Лебедин – місто лебединої вірності

Конкурсною темою фестивалю була тема «Смак провінції». І щоб якнайкраще розпробувати, яка ж вона на смак та «провінція», всі учасники вирушили до невеличкого містечка в самій глибинці не те, що Сумщини, а й України взагалі, Лебедина.

Сонна тиша, яку де-не-де порушують неквапні кроки поодиноких мешканців і скрипіння велосипедних коліс (мабуть, основного транспорту лебединців). Тому величезні автобуси з учасниками «Кришталевих джерел» викликали природну цікавість. А у нас не меншу цікавість викликали місцеві музеї: історично-краєзнавчий і художній. А ще – легенди, якими оповите місто.

З найдавніших часів і донині живе в краї легенда про врятування Лебедина Божою Матір’ю. Тоді полчища ординців після довгої облоги кинулись на штурм Лебедина і, коли вже похитнулася сила лебединців, Мати Божа зняла з себе покров і осліпила нею нападників. Коли ж ординці прозріли, замість міста вони побачили велике озеро, глибин якого йшло свічення золотих куполів церков. Місто опустилося під воду. Ще й тепер охочі приходять на світання до лебединського озера і у віддзеркаленні сонячних променів намагаються пізнати силуети стародавнього Лебедина.

Ще одна Легенда розповідає: “Колись давним-давно. В невеличкому містечку жив красень-хлопець і чарівної вроди дівчина. Молоді покохали один одного. Та в переддень весілля на це містечко надали татари. Вони без жалю убивали старих людей і немовлят, а молодих дівчат і юнаків брали в полон. В неволю попали також хлопець і дівчина. Полонених молодят разом із багатьма міщанами нападники замкнули в котрійсь із хат. І тоді юнак і дівчина стали просити у Бога або звільнення, або швидкої смерті. І сталося диво: юнак і дівчина перетворились у білих лебедів і вилетіли у вікно. І ще не раз бачили люди, як над цим містечком кружляли білі лебеді. З тих пір це місто називають – місто Лебедів.

Як і більшість міст Слобожанщини, Лебедин виник в роки масового переселення українців (черкас), посиленого невдачами у національно-визвольній війні українського народу проти панської Польщі під проводом Богдана Хмельницького.

У 1654 році Лебедин став сотенним містечком Сумського козацького полку, тому саме цей рік вважається офіційною датою заснування міста. У 2004 році Лебедин відзначив своє 350-річчя. Хоча є інші версії щодо року заснування міста. На 1651 р. заснування Лебедина вказує історик Багалій Д.І. у своїй книзі “Історії Слобідської України”. Назва його походить від однойменного озера Лебединське (площа 50 га), яке розташоване на околиці міста, або ж (інша версія) походить від назви однойменного села на Черкащині чи Київщині, звідки прийшли переселенці.

В 1658 році населення Лебедина поповнилося новими переселенцями, слободу перебудували. Лебедин було віднесено до Сумського пол¬ку як сотенне містечко, яке з осені 1658 р. увійшло в козачий реєстр під назвою «Лєбяжий город». В перші десятиліття існування місто було од¬ним з перших військово-адміністративних пунктів по лінії тимчасового розмежування з Польщею, а також надійним укріпленням від набігів татар. Як свідчить документ 1678 р., Лебедин було обнесено дубовим час¬токолом, тут налічувалось 20 башт, на озброєнні гарнізону було 9 гармат, 88 мушкетів і 5 пищалів. В 1681 р. в місті налічувалось 2061 чоловік, з них козаків полкової служби - 403, міської служби - 553, російських пушкарів -16 чоловік.

Лебединським черкасам були відведенні чималі наділи землі, на яких пізніше виникли нові хутори і слободи: Бишкінь, Бережки, Рябушки, Будилки.

В 1662 році, незважаючи на погрозливі царські грамоти про розправу над учасниками народного повстання в Москві (мідний бунт), торгові люди в Лебедині відмовились продавати товари за знецінені гроші. В 1659 році населення Лебедина виступило проти військ І.Виговського, а в 1668 році витримало облогу кримських татар і гетьмана Брюховецького.

Тяжкою була козацька служба В донесенні лебединського сотника військовому начальству в 1681 р. з-під Бишкіня, де будувалась нова укріплена лінія, зазначалось: "Козаки наші... в запасах оскуділи дуже, вони бідні, роздягнені й хворі, і їсти нічого, і коням корму немає. А з домівок прислати нічого за убозтвом. В минулому році в нас в Лебедині ... посад вигорів і від тієї пожежі хлібом оскуділи дуже. І тепер стояти тут на заставі нам стало неможливо".

З Лебедином пов’язана одна з найтрагічніших сторінок історії України. У 1708 році з 20 листопада по 26 грудня у Лебедині знаходилася ставка Петра І, який вів підготовку до воєнних дій проти гетьмана Івана Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII. Водночас тут князь Меншиков чинив суд над прихильниками Мазепи. Перед цим було стерто із землі гетьманську столицю Батурин.

