Бенні Картер вперше відвідав Варшаву у 88 років. Він виступив на Jazz Jamboree як почесний гість в тріо Томмі Фленегена. „Не думаю, щоб Картер грав довго”, - міркував я перед концертом. Саксофон – це інструмент, в який, даруйте, треба дути. До того ж просто дути – це лише чверть справи: треба грати, любити джаз і свій саксофон, а також зуміти перетворити його на своє друге „Я” і переконати публіку в тому, що їй теж подобається джаз.

     Він вийшов на сцену під гуркіт та свист публіки, по-старечому дрібочучи. Здавалося, йому й дихати важко – 88 років, це не жарти.
     А потім сталося чудо: Картер грав годину і двадцять п’ять хвилин. Грав натхненно та чисто, його вік відчувався лише у рухах по сцені. А звук саксофона протягом усього виступу лишався переконливим, прозорим, якісним і надзвичайно мудрим – молодому так грати просто неможливо. Картер виконував безсмертну класику, і публіка відповідала йому взаємністю, бурхливо вітаючи кожну знайому мелодію. Здавалося, Бенні Картер не грав, а розповідав про своє життя, історію джазу, велику любов та беззворотні втрати. Фрази звучали то з мудрою старечою ностальгією, то з нестримною юнацькою бадьорістю. Він грав у своєму звичному, однак неповторному стилі – стилі живого короля джазу.

     Завершення концерту було дійсно грандіозним: зал стояв, викликаючи Картера на біс, забувши про те, що виступ і так тривав так довго. Поруч зі мною зі сльозами на очах аплодував молодий джазовий геній, саксофоніст Джошуа Редман. Він, до речі, одним з перших встав, аби віддати данину мужності Картера.
     „Боже, - думав я, ви хочете „біс”, а йому просто хочеться жити”. Але біс відбувся, і Картер був на висоті. Публіка заревіла знов, заглушивши фінальну ноту. Музикант витримав розкішну паузу і, знизавши плечима промовив: „Ну, якщо вам так сподобалося, запрошуйте мене знову”.
Джаз можна грати або не грати – третього не дано. Це слова Бенні Картера...

Він йшов зі сцени важко, повільно та втомлено... Сталося так, що Бенні Картер зупинився, щоб ще раз подякувати публіці і – скоріш за все випадково – опинився прямо на тлі величезного фестивального фотоколажа, що прикрашав сцену. І прямо в центрі красувалася його величезна фотографія. Музикант, якось миттєво зістарившись на фоні власного доволі давнього фото, знов посміхнувся залу і підняв руку...
     А я подумав, згадуючи слова відомого письменника: „Боже, яке щастя бути зрозумілим за життя”.
 

Варшава, 1995

Олексій Коган

* Копирование и цитирование информации разрешается только с согласия автора.