Політичний експерт Андрій Єрмолаєв про структуру та перспективи новоствореного уряду, про політичне майбутнє провідних політичних сил у ексклюзивному інтерв’ю «І-РЕПОРТЕРУ»

При протистоянні по лінії «президент – прем’єр» є вірогідність, що люди президента в уряді можуть переорієнтуватися на прем’єр-міністра. Так було з урядом Тимошенко. Які шанси, що така ситуація повториться з урядом Януковича?

Я не думаю, що є зараз вже є підстави для протистояння по осі Ющенко – Янукович. Досягнутий компроміс вигідний обом сторонам, а існуючі розбіжності носять тактичний характер. Дійсно, у прем’єра і президента різні політичні поля. Той швидкий старт, який взяв Янукович, дуже швидко закінчиться і вже через місяць-півтора президент поверне собі політичну ініціативу.

Інтрига між командами Януковича і Ющенка можлива або тоді, коли з’являється новий горизонт – президентські вибори, або ж тоді, коли політична команда, на яку спирається Янукович, буде здатна розширити ряди своїх союзників не лише за рахунок лівих та лівоцентристських сил, а й за рахунок сил ліберальних, пов’язаних з національно-демократичним фронтом. Інакше ця інтрига буде не вигідна Януковичу, адже вона не забезпечить йому політичного успіху.

Обрання спікером Олександра Мороза викликало шквал критики з боку колишніх союзників по «помаранчевій» коаліції. Очевидно, що Соцпартія і так переживала не кращі часи. Які перспективи СПУ на наступних парламентських виборах?

Говорити про поразку соціалістів зараз не варто, адже в цієї партії є хоча й невеликий, але стабільний електорат, який підтверджує свою прихильність навіть в умовах кризи іміджу Мороза – після того, як він перейшов на бік «антикризової» коаліції. Всі проекти, які конкурують між собою на лівому електоральному полі, діють поки що не дуже організовано, тому і СПУ, і КПУ та ПСПУ просто тримають свої невеликі електоральні сегменти.

Насправді загроза для соціалістів може з’явитися не через участь у «антикризовій» коаліції, а з боку більш агресивного популістського проекту, що буде розгоратися на базі Блоку Юлії Тимошенко - тим більше, що «Батьківщина» претендує на роль нової лівоцентристської сили.

Окрім того, у Мороза можуть з’явитися загрози, пов’язані з черговими внутрішньопартійними розколами. Перше таке потрясіння для соціалістів було тоді, коли від них відкололася пані Вітренко, через рік-два – інше потрясіння, коли з партії вийшло кілька відомих партійців. Якщо партія збереже свої ряди, то до парламентських виборів вона збереже шанс на подолання нинішнього бар’єру – 4-5% у соціалістів залишаться.

Квота КПУ в новоствореному уряді виглядає дещо дивно – власне там немає жодного відомого комуніста. Чим, на Вашу думку, пояснюється така позиція цієї партії: відсутністю професійних кадрів чи кон’юнктурними міркуваннями?

Я думаю, що скоріше другим, адже кадри у Компартії є – і у лавах фракції, і в самій структурі. Більш того, є коло симпатиків, які особливо себе не засвічують, але з’являються як інвестори в ході виборчих кампаній або замовляють окремі лобістські проекти.

Але у комуністів є підстави бути обережними, адже, йдучи до лав «антикризової» коаліції, вони розуміють, що східні еліти, які презентують крупний капітал і не залежать від популістської риторики, будуть тяжіти до своїх однодумців з національно-демократичного табору і рано чи пізно будуть домовлятися з ними про нову стратегію перерозподілу влади. І місця лівим у такій стратегії не буде. Тому, йдучи до «антикризової» коаліції, комуністи залишили за собою право на особливу позицію – варто згадати, яку дискусію вів Симоненко з Ющенком на круглому столі в той час, коли Янукович мовчав. Ця ж обережність проявилася і при формуванні уряду, вона буде проявлятися і тоді, коли буде формуватися нова вертикаль влади. Я не виключаю, що якщо альянс «нашоукраїнців» і «регіоналів» стане більш щільним, то комуністи можуть знову зайняти ліву опозиційну нішу. Вірогідність такої багатоходівки зберігається. Тому, щоб не «палити» кадри, не зав’язуватися на нинішній системі влади, вони пропонують нейтральні чи компромісні фігури.

