Прогулянка на Рижому куті (записки альпініста-новачка)

    Над нами - кримське сонце, десь внизу - ледь неспокійне море, будівлі селища Санаторне, зелені клаптики лісу та шосе з іграшковими за розміром машинами та людьми-мурашками. Так-сяк примостившись на невеликій полиці, вистраховую Юрку. Поруч, відпочиваючи, курить трубку Вадік. Сьогодні вони – мої напарники по зв’язці і моє життя, оскільки лізу другою, прив’язано мотузкою до кожного з них. Станція видається надійною, тому ризикую на ній зависнути: відкинутися і впертися ногами в скелю – момент істини, відчуття птаха. Праворуч від нас - невеличке нависання, ліворуч - абсолютна вертикаль. Ну, може й не абсолютна з погляду геометрії, проте як для новачка-альпініста... Закидаю голову догори: тріщина (завширшки з два пальці) на скелі - це наш шлях до вершини. Вертикаль плавно піднімається і зникає за перегином... Ми - на скельній стіні Фороського Канта на маршруті “Рижий кут” 5А категорії складності.

    А ще напередодні ввечері “п’ятірка” видавалася чимось далеким і нереальним. Як порядні новачки, ми з Юрою планували йти на “Контрфорс Філатова” (3А). І хоча Юрка, який досить незле лазить, більше схилявся до “Вуха” (4А), я, посилаючись на власний інстинкт самозбереження, вперто не піддавалася на його провокації. Навіть самостійна “трійка” як для першого маршруту в Криму здавалася дещо екстремальним, але зважаючи на невеликий, але все ж таки досвід сходжень на Кавказі, реальним задумом. Та вранці наші плани раптово змінилися...
Причиною всього став Льошкин палец, який він умудрився пошкодити саме напередодні. Льоша і Вадік - обидва досвідчені альпіністи – того дня збиралися на якусь 5Б. Тепер же розчарований Вадік, неспішно наминав нашвидкуруч приготовлене пюре.
    – Пішли на “Рижий кут”, – напівжартома, як здалося мені спочатку, запропонував Вадік нам з Юркою. Пропозиція видавалася просто абсурдною: “Мені ще жити хочеться” – спробувала відмахнутися. Та в Юрки вже загорілися очі.
    Намагання сторгуватися на “четвірці” були безрезультатними: Вадік категорично відмовлявся лазити “городами”. Мене ж не приваблювала перспектива прожумарити весь маршрут. Подіяв аргумент Льоші: “Ти ж Броню пролазиш, - апелював він до рідних скель Довбуша, - а тут простіше. Просто трохи вище. До того ж, Вадік вже був на тому куті і чудово знає маршрут”. Ще продовжуючи, мабуть за інерцією, затято відмовлятися, я вже знала, що піду на цю “п’ятірку”. І тоді стало страшно: страшно, що перелякаюся так, що потім взагалі ніколи не піду на гори, і ще страшніше, що сподобається... Рятівна думка просто залишитися в таборі і відпустити хлопців самих чомусь не спала мені на думку. Ще хвилин 15 вмовлянь і переконувань, що “Рижий кут” мені по зубах, що він “нескладний”, “безпечний” і тому подібні “аргументи”, і ми почали збирати спорядження...

Вертикальна наука
    Вже під маршрутом Вадік давав останні настанови: “Три різких ривки мотузки означають, що страховка готова. Іра лізе другою. Точки страхування знімає третій. Як почуєте “камінь”, руками каску не прикривайте: голові не допоможе. Рюкзаки на полках не кладіть, а ліпше взагалі не знімайте, щоб не загубити. А головне - не поспішайте, лізьте собі в кайф, відпочивайте, маємо цілий день попереду”.
    Обережно, але вправно, Вадік почав лізти першу мотузку: одна точка, друга, шлямбур (можна позіхнути з полегшенням). Гладка щілина хоч і не виглядала надто складною, але очевидно першому там лізти було не надто комфортно. Мені ж, завдяки верхній страховці, а може й з переляку, перші 50 метрів далися без особливих зусиль. “Давай самостраховку! Станція на трьох шлямбурах – надьога”, - привітав мене Вадік із кримським дебютом і одразу скомандував: “Юрку страхуй”. Поки я слухняно (демократію на маршруті наш капітан не вітав) вибирала мотузку, мені розповіли “золоте” правило альпінізму: станція обов’язково має бути на трьох точках, якщо немає трьох – роби на двох, якщо немає двох, зроби бодай на одній. Такі ось альпіністські реалії.
Легкий вітер гнав морем “білих баранів” і приносив прохолоду. Сонце пригрівало. Як не дивно, та всі мої страхи таки залишилися на землі – навкруги панував спокій. Думка, що не зможу пролізти, зникла. Натомість (хоча з Юрою раніше лазити не доводилось, а з Вадіком ми взагалі познайомилися ввечері напередодні) з’явилася впевненість у напарниках. А може, вона була від самого початку, бо як інакше можна пояснити собі згоду на таку авантюру. Несподівано Вадік запитав: “Ну що, напарник, будеш мене страхувати?”. “Не доверяйте деве юной свою страховку на стене”, – нав’язливо застучала в голові жартівлива альпіністська пісенька. Та вголос я звісно ж браво видала: “Страховка готова”.

