Переправа
Сонце поволі спускалося за горизонт. Вода Керченської протоки полум’яніла від його косого проміння. По широкій водяній поверхні розбігалися іскристими смугами густі брижі. За краєм кримської землі виднілися такі ж червоні спалахи вогню. Там‚ поблизу Камиш-Буруна‚ відбувалися жорстокі бої. Десь там‚ відбиваючи ворожі атаки‚ стояв насмерть 384-й стрілецький полк‚ куди Зіна була призначена командиром санітарного взводу.
“Командир… Ну який з мене командир? — думала Зіна‚ обмацуючи червоні емалеві кубики‚ вручені їй військкомом міста Туапсе. — Хто ж мене слухатиметься‚ таку малявку? Ні‚ командира з мене не вийде. Ось причалимо до пірса‚ віддам ці кубики й попрошусь у Севастополь…”, — вирішила дівчинка‚ вдивляючись у керченський берег.
Скільки разів у госпіталі вона згадувала рідне місто‚ маму‚ з якою не встигла попрощатися перед відправленням на фронт‚ товариша Миколу — він усе-таки утік з дому і став сином полку морської піхоти. Та про що б не думала Зіна‚ пам’ять весь час повертала її у той останній бій на Мекензієвих горах.
…Піднята вибухами кам’яниста курява давно осіла‚ а терпкий присмак гашеного вапна все ще залишався на зубах‚ стягуючи сухістю рот. Відстебнувши баклажку‚ Зіна жадібно припала до шийки‚ але баклажка була порожня. Тоді вона фінкою прорізала дірку в сніговому заметі і‚ витягнувши звідти жменю чистого снігу‚ почала його спрагло ковтати. Так з грудкою снігу і скочила в окоп‚ але відразу ж кинула її і впала на коліна: поперек траншеї лежав молодий боєць‚ його тіло корчилось від болю.
— Зараз‚ любий‚ зараз тобі стане легше‚ — квапливо говорила Зіна‚ розстібаючи санітарну сумку. Перев’язавши і поклавши пораненого на плащ-палатку‚ дівчина потягнула його до медпункту. Це був той солдат‚ який у ту пам’ятну першу розвідку показав їй стежку матроса Кошки.
Фашисти скаженіли‚ шматуючи кам’янисту землю і все живе‚ що було на ній. Стікаючи кров’ю‚ полк утримував оборону на Мекензієвих горах. Бійці утискувалися в будь-яку западинку‚ вибоїну‚ шукаючи порятунку від снарядів‚ мін‚ осколків і куль. Та для багатьох порятунку не було… Гітлерівці‚ не рахуючись зі своїми втратами‚ підійшли до передньої лінії нашої оборони. Подекуди матроси вже кидалися врукопашну. Побачивши зовсім близько фашистів‚ Зіна поволокла пораненого в бокову траншею. І тут раптом у траншею стрибнув здоровенний фашист‚ чимось схожий на того першого її “язика”‚ і, перегородивши шлях дівчинці‚ наставив на неї автомат. “Ось зараз‚ зараз він натисне на курок і тоді…”, — блискавкою промайнуло в голові Зіни. І враз‚ сама не знаючи навіщо‚ вона скинула з голови кубанку і одягла її на дуло ворожого автомата. Різким рухом фашист відкинув шапку і глянув на юного санітара‚ який прикрив собою пораненого‚ ніби вирішуючи‚ кого ж убивати першим?
Траншеєю до Зіни біг старшина Шуригін. Розмахуючи карабіном‚ він щось вигукував. Та дівчинка не бачила його й не чула. Вона дивилася тільки на фашиста‚ стежачи за його рухами. І раптом нею оволоділа така ненависть до цього окупанта‚ який цілиться в неї‚ хоче вбити тут‚ на її землі‚ що‚ не тямлячи себе‚ вона штовхнула його з такою силою‚ що фашист поточився назад‚ хитнувся‚ мало не випустивши з рук автомат. Але встояв‚ випрямився. Зіна‚ не зводячи презирливого погляду з гітлерівця‚ успіла вигукнути: “Хай живе Севастополь!” і побачила‚ як ворог натиснув на спусковий гачок…
Уже в госпіталі Зіна дізналася‚ що старшина Шуригін сам-один довго бився з фашистами‚ удержуючи окоп‚ поки не підійшли наші санітари і не забрали її та пораненого матроса в медсанбат…
Довго тягнулися дні в госпіталі‚ але моряки не забували свого санінструктора. Часто одержувала вона від них фронтові трикутнички. Усі сподівались на її повернення. Та після того‚ як вона одужала‚ її направили в Керч‚ у 384-й стрілецький полк.