Після провалу «2-ї помаранчевої» коаліції Юлія Тимошенко виглядає дещо розгублено, дії БЮТ носять дещо хаотичний характер – ймовірно, що в її оточенні цей варіант ніхто всерйоз не розглядав. Чого варто чекати від Юлії Тимошенко в опозиції?

Зараз лунає багато критики на адресу пані Тимошенко і більшість її виправдана – тут їй нікого крити, ніж саму себе. Політика вимагає не тільки талантів і харизми, але й потребує довгострокових стратегій та адекватності. Якщо підсумувати всі помилки і прорахунки, які були допущені командою Тимошенко, то головна з них – це неадекватність. Тимошенко робить ставку на відвертий соціал-популізм з елементами теології: добро і зло, біле і чорне, Армагедон та ін. Але такий підхід залишив за БЮТ лише протестну маргіналізовану електоральну нішу. Робити ставки на такі маси з точки зору сучасної політики дуже важко.

Тимошенко просувається в політиці як масовий лідер. Але історія знає лише один варіант, коли лідер мас стає лідером держави – внаслідок революційного чи політичного перевороту. Тимошенко використовує роботу з масами для того, щоб отримати певні преференції у міжелітних переговорах. Таке використання власної харизми для міжелітарних перемовин виглядає як використання комп’ютера для забивання гвіздків.

Остання ситуація, пов’язана з кризою «помаранчевого» альянсу, мала б засвідчити, що без формування сучасної і добре освіченої партійної сили в політиці робити нічого. Двох-трьох балакучих однодумців, які прикривають ідеологічні плями, в сучасній політиці далеко не достатньо. Партії у Тимошенко немає, блок сформований із супутників та інвесторів, а це гальмує її політичну кар’єру. Якщо й далі рухатися по інерції, то Тимошенко пройде пік популярності і її рейтинг піде на спад – немає ресурсів для його нарощування.

Що треба робити? Потрібно серйозно зайнятися партією - від проповідницьких розмов перейти до формування добре прорахованої ідеології, що відповідає настроям і запитам суспільства, прорахувати свою стабільну ідеологічну нішу, а головне – сформувати стале політичне ядро цієї партії. Лише за таких умов можна якісно підготуватися до парламентських виборів і рухатися далі.

Юлія Тимошенко фактично претендує на спадщину «помаранчевих», основна політична складова якої – це національно-демократичне середовище. Чи варто Юлії Тимошенко в таких умовах брати курс на вступ до Соцінтерну?

Для того, щоб говорити про спадщину революції, самі революціонери мають розібратися із самою революцією. Досить часто доводиться самому замість «помаранчевих» ідеологів пояснювати ідеологію та сутність революційних змін, а головне – їх цілі. «Помаранчеві» політики сформували утопію, яка не здатна трансформуватися – вона зависла у повітрі. Ставка на те, що революція буде рухатися прозахідними силами, але спиратися на середній клас, не виправдалася, адже середній клас за характером своїм є консервативним. В умовах, коли треба вирішувати такі завдання, як прискорена глобалізація, та частина електорату, яка була рушійною силою революції, перетворюється на силу консервативну. Наприклад, лобістами вступу України до ВТО є представники крупного капіталу, який підтримував старий режим.

Сьогодні поки що Тимошенко займає ультрарадикальну нішу протестних настроїв, як елементу «помаранчевої» революції. Тимошенко – це Сталін у спідниці. Завдяки соціал-популізму відбувається підміна порядку денного революції, в результаті чого вона скочується до лівацької контрреволюції.

В українській політиці ніхто не займається ідеологією мирної фази революції, тому ми тихенько перескочили до гелітарної контрреволюції у спідниці.

