Необґрунтовані амбіції політичних князьків та тотальний контроль грошових мас над структурами центральної владної вертикалі стали невід’ємним атрибутом політики. Важко навіть сказати української політики, адже нічого спільного із національними інтересами вона уже останніх декілька років немає. З недавнього часу Україна керується кон'юнктурною політичною доцільністю, яка іноді співзвучна із державницькими пріоритетами. Хоча такий збіг швидше диктується ситуацією, ніж є закономірністю.

Політична реформа Медведчука-Кучми-Мороза легітимізувала олігархів у політиці. Вона надала їм необмежену, майже монархічну владу над Україною. Пропорційна система виборів стала абсолютним злом, яке без жодних зусиль себе пролонгує і надає собі статус безсмертності. Жодна із крупних політичних партій, чи то Партія Регіонів, чи БЮТ не зацікавлена у зміні виборчого законодавства. А відтак забезпечує своїм людям місця парламентах VII, VIII, IX скликань. І це не межа. Жодна дрібна партія не в змозі цю зміну виборчого законодавства реалізувати. Але будучи реалістами, можна стверджувати, що навіть змішана (пропорційна + мажоритарна) система виборів за формулою 225+225 не дасть змоги парламенту стати ефективною гілкою влади. Депутатами в більшості із 225 випадків стануть або посіпаки все тих же олігархів, або ж бізнесмени, яким в житті бракує лише статусу народного обранця. Українська законодавча влада себе законсервувала на десятиліття і швидше за все передаватиметься спадково від «батька» до «сина». Іншого способу ротації політичних еліт станом на сьогодні не проглядається.

Не останню роль, хоча й пасивну, у цих політичних пасьянсах зіграла пропрезидентська партія «Наша Україна». Маючи достатньо великий потенціал кадровий, структурний, політичний, національно-патріотичний, «Наша Україна» дозволила себе фрагментувати на безліч безликих, подібних один на одного проектів.

Початок

Із першої п’ ятірки виборчого «дорослого» списку Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» на дострокових парламентських виборах 2007 року уже у 2008 народилось п’ ять немовлят, батьками яких стали В’ячеслав Кириленко, Юрій Луценко, Микола Катеринчук, Анатолій Гриценко, Арсеній Яценюк. Принагідно вітаємо новоспечених «татусів», оскільки до великого політичного звання «папа» їм усім рости і рости.

Жодна інша політична партія в історії незалежної України не стала донором стількох політичних проектів. Партійна дисципліна і вождизм не дозволяють цього робити. Одноосібне прийняття рішень в БЮТ і Партії Регіонів є превентивним заходом проти демократичних маятникових коливань депутатів, а відтак і дестабілізації у ній.

«Наша Україна» стояла поперек горла і Партії Регіонів і БЮТ. Зрозумівши, що цілком ковтнути політичного карлика неможливо мегапартії олігархів вирішили добряче його «пошматувати» і «пожувати». Підживлюючи окремих лідерів «Нашої України» тими чи іншими преференціями і граючи на їх безмежних амбіціях вдалось досягти того, що на наступних парламентських виборах «Наша Україна» боротиметься не за більші відсотки голосів виборців, а за проходження 3-відсоткового бар’єру. Винні в цьому нестримні бажання політиків одноосібно хоча б щось вирішувати, хоча б в окремо взятій політичній партії. «Нашу Україну» не розлучили, «Нашу Україну» «розвели» і навіть «молоді», «перспективні», «європейські» «політики» до нині цього не збагнули, продовжуючи ділити і владарювати, несвідомо виконуючи бажання зовнішніх ворогів. В Україні станеться те, що прогнозували давно – встановлення двопартійної системи і демократія нам тільки снитиметься.