Була уже ніч‚ коли дівчинка прибула до місця призначення.
— Ну що ж‚ приймай взвод‚ товаришу воєнфельдшер‚ — стомленим голосом сказав лікар полку‚ повертаючи Зіні документи‚ які уважно прочитав.
— Я… Я ж ніколи не була командиром. Я навіть не знаю‚ як треба команду подавати.
— Командувати тобі‚ можливо‚ не доведеться‚ — підняв на неї червоні від безсоння очі лікар. — У твоєму взводі‚ дочко‚ лишився всього один санінструктор — Ісак Поліщук. З ним і будеш виносити поранених. Поповнення не чекайте‚ зараз надто складна обстановка‚ — і він гірко усміхнувся.
…Скільки їй відтак випало безсонних ночей‚ Зіна уже й не пам’ятала. Лікар мав слушність — командувати не довелось‚ усе робила сама. Сама на передовій‚ під обстрілом‚ накладала шини і джути‚ сама бинтувала поранених і волокла їх до пункту забору. У списку‚ який ретельно вів Ісак Поліщук‚ було записано вісімдесят п’ять поранених‚ винесених з поля бою воєнфельдшером Зіною Подольською.
Вісімдесят шостий був останнім на керченській землі. А втім‚ це була не земля‚ а край кам’янистого берега‚ розжарений пекучим сонцем‚ без жодного деревця і краплі прісної води. Тут‚ на цій вузесенькій смужці берега‚ біля самої переправи через Керченську протоку‚ все змішалося в суцільну вируючу масу: і машини з потрощеними бортами‚ і запряжки коней‚ які невідомо куди й навіщо тягнули залишки возів‚ і стомлені солдати у припалих пилом плямистих гімнастерках і з незмінними скатками за спиною. З-під пілоток виднілися бинти з плямами закипілої крові. Багато мовчазних поранених лежали на носилках‚ очікуючи черги на посадку. Старенькі суденця‚ порипуючи бортами‚ тіснилися біля бетонних паль зруйнованого рибальського причалу‚ приймаючи на палуби поранених.
А за два кілометрі від берега точився жорстокий бій‚ 384-й стрілецький полк‚ стримуючи переважаючі сили ворога‚ забезпечував переправу.
Зачекавши‚ поки закінчиться мінометний обстріл‚ Зіна сповзла у кам’яний окопчик за пораненим кулеметником‚ але він був уже мертвий. Як на зло‚ сусідній кулемет також замовк. Німці одразу ж пішли в атаку на лівий фланг оборони полку‚ намагаючись прорватися до переправи.
— Ні‚ не пройдете! Не пройдете‚ гади! — несамовито закричала Зіна, притискуючи приклад ручного кулемета до щоки. І кулемет ожив‚ забився в її руках‚ несучи смерть фашистам. Вони залягли і‚ відстрілюючись‚ поповзли назад.
В окопчик до Зіни скочив сивий майор‚ який прибув уранці зі штабу дивізії‚ щоб замінити вбитого комісара.
— Молодець‚ дочко! — сказав він‚ забираючи у неї кулемет.
Дівчина помітила‚ що ліва рука майора повисла‚ тоненька цівка крові повільно стікала по зап’ястку‚ фарбуючи в червоний колір срібні піхви шаблі.
— Ви поранені? Зараз перев’яжу.
— Перев’язати можна‚ — погодився майор‚ сідаючи на купку кулеметних дисків. — Звати тебе як?
— Зіна.
— А я — Юрій Петрович. Вважай‚ познайомилися.
Розрізавши рукав‚ Зіна побачила‚ що куля пройшла крізь м’якуш‚ але пошкодила нерв‚ бо пальці лівої руки не рухалися.
