд, краще вірити у свої сили, у досягнення цілей та досягнення щастя», – запевнив Дмитро.    
 
Так, людям справді потрібна віра. Раз уже й народні депутати втомилися від зневіри та просто у стінах Верховної Ради влаштували собі культову локацію, що й говорити про народ, який живе своїм життям та вже без віри та довіри дивиться на парламентські бої у телевізорі? Незрозуміло інше: в чому користь для глядачів від цього гороскоп-шоу кричуще низької якості та із сумнівним змістом? Хто та на яких підставах вирішив, що в умовах зневіри можна та корисно паразитувати на довірливості людей (адже відомо, що той, хто ні у що не вірить, ладен повірити у будь-що)? Яку віру, у що саме культивує міський канал? Чи хотів би отримати пару таких телепророцтв мер Києва (людина, яку не гріх назвати демонстративним християнином)? І взагалі, чи етично це – роздавати всім охочим і просто людям, яким по ночах не спиться, псевдопророцтва? Але поки «ніч темна перед світанком», як каже віщунка Тетяна, ці питання залишаються без відповідей.