Дупа залізова
    Після другої мотузки, на станції, Вадік забрав в мене жумар, “про всяк пожежний випадок” причеплений збоку, і заховав його в рюкзак: “Ключ пройшли. Далі буде легше”, - заспокоїв він. Та саме тут і почалися наші пригоди.
    Чекаючи на Юрку, Вадік чомусь стурбовано роззирався навкруги. Одразу над нашою станцією починалося нависання, якого він не пригадував, але яке, як ми сподівалися, через кілька неприємних метрів мало виположуватися. Та пролізши вгору ці метри, Вадік раптом заявив, що спускається. “Там гладесенька стіна. Ми потрапили на залізну дупу”, - повідомив він, повернувшись на станцію. Вірити, що все аж так погано, просто не хотілося. Та часу перелякатися мені не дали, бо одразу пояснили, що “дупа” це не експресивний вислів, що характеризує наше становище, а дуже складний маршрут “Дупа залізова”, який проходить поруч з нашим. Покладаючись на свою пам’ять, Вадік перед виходом не переглянув опис “Рижого кута”, і тепер ми заблукали. На щастя, ситуацію вдалося легко виправити: 20 метрів траверсу – і ми повернулися на маршрут. Полегшено зітхнувши, Вадік вирішив не шукати більше пригод на наші голови. І, обираючи подальший шлях, поліз простішою тріщиною. “Складних шляхів в альпінізмі немає. Правильний той, що легший” – пригадав він інше “золоте” правило альпінізму і... пролізши метрів 15, знов повернувся вниз. Простенька, на перший погляд, тріщина вдруге привела нас на “Дупу залізову”.
    Втретє долю вирішили не випробовувати. “Полазив сам, дай полазити іншим” – виголосив Вадік, мабуть, ще одне “золоте” правило, і пустив лізти першим Юру. Хороший скелелаз, Юра красиво та “чисто” подолав тріщину. Та було помітно, що свою порцію адреналіну він там отримав: френди та закладки на початку мотузки він ставив ледь не що півтора метри. Вже на станції, ми нагородили його порцією заслужених компліментів, але продовжувати експеримент наш герой скромно відмовився.

Хепі енд або страхи збуваються
    Тим часом день добігав кінця. Сонце вже давно не гріло і куртки, які ми цілий день тягнули в рюкзаках, тепер зовсім не видавалися зайвими. Брала своє і втома. Дві канапки (після “радісної” новини про “п’ятірку” в горло мені більше нічого не лізло) та горнятко чаю зранку (воду з собою ми взяти забули) давно вичерпали свій енергетичний ресурс. Та часу розслаблятися не було: перспектива ночівлі на стіні нас не приваблювала, а до вершини залишалося ще три мотузки...
Відчувши три різких ривки – сигнал від Вадіка, почала лізти і раптом... зірвалася. Абсолютно несподівано, навіть не встигла злякатися, повисла на мотузці не торкаючись скелі. Це був мій перший зрив на маршруті, але як не дивно, паніки не було. Довіра до Вадікової страховки була майже стовідсотковою. Далі було ще кілька зривів. В одному місці - десь посередині передостанньої мотузки, поза зоною не лише зору, а й слуху обох напарників – безпорадно бовтаючись на мотузці, навіть згадала про захований в рюкзаку жумар. Та змусила себе заспокоїтися, роздивитися рельєф і подумати: допомогти собі могла лише сама, а не пролізти просто не мала права. Тож проборсавшись хвилин з десять, все ж таки минула затяте місце.
Стоячи на останній станції, спостерігала як поступово засвічувалося узбережжя. Тепер дві години, згаяні на блукання навколо “Дупи залізової”, могли обернутися для нас серйозною неприємністю. Було холодно, все частіше дзвонив мобільний у клапані рюкзака і починали турбувати неприємні думки. Залишалось максимум півгодини світлого часу...
    Коли Вадік виліз наверх, сонце вже заховалося за обрій, та ми були врятовані. Ще в присмерках вдалося встигнути на яйлу й мені. Юрці ж довелося відчути, що таке сліпота – останні десятки метрів він долав у цілковитій темряві.
    Швидкісна пробіжка до стоянок під Парусом і за півтори години в таборі друзі вітали мене з першою кримською горою. Тіло нило, а голова гуділа від вражень: віра в себе і напарника, кайф від висоти, вміння цінувати кожен крок на стіні і безмежна вдячність моїм випадковим напарникам за підтримку... Мій найбільший страх справдився: знала, що знов захочу на вертикаль.

Автор: Ірина Гищук

Заблудившись в тумане на бесконечных травянистых склонах, мы брели вниз наугад в надежде поскорее отыскать наш лагерь. В памяти всплывали воспоминания об аналогичных прогулках в этих же краях весной 2007 года.

А вы….
Были там, где листья осколками солнца танцуют под ногами. Где опять видишь этот город, и хочется кричать от радости…ну и холода.

Дневник скалолаза, путешествующего в одиночку

Скажете так не бывает? А бывает! А произошло все вот как...

На цей фест я очікував дуже довго. І ось час прийшов, пора збиратися в дорогу. Так вийшло що з нашого файного міста зібралось тільки двоє я та Колючий. Але ми не засмучуємося бо знаємо що там зустрінемо багато друзів і знайомих, бо це ж фест, а отже народу збереться вдосталь.

Сегодня мы идем в Мырды. Весь день не было погоды, и как говорится, ничто не предвещает, но нам скучно сидеть в лагере и мы идем… на душе как-то очень спокойно, ущелье классное, а горы вдали выглядят… кхе… весьма необычно… Пирамида, например очень похожа на Маттерхорн, ну а Кирпич (как-бы наша цель) вообще никак не выглядит – снег на него идет и не видно его по-этому…