Продовження

Першим у грудні 2006 року від «Нашої України» відбрунькувався улюбленець української прекрасної статі Микола Катеринчук. Амбітний юрист, молодий політик і, як казав герой «Кавказької полонянки», «врешті-решт просто красунчик», відчув у собі достатньо сил і відваги для створення свого проекту, ставши першим хто наважився сказати про свою самодостатність у політиці. Мотивація проста і водночас банальна - він залишив партійні ряди «Народного Союзу «Наша Україна» в знак протесту проти того, що, на його думку, «Народний Союз Наша Україна» із партії для людей перетворилася в партію для чиновників. Банальна тому, що вступаючи в НСНУ 5 березня 2005 року Катеринчук повинен був помітити, що в залі біля нього сидять не трактористи і доярки, а губернатори, народні депутати і міні-олігархи (по нинішніх нескромних мірках). Крім того, Катеринчук обурювався, що відбувся нібито політичний реверс європейського курсу, за який на президентських виборах два роки тому проголосувала більшість українців і цьому слід протистояти.

Спершу він говорив про рух під назвою «Європейська платформа для України», який повинен був об’єднати партію Ющенка, Тимошенко і інших українських демократів. Але процес об’єднання чомусь «не пішов» і за декілька місяців цей «рух» перетворився на партію «Європейська платформа». Така ротація дозволила на дострокових парламентських виборах, увійшовши у супер мегаблок із 9 партій «Наша Україна – Народна Самооборона», мати свій голос у ньому і у випадку чогось крикнути «нє позвалям!». Але маючи свою платформу Катеринчук так і не зрозумів, що рейки у Європу – це значно важливіше. Навесні 2008 року юрист-політик-податківець необдумано вв’язався в нерівний бій за крісло міського голови у Києві. Набравши достатню кількість голосів для того, аби провести у міську раду столиці п’ять депутатів, лідер «Європейської платформи» не зміг організувати роботу своєї фракції із п’яти членів, не впорався з керуванням і уже менше, ніж за місяць у червні 2008 року відкликав і достроково припинив повноваження усіх п'яти депутатів, обраних до Київради від цієї політичної сили. Рішення ухвалили на міжпартійній конференції блоку і як висловився тоді лідер європейців, "депутати, які втратили довіру, вже не депутати". Хоча Микола Катеринчук у даній ситуації, мабуть, втратив довіру значно більше.

Декілька днів після Катеринчука, 20 грудня, відчув у собі потуги екс-соціаліст, екс-польовий командир Майдану, екс-міністр внутрішніх справ, словом, людина послідовна і нескомпроментована, Юрій Луценко, який оголошує війну антикризовій коаліції та «тотальному поверненню порядків і соратників пана Кучми». За словами Луценка, рух не буде партійним проектом, в нього запрошуються громадяни будь-яких партій. "Я хотів би бачити в цьому громадянському русі тих, хто зрозумів, що один раз обдурили одну половину України, другий раз – другу". Польовий командир Майдану також повідомив, що бачить БЮТ, "Нашу Україну" та "інші демократичні партії" своїми попутниками. А у випадку дострокових виборів виступить за їхнє об'єднання в проект під умовною назвою Союз демократичних сил. Але об’єднавчі процеси знову обійшли стороною і пана Луценка, і демократичні сили - на дострокових парламентських виборах у вересні 2007 року Луценко уже в іпостасі лідера новоствореної партії «Народна Самооборона», створеної на основі партії «Вперед Україно!» і один із 9, хто приймає рішення в блоці «Наша Україна – Народна Самооборона». Разом з тим Луценко все таки згадав про те, що декларував об'єднання демократичних політичних сил, і у ніч виборів з 30 вересня на 1 жовтня першим привітав Юлію Тимошенко із перемогою на виборах трояндами без колючок, таким чином продемонструвавши, куди дрейфуватиме його частина НУНС у випадку політичного шторму.

Як і лідер європейців, Луценко брав участь у дострокових виборах міського голови Києва, але на відміну від Катеринчука, кияни висловили повну недовіру голові «Народної Самооборони», чим було завдано перший серйозний удар по рейтингу блоку НУНС з часів його заснування.

Катеринчук і Луценко декларували, що будуть об’єднувати зусилля своїх новозбудованих структур, але знову ж таки не зрозуміло, чому вони не могли зробити цього, перебуваючи в «Нашій Україні», тим самим підсилити її і одночасно свої позиції?