— Вам обов’язково треба у госпіталь, — сказала дівчинка‚ накладаючи пов’язку.
— І зовсім не обов’язково‚ — полотніючи від болю‚ заперечив майор.
— Я завжди ворога рубав правою рукою‚ а ліва конем правила. Тай й при моїй теперішній посаді важливіша голова‚ а не рука. Головне — утримати цей рубіж і забезпечити переправу військ. Зрозуміла‚ кирпата?
— Угу‚ — відповіла Зіна‚ роздивляючись орден Червоного Прапора на грудях майора.
— Ось так‚ а зараз принеси-то із сусіднього окопчика другий кулемет‚ він нам знадобиться.
…Чергова‚ п’ята за день, атака була відбита. Кілька разів дівчинка бралася за кулемет‚ поливаючи вогнем ворога. Майор стріляв однією рукою. Диски міняв за допомогою Зіни.
— А ви, Юрію Петровичу‚ орден Червоного Прапора уже тут одержали? — поцікавилася Зіна у хвилину затишшя.
— Ні‚ дочко‚ орден ще за громадянську. Саме тут‚ під Керчю‚ заслужив я цей орден. І шаблю від самого Фрунзе одержав. Тут і напис на ній є. Ось уже місяць, як я без коня‚ а з шаблею ніяк не можу розлучитися…
Розпочалася чергова атака. Гітлерівці йшли в увесь зріст‚ притискуючи до животів автомати. Зіна бачила їх перекошені люттю обличчя‚ чула хрипкі‚ п’яні голоси: “Рус‚ здавайся!”‚ “Рус‚ хенде хох!”.
— Давай‚ дочко‚ починай! — спокійно скомандував майор і натиснув на спусковий гачок.
Два кулемети запрацювали одночасно. Гітлерівці залягли‚ стріляючи з автоматів. Вони помітили‚ що ряди захисників переправи поріділи. Про це знав майор‚ відчувала це і Зіна‚ час від часу зиркаючи на майже порожні окопи лінії оборони. Майор уважно глянув на дівчинку‚ на її тонкі ніжні пальці‚ пожовклі від йоду. “Мабуть‚ недавно сиділа за партою‚ писала диктанти‚ і ці пальці були в чорнилі… А тут… доводиться з кулемета...”.
Майор розстебнув польову сумку‚ витягнув блокнот і почав щось швидко писати. Вклавши аркуш у конверт‚ простягнув його Зіні.
— Віднеси це‚ дочко‚ командиру полку і йди на переправу‚ на той берег. — Товаришу‚ військовий фельдшер‚ виконуйте наказ!
— Єсть… єсть‚ товаришу майор! — Зінин голос тремтів‚ вона кусала губи‚ щоб не розплакатися. — Я віднесу ваше донесення і повернуся‚ ось побачите‚ — вигукнула вона на ходу і‚ вискочивши з окопу‚ почала повзти до штабу полку.
Гітлерівці розпочали мінометний обстріл лінії оборони. Зіна переповзла з однієї траншеї в іншу‚ а потім пригинцем побігла до КП. Серце шалено калатало‚ а в голові билася думка: “У нього залишився один диск‚ всього один…”. Віддавши пакет‚ вона навіть не зпитала дозволу йти‚ вискочила із землянки і‚ не пригинаючись‚ навпростець помчала до окопу‚ де залишила майора. Ще здалеку почула голоси солдат:
— Комісара убило!
Майор напівлежав з відкинутою назад головою на дні окопу‚ опершись на ліву руку. Правою стискав ефес шаблі‚ напіввийнятої з піхв. “Без потреби не виймай‚ без слави не вкладай. М. Фрунзе”, — машинально прочитала Зіна напис на шаблі. Миттю опустилась на коліна‚ приклала вухо до грудей майора і почула слабке биття серця. “Він живий‚ живий!” — вигукнула вона‚ квапливо розстеляючи плащ-палатку.
Бійці допомогли їй підняти пораненого на бруствер‚ потім опустили на землю.
— Щасливо‚ сестричко! — побажали вони. — Дотягни комісара до переправи‚ і сама залишись живою!