Існує думка, що проект «Наша Україна» себе вичерпав. Що може врятувати цю політичну силу?

Може це не сподобається панам із «Нашої України», але мені здається, що вони як у прискореному ролику пройшли всю історію Народно-демократичної партії. Не випадково дуже багато членів «Нашої України» є вихідцями з НДП.

«Наша Україна» потребує модернізації – за короткий час вона вимушена вирішувати дуже складні проблеми: партійне будівництво, створення власного обличчя, формування партійної мережі, формування лідерського ядра. На відміну від БЮТ, де яскраво виражений харизматичний лідер, в обличчя «Нашої України» не сформоване. Почесний голова – Віктор Ющенко – постійно дистанціюється від цієї політичної сили –це є одним із гальм для подальшого розвитку цієї партії, якій потрібне лідерське ядро.

Вичерпано насправді не партійний проект, а проект передвиборчий. Як би зараз не шуткували з приводу амбіцій пана Порошенка, але ось такі політики можуть надати драйв цій партії, оскільки вони є реалістами і відрізняються амбітністю, а партія без амбіцій не можлива.

Майбутнє «Нашої України» - це партія соціал-ліберального напрямку, яка може й не буде лідером виборчих перегонів, але буде мати стабільну нішу серед міського ліберально орієнтованого електорату Центру, Заходу і, можливо, частково Лівобережжя.

Але треба уникати помилок і створення мега-блоків типу «ЗаЄдУ». Доцільно розібратися з багатопартійністю і розмаїттям течій всередині цієї сили, можливо, відмежуватися від націоналістів та дати можливість ліво-центристам сформувати проект – наприклад «Нові європейські ліві».

У новоствореному уряді відсутні люди, яких прийнято пов’язувати з бізнес-складовою «Нашої України». Що це може означати?

Ми говорили про обережність комуністів, а тут, я думаю, спрацювала обережність бізнес-складової «Нашої України». Можливо, не всі вони переконані, що та коаліція, яка була створена за кілька ночей в кабінеті президента, буде стабільною. З іншого боку спрацювали особисті образи.

Але, я думаю, що «нашоукраїнці» роблять ставку на те, що за два-три місяці можна буде використати коаліційні механізми ротації міністрів. Якщо уряд Януковича працюватиме стабільно і не буде конфліктів з президентом, то можливо, що на рівні віце-прем’єрів та одного із міністрів економічного блоку ми зможемо спостерігати відомі обличчя «нашоукраїнців».

Висококонцентрований крупний капітал зацікавлений у співпраці з політиками, орієнтованими на євроінтеграцію і глобалізацію, які позитивно сприймаються на Заході. Тому «Регіонам» може не подобатися Ющенко як політик, але співпрацювати з ним їм доведеться.

Існує багато оцінок, інколи діаметрально протилежних, щодо факту підписання Універсалу національної єдності. Як Ви вважаєте, підписання цього Універсалу є політичною поразкою Віктора Ющенка чи його перемогою?

Ющенко зробив правильний крок, адже він продемонстрував і нації, і своїм політичним партерам, що він зберігає за собою статус загальнонаціонального лідера. Йому довелось піти на неочікуваний суперечливий крок, але історія все розставить на свої місця. Універсал – це не поразка і не перемога Ющенка, це – його досягнення. Він зміг знайти в собі сили піти на компроміс, зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед. Знайшовши ключі перемир’я зі східними фінансово-політичними елітами Ющенко знайде ключ до свого політичного багатоліття.

Інша справа, що демагогічна назва - «Універсал національної єдності» - не зовсім відповідає змісту цього документа, адже мова йде не про національну єдність, а про політичну.

Завдяки підписаному Універсалу Віктор Ющенко забезпечив собі більш гнучкий інструментарій для форсування і модернізації політичної архітектури, оскільки тепер він співпрацює по всьому периметру з різними політичними силами. Тепер він може підтримувати нові політичні команди, стимулювати нові політичні проекти. В умовах політичної багатополярності саме Ющенко є центром переговорів.