Через рік, 11 грудня 2007 року, Президент України Віктор Ющенко вніс до Верховної Ради подання про призначення народного депутата, члена фракції блоку Наша Україна - Народна Самооборона, Юрія Єханурова на посаду міністра оборони, яку зараз обіймає його колега по фракції Анатолій Гриценко. Це відштовхнуло від Президента, а відтак і від «Нашої України», ще одного з лідерів блоку. Смертельна образа і амбіції зашкалювали, хоча вилитись у якийсь структурний елемент українського політикуму не поспішали. Гриценко заговорив про свої президентські амбіції і через рік , 11 грудня 2008, Анатолій Гриценко очолив громадську організацію «Громадянська позиція». Він повідомив, що метою організації є розробка концепції і програми розвитку пріоритетних галузей економіки країни, формулювання пріоритетних і ключових завдань зовнішньої і внутрішньої політики країни і виступив з відповідними законодавчими ініціативами, зокрема щодо змін до Конституції. Лідер нової ГО висловив думку, що «Громадянська позиція» приділятиме першочергову увагу розробці антикризових заходів з метою збереження робочих місць, вирішення соціальних проблем громадян і створення передумов для постійного економічного розвитку і в його політсилі він має намір об’єднати тих людей, які розчарувалися в здібностях нинішніх лідерів. Поки що жодних результатів діяльності приватної партії пана Гриценко не видно, однак компетентні джерела стверджують, що вся справа лише в першому етапі діяльності – пошуку інвестора.

12 листопада 2008 року у вільне плавання руками Балоги відправлено четвертого нашоукраїнця Арсенія Яценюка, якого парламент звільнив з посади спікера. За проголосували 233 депутати, серед них 175 депутатів ПР, 1 - БЮТ, 10 – НУНС (Єдиний центр), 27 - комуністів, 20 - литвинівців. У грудні 2008-го екс-спікер очолює політичний проект під назвою «Фронт змін». Яценюк пропонує спілкуватись на «ти» і будувати партію знизу, щоб уникнути існування у ній «акціонерів», а гроші на утримання партії збирати за допомогою смс-повідомлень. Утопізм і наївність, яка, на перший погляд, не притаманна розумному, європейському політику. Але злі язики не оминули і цю політичну постать і стверджують, що смс-очним способом збирати гроші на партію пану Яценюку нема необхідності, адже знайшовся грошовитий прихильник – Фірташ Дмитро. Залишений один на один із деморалізованою і розколеною фракцією «Наша Україна-Народна Самооборона» у Верховній Раді після коаліційних баталій нового формату В’ячеслав Кириленко 24 грудня 2008 року із трибуни парламенту оголошує про створення депутатської групи «За Україну!». До нової організації увійшли 18 народних депутатів України, які не підтримали нової коаліції. У січні 2009 лідер групи В’ячеслав Кириленко, перебуваючи у Львові, стверджує, що народжується новий громадський рух, який намагатиметься вирішити болючі питання української держави. Натомість не забуває Кириленко й про гру у "золоту акцію", яка в парламенті стала дуже поширеним методом ведення політичної діяльності. Це продемонструвало голосування за відставку Уряду. Група "За Україну!" на чолі із В'ячеславом Кириленком, критикуючи діяльність Юлії Тимошенко, водночас, не підтримала її звільнення. І це зрозуміло. Втративши більшість голосів у фракції, Кириленко, завдяки такій мовчазній згоді із прем'єром вирішив поторгуватися за міністерські посади. Ротація Уряду на користь тих чи інших політиків та їх груп для Юлії Тимошенко справа корисна, адже саме так можна хоча б на деякий час сцементувати розвалену парламентську більшість.

