Йому сняться віщі сни, він бачив Лісовика та літаючі тарілки, написав казку про Віктора Андрійовича… Лише для І-Репортера розповідав казку про себе дорослий хлопчик Лірник Сашко

Ви щойно приїхали. Звідки, де були, що робили?

Я щойно приїхав із Запоріжжя. Там був фестиваль «Золота Хортиця». На кожному фестивалі я пробую щось нове і щось нове знаходжу. От на Хортиці склав казку про богатиря Іллю Муромця та Віктора Андрійовича Красне сонечко. Вона страшенно сподобалася.

Зараз маю багато виступів, хоча ще рік тому я не був таким затребуваним, а зараз…

А чому так? У людей прокинулася цікавість до казок? Набридли будні й хочеться чогось доброго та веселого?

Можливо, десь відбувся інформаційний порив. Просто я – єдиний в Україні діючий казкар. І Те, що я роблю – цікаво. А зараз у мене навіть фан-клуб з’явився. От воно й пішло. А ще – підросло те покоління, яке росло на моїх казках.

Ви написали політичну казку. Вона користується успіхом. Можливо, треба ще щось в такому дусі написати, переплести казочки політиків з вашими…

Політики брешуть, а я розповідаю казки. Казка – це не брехня. Це - міф. У росіян міф, що Росія - наддержава.

А у нас є міфи?

А у нас вони знищуються. Наша козацька міфологія, міфологія ОУН-УПА... Польща свою армію крайову підняла. Це у них - гордість, а у нас… Просто у нас влада неукраїнська і ніколи нею не була. Давайте не будемо про політику, бо я як розсерджуся!

Кази відображають реальність?

Звичайно! Казку треба пережити, щоб записати. А політичні не пишу, оскільки політика весь час змінюється, а я не хотів би, аби мене мали за якогось придворного оповідача. Мені багато разів пропонували – от давай, напиши серію про політику… Не хочу!

Я ж дуже тонко відчуваю все – бачу той світ. Мені сняться віщі сни, я Лісовика бачив, літаючі тарілки.

Ну як же ви їх пишете, оті казочки?

Якби я знав – я б сотнями писав. А так… Вони так просто не народжуються. Для казок треба поштовх. От ти знає, що на Паску попи тричі обходять церкву? І є лише одне місце на Україні, де піп ходить з охороною. Це – Конотоп.

Мабуть, відьом боїться..

Правильно! В українській традиції є вірування, що якщо відьма доторкнеться до попа, то вона буде мати велику силу і ніхто її вже не переможе. Тому в Конотопі хлопці охороняють, а жінки б’ються, кусаються, намагаються прорватися до попа. Мене це так вразило, що я й казку напишу.

А як же казка про Віктора Андрійовича? Теж із життя народилася?

Мені дуже допомагають глядачі. Спочатку я розповідав билину про Іллю Муромця. От поки думав, князь… у мене в голові воно проскочило. Тут є аналогії і з Урядом, і з Верховною Радою…

Але більше я політичних казок писати не буду. Це не моє. Мене дуже тішить, що мої казки стають народними. От підходять до мене глядачі й кажуть, що у вас – народна казка. От! Значить, у правильному руслі працюю.

Я згадую, як мене запросили на весілля американці українського походження, а я розказував свої казки. Потім до мене підійшов дідусь молодого і каже: «Звідки ви це знаєте? То ж у нашому селі було!» І це – найбільша нагорода для мене.

Ви ще й виступаєте з гуртом «Вій».

Є таке за мною. «Вій» - це талановитий та гарний проект. Таких, як цей гурт в Україні – на пальцях можна перелічити, Але для кожного виступу треба дуже багато грошей. Останнім часом ми робили експеримент: я розповідав казки, а «Вій» грав.

Ви постійно стоїте перед аудиторією та репетуєте. А не хочеться стати, як всі артисти, на сцені, взяти мікрофон і спокійно розповідати?