…Яким же довгим видався їй цей шлях! А коли вона дотягла майора до берега‚ то побачила‚ що на воді немає жодного катера‚ лише гумовий човен гойдався на хвилях‚ щосекунди віддаляючись він причалу. “На човні напевно нікого не має”‚ — подумала Зіна. Не вагаючись ні миті‚ вона шубовснула у воду.
…Втягнувши майора в човен‚ дівчинка відчалила від берега і‚ загрібаючи саморобним веслом‚ взяла курс на Тамань. Біля самого Таманського берега поранений розплющив очі‚ кволо усміхнувся.
— Ти все-таки повернулася по мене‚ дочко?
— Звісно‚ я ж обіцяла. Ми уже на Великій землі‚ — радісно повідомила Зіна. — Скоро все буде добре. Тільки вам не можна розмовляти. Зовсім не можна.
— Зараз мені можна все‚ Зіно‚ все. Тільки не перебивай мене. Інакше не успію. — Він важко зітхнув‚ розтулив долоню і показав на ліву кишеню гімнастерки. — Візьми тут партквиток‚ зніми орден. Усе це‚ а також шаблю‚ віддай у штаб дивізії‚ нехай передадуть товаришу Ворошилову. Він тут на Кавказі. Климент Єфремович вручав мені цей орден. Він повинен знати — клятви солдата я дотримав. А ти… ти бережи себе‚ дочко. Ти повинна жити… Просто зобов’язана жити…
Зціпивши зуби‚ він весь напружився‚ звівся на ліктях і глянув на кримський берег. Там‚ за протокою‚ над горою Митридат‚ завислі рвані важкі сірі хмари‚ підфарбовані знизу в червоний колір. До вершини гори тягнувся чорний шлейф диму — на безлюдному березі горіли потрощені машини‚ вози.
— Усе-таки встигли‚ — ледь чутно мовив майор‚ повільно опускаючись на дно човна…
…Тільки через кілька місяців Зіна змогла виконати прохання майора. Для цього спеціально їздила в Батайськ‚ розшукала штаб дивізії і віддала реліквії генералу. З почуттям виконаного обов’язку поверталася вона у свою частину. Йшла пішки. Що для бійця три кілометри? Як гарно навкруги‚ як легко дихається! Пахне степом‚ якимись зовсім незнайомими травами і першими весняними квітами. Он скільки їх: жовті кульбабки заповнили весь луг і жовтіють вздовж дороги до самого горизонту. З осяйної блакиті сонце щедро ллє на землю своє тепло‚ ніби хоче порадувати дівчинку. Зіна весело посміхається сонечку‚ тихенько наспівує‚ наближаючись до пагорків. Там‚ за ними‚ розташувався їхній 384-й стрілецький полк‚ а поряд — новий медсанбат. Тепер вона працюватиме у медсанбаті‚ стане операційною сестрою. “Ні‚ ні‚ сестрою не хочу‚ — рішуче запротестувала своїй думці Зіна‚ зриваючи кульбабки. — Краще залишуся у своєму полку‚ тоді завжди буду на передовій”.
Фашистський “мессершмітт” раптово з’явився над степом і‚ мов стерв’ятник‚ почав ганятися за одиноким пішоходом. Дівчинка тричі припадала до землі‚ то підводилася і бігла‚ то знову падала‚ намагаючись відповзти якнайдалі від ляскання розривних куль‚ які сипалися й сипалися з літака. Ось він знову пікірує…
Розплющивши очі‚ побачила білий намет і дві крапельниці‚ приєднані до її рук. Як вона сюди потрапила‚ що з нею сталося в степу — ніяк не могла згадати. Тільки нестихаючий звук виючого мотора “мессершмітта” та оглушливий вибух бомби все ще гуділи в вухах.
А незабаром Зіну розшукали однополчани. Сюди‚ в польовий госпіталь‚ принесли вони радісну звістку‚ що воєнфельдшер Зіна Подольська нагороджена орденом Червоної зірки за те‚ що винесла з поля бою вісімдесят шість поранених‚ і за героїзм‚ виявлений у забезпеченні керченської переправи. Та не успіла дівчинка одержати свою нагороду: з одного госпіталю в інший переводили‚ лікуючи після важкого поранення.
Іван МЕЛЬНИКОВ
Далі буде.
Версія для друку