30 січня 2009 року лідер партії «Пора», що є учасницею Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» Владислав Каськів призначений радником прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Наслідки такого призначення очевидні - «Пора», яка ніколи не підтримувала прем’єра, особливо після подій 2 вересня, коли БЮТ і ПР спільно голосували у парламенті для урізання повноважень Президента, раптово стає прихильною до прем'єрки. Тому «Пора» швидше буде розколена, як і вся «Наша Україна», на пропрезидентську і пропрем’єрську частини. Новообраний лідер фракції «Наша Україна – Народна Самооборона» у Верховній раді Микола Мартиненко має шанс також докластись до процесу занепаду «Нашої України». Людина, яка у 2005 році асоціювалась із так званою групою «любі друзі» нині не є у фаворі в партії «Народний Союз Наша Україна», про що свідчить виключення його із Президії та Ради партії. Очоливши протимошенківську частину «Нашої України – Народної Самооборони», Мартиненко швидше за все почне нову гру на користь діючого прем’єр-міністра, а відтак проти Президента. Не маючи впливу в партії він може використовувати важелі парламентського лідера фракції і НСНУ, як основа Блоку, НУНС втратить будь-який вплив на більшість своїх парламентських представників. Однак у «Нашій Україні» є ще один «фрагмент» - балогівське утворення «Єдиний центр». Це демонстрація того, як у непередбачуваному політичному процесі з нестійким коаліційним об’єднанням можна, підтягнувши з десяток людей, стати єдиним центром впливу та політичного шантажу у цілій державі. Честі це не додає нікому, але, на жаль, саме так нині робиться українська політика, яка давно живе за своїми законами і заради себе самої.

Переконуючи в необхідності змін в українській політиці, Яценюк, Гриценко, Луценко, Катеринчук, Кириленко забувають про те, що ні 100, ні 200 депутатів в українському парламенті не зможуть їх реалізувати. Механізмів реалізації влади в Україні не так вже й багато, навіть маючи «свого» Президента. Лише 225+1 голос у парламенті – це владний важіль, здатний втілити в життя будь-яку програму партії, про які (програми), на жаль, давно уже забуто. Попри все, жодної спроби об’єднати зусилля не було продемонстровано від жодної політичної партії. На наступних парламентських виборах розпочнеться велика буря в маленькому стакані води – битва за голоси на дуже вузькому електоральному полі, в якій не буде переможців.

«Наша Україна» у парламенті VI скликання налічувала 72 депутатів. Станом на сьогодні навіть славнозвісний Податковий кодекс Катеринчука за півтора року роботи парламенту не розглянутий. А законопроектів, ініційованих «Нашою Україною» у парламенті, які отримали його схвалення, можна перелічити, загинаючи пальці.

Президент, з яким асоціюють «Нашу Україну», лише спостерігав усі ці роки за процесами, що відбувались в партії, і своїми спробами об’єднати національно-патріотичні сили у парламенті лише ускладнював політичну ситуацію в партії та ініціював створення некерованих мегаблоків перед виборами до парламенту.

Закінчення

З приходом кожного грудня з 2006 року в «Нашої України» дозрівав політичний лідер, який хотів виокремити себе. Мабуть, з наближенням різдвяних свят щороку у нашоукраїнців загострювалось відчуття віри у чудо, що додавало самовпевненості. Нині ж тверезим поглядом видно, що жоден із нашоукраїнців-«лідерів» поодинці навіть не потрапляє в парламент, а якщо і потрапляє, то апріорі погоджується на роль кнопкодава і статиста у Верховній Раді. Для чого нам, виборцям, голосувати за такі проекти???

Говорячи про будівництво чи то партії чи руху знизу-вверх, політикам треба усвідомити, що це банальний блеф, зрозумілий усім. У ХХІ столітті в Україні партії так не будуються і найближчих 20-50 років навряд чи будуватимуться.

Суспільство деморалізовано, декультуризовано і пригнічене безвідповідальною владою. Усі із вище перелічених говорять про об’єднання роз’єднуючи, усі говорять про зміни, зміцнюючи існуючий стан речей, усі мовчать про фінансування своїх проектів, знаючи, що імена спонсорів в народі добре відомі, і дуже нелюбимі ним. Можливо, проблема в тому, що «Наша Україна» на відміну від БЮТ і ПР ніколи не мала мільярдерів у своїх лавах?

Україна стала класичною олігархічною державою, де капітал стає запорукою приходу до влади, а влада запорукою примноження і нагромадження нових матеріальних благ.


Олег Титаренко

Фото - www.versii.com

Завантаження...

Завантаження...

Загрузка...

Загрузка...

Загрузка...