Не хочеться, бо це – відрізання культури від народу. Набагато краще розповідати очі в очі. Мікрофон та зал – це стіна між тобою та глядачем. Завжди краще, коли людина сама стає героєм, а не лише глядачем. Адже ми можемо скоро дожити до того, що візьмемо навушники та будемо слухати – і все. Ніякої цікавості. Глядачі від мене беруть енергію, а я - від них.

Але ж треба якось записувати ці творіння…

А я й записую. От вже в мене є три компакт-диски, тепер пишу четвертий. Я дуже серйозно ставлюся до запису. Інколи можу писати цілий рік. А тепер хочу ще й книжку видати. Нещодавно зустрічався з Малковичем. От «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і буде видавати мої казки. Ще одна моя книжка виходить в Америці перекладена. На англійську – перекладу, а на російську – не буду.

Але казкар – це специфічна професія. Як же виживає лірник Сашко?

Я працюю в «Арена-сіті» інженером з експлуатації, маю дві вищі освіти, працюю на будівництві. Останнім часом завдяки концертам та дискам завелися ще якісь грошенята, але їх я вкладаю в ті самі диски. З дітей я взагалі грошей не беру, а дорослі – нехай платять.

У вас є конкуренти?

Нема, на жаль. Я дуже хочу, аби були, адже хочу зробити фестиваль казкарів, як в Німеччині. Туди з’їздиться майже 400 казкарів. А у нас – я один. Мені дуже багато пишуть і в людей є задатки, але цим ніхто не займається. От, наприклад, в Африці у народів банту є такі казкарі, які ходять від села до села і вони – найповажніші люди всього народу. Не Президент чи чиновники, а саме казкарі, адже вони знають, скільки у кого корів, хто з ким женився, хто кому землю продав. Хай буде конкуренція. Що ми, Україну не поділимо?

Я себе не відношу до оригінального жанру чи до гумористів, коли показують палець і з нього сміються. В мене у будь-якій казці дуже глибокі речі. Коли я її пишу, то перечитую дуже багато історичного матеріалу. От якщо пили з карафочки, то в мене п’ють з неї, а не зі стакана.

А чи зверталися ви до Міністерства культури, можливо, у інші заклади…

Не хочу! Я для народу народний, а не для них.

Тобто ви не визнаєте ні Міністерства, ні народних акторів?

Звання – хай буде звання. Мені не треба ніякої організації. Нехай ті Міністри собі дерибанять. Я сам собі зароблю. Єдине, я один раз звертався на телебачення, аби відродити закриту передачу «Казки лірника Сашка». Мені відмовили - і я більше не звертаюся, оскільки це мене образило. Ніколи нікого просити не буду. Сам Бог дасть.

Ви ж читаєте казки інших авторів.

Аякже. Все читаю.

Але ж Андерсен вам не подобається, брати Грімм теж. То хто ж ваш улюбленець?

Брати Грім – це жорстоко. Ну от наприклад в «Хлопчику-Мізинчику» батьки відправили дітей в ліс, бо не було що їсти. А потім їм віддали борг, вони їдять м'ясо і думають: «Як там наші дітки в лісі?» Це жорстока казка.

Я все-таки більше люблю українські казки. Дуже люблю Гоголя. Але я, коли читав, - боявся. Все уявляв. Раз ти можеш бояться, значить ти сприймаєш правильно. Просто і в нього, і в мене свідомість побудована на українській міфології. Ще дуже люблю Шевченка.

Розкажіть про вашу родину

У мене ще живі тато й мама, є дружина і троє дітей – два сини та донька. Наймолодшому – 6, а найстаршому – 19.

То казки пишете для молодшого?

Для всіх. Молодший їх слухає. Він у мене, як консультант. Якщо йому не подобається, то…

Це як у Малковича. У нього теж перші рецензенти – діти.

Так і в мене. Я коли казку пишу, то читаю і дружині, і дітям. Сподобалася – значить піде.

А як не сподобалась – переписуєте?

Ні, я скандалю, переконую. Хоча моя родина підтримує мене у всьому. За це їм – велика вдячність.