Ющенко закладає нові традиції: якщо на круглому столі у 2004 році він був лише одним із учасників, то круглий стіл 2006 року – це його власна ініціатива. Він є засновником політичної традиції – вирішення кризових проблем шляхом переговорів.

Чим відрізняється Віктор Янукович зразка 2006 року від Януковича – 2004?

Янукович – це політик, який вміє вчитися. Після досягнення політичного компромісу і підписання Універсалу Янукович продемонстрував, що він є гнучкий політик, - скажімо, мовне питання, буде вирішуватися пошуком компромісної формули, яка б не змінювала Конституцію.

Є два українських політика, які зараз на піку своєї кар’єри. Це – Тимошенко і Янукович. Я не думаю, що Янукович має велике політичне майбутнє, він не є видатним економістом, оцінка його менеджерських якостей, мені здається, є також перебільшеною. Але те, що відмічають управлінці й політики, які стикалися з Януковичем, - це його здатність організовувати роботу. Але тут є ризик перетворення піку політичної кар’єри Януковича-політика на комедію, адже мас-медіа зараз працюють над тим, щоб створити образ перемоги Януковича, з нього роблять нового кумира, якого протиставляють Ющенку. Я думаю, що це дуже серйозна технологічна помилка, адже Янукович сам може повірити в те, що він має велике майбутнє, а для політика дуже велике значення має адекватність.

Я думаю, що період прем’єрства буде і квінтесенцією, і завершенням політичної кар’єри Януковича – після підписання пакту в українську політику будуть вриватися нові більш агресивні політики – молоді хижаки, які до цього були вимушені працювати на своїх вождів.

Які політичні перспективи Партії Регіонів?

І «Наша Україна», і Партія Регіонів за характером своєї організації є скоріше федераціями, які мають внутрішні течії – ліберальні і більш ліво орієнтовані. В Партії Регіонів домінують, як мінімум, три тенденції.

По-перше, консервативна патерналістська, яка знайома виборцю, як дещо лівацька.

По-друге, суто ліберальна, яку презентують молоді бізнесмени.

По-третє, - генеральна течія – республікансько-консервативна. Це, як правило, менеджери старшого покоління, представники крупного капіталу, які активно експлуатують ідею сильних регіонів. Ця течія й надалі буде генеральною, а от з перших двох течій можливі спроби реалізації інших політичних проектів.

Думаю, що на наступні парламентські вибори Партію Регіонів будуть вести нинішні лідери. Але ці вибори будуть останніми для нинішнього лідерського ядра.

Ваш політичний проноз: що трапиться в Україні найближчі 2-3 роки?

Можу говорити лише про передумови і тенденції.

Вже в вересні ми отримаємо продуктивне голосування по урядовій програмі і нинішній уряд згідно нашої переписано-недописаної Конституції отримає можливість працювати рік.

Стабільність уряду буде визначати і стабільність парламенту. Через рік ми будемо мати один із двох варіантів.

В першому варіанті це буде формування нового альянсу східних еліт та тієї частини «помаранчевих» яка нині співпрацює з президентом. Ми матимемо стабільний уряд, який буде працювати і в 2007 та навіть у 2008 році. Лівоцентриські та популістські сили будуть виганятися на маргінес.

Але є й другий варіант. Дуже багато політиків використало і Ющенка, і Януковича як своєрідний інструмент. Епоха Кучми стримувала їх кар’єру.

Це люди, яким за сорок, які мають бізнесову, комсомольську, революційну чи контрреволюційну школу. Вони будуть протистояти зближенню Ющенка зі східними елітами, вони зацікавлені у новій політичній кризі, яка відкриває шлях до прискорених парламентських виборів. До вересня 2007 року парламент може знову прийти в стані внутрішнього розколу і кризи. Рік закінчиться розпадом коаліції і нової парламентської кризою. Дострокові парламентські вибори будуть проходити в умовах багатополярної гри.