В "Історії русів" сказано про страту так :„Премногих урядників і значних козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з’явилися були на загальні збори для озброєння нового гетьмана забирано з домів їхніх ,віддано на різні кари в містечку Лебедин, що близько міста Охтирки... Тиранства і звірячі лютості жахають саму уяву людську". Страчено було близько 900 козаків. Поховані вони були у великій так званій Могилі гетьманців на околиці міста. В 1954р. поховання було знищено при забудові вулиці. В 1993р.на місці Могили гетьманців встановлено пам’ятний знак.

Після ліквідації козацького устрою Лебедин стає центром комісарства, потім - центром повіту, деякий час входив до складу Охтирського складу, з 20-х років XX ст.- центр району.

В 1782р. до Ф.Залеського приїздив Г.С.Сковорода. В червні 1859р. до Лебедина завітав Т.Г.Шевченко, який зупинявся у братів Максима Михайловича і Олексія Михайловича Залєських, даруючи нашим землякам свої офорти, написав кілька малюнків. Влітку 1893р. в Лебедині жив С.В.Рахманінов. Тут бували вчені І.І.Срезневський, О.О.Потебня, письменники П.П.Гулак-Аргемівський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко.

У Лебедині народилися майбутні діячі науки і культури ХУШ-ХІХст.: український історик медицини, перекладач і бібліограф В.Я.Джуньковський (1767-1826), перший український мінеролог Ф.П.Мойсеєнко (Моїсеєнков, 1754-1781 ).

У кінці минулого століття на Лебединщині народилися такі відомі діячі літератури і мистецтва як художник Василь Кричевський, який у 1918 р. створив нинішній Герб України тризуб; його брат Федір Кричевський, чиє мистецтво відоме у всьому світі, зачинатель вітчизняного футуризму Давид Бурлюк. Лебедин – батьківщина доктора біологічних наук і письменника М.В.Доленго(Клокова), О.Д.Басанця, композитора і фольклориста О.І.Стеблянка, мистецтвознавця С.А.Таранушенка, письменників М.М. Ляшка, К.О.Гордієнка, історика літератури І.І.Гливенка, співаків Б.Р.Гмирі і І.К.Стешенка, хірургів М.І.Сітенка, М.М.Милостанова, Т.Я.Балаби, хіміка М.Р.Котляренка, генералів М.І.Чередніченка і О.М.Ячинського, контр-адміралів В.Г.Новикова і О.П.Супруна, маршала В.К.Харченка, агронома, письменника, краєзнавця Б.І.Ткаченка.

Директором Лебединської гімназії працював поет, історик, фольклорист М.М.Гальковський, нагороджений Золотою пушкінською медаллю. Творчий шлях у Лебедині розпочинали члени Національної спілки письменників України В.Бойко, М. Дятленко, В.Довжик, В.Мордань, А.Таран, В.Скакун, Є.Васильченко. Історія краю яскраво відображена в музеях, які містяться в старовинних особнячках. Художній музей створено 90 років тому, його колекція нині нараховує близько 2 тисяч цінних раритетів і вважається однією з кращих серед музеїв подібного типу в Україні. В центрі міста є чотири церкви, побудовані 200-300 років тому. Цікаво, що всі вони – унікальні, абсолютно не схожі одна на одну. Вознесенська церква вміло й делікатно поєднує місцевий колорит і неросійський стиль, класицизм та бароко; Миколаївська (найновіша, збудована на початку ХХ століття) є чудовим взірцем так званого «червоного цегельного стилю», у якому гармонійно переплітаються російсько-візантійський стиль і ренесансна архітектура; Покровська церква—цінна пам’ятка старовинної архітектури (зараз знаходиться на реконструкції) й пам’ятка українського дерев’яного зодчества XVIII століття національного значення (на жаль, якщо негайно не розпочати її реконструкцію, то храм, збудований без єдиного гвіздка незабаром може просто розвалитися).

Цікавими за своєю архітектурою є будівлі медичного училища (колись тут містилася повітова земська управа), міський продовольчий ринок, який своєю архітектурою нагадує столичний Гостинний двір (до реконструкції), до речі, ця споруда колись і тут називалась Гостинний двір і пожежна частина з каланчею, яка знаходиться в приміщенні колишньої земської управи.

Але особисто мене найбільше вразив Меморіал Слави, споруджений в пам’ять про загиблих лебединів у роки Великої Вітчизняної війни. На високому пагорбі лебідь підтримує тяжко пораненого солдата, допомагаючи йому вижити (або піднятися і небо в журавлиний чи лебединий ключ). Як тут не згадати слова знаменитої пісні про те, солдати, які з кривавих не повернулися полів, не в землю нашу полягли колись, а перетворилися на білих журавлів. Вздовж підніжжя пам’ятника – прізвища тих, хто не повернувся з війни. А з боків – ліхтарі у вигляді вуличних репродукторів, які стояли на міських площах у перші дні страшної війни. На превеликий жаль, лампочки у цих світильниках були розбитими, а ліхтарі у вигляді великих гільз від снарядів – по-варварському знищені. Але все одно, враження від пам’ятника – потрясаюче!

Аж не віриться, що в такому «глухому», загубленому в історії й віках містечку, де час, здавалося, зупинився, може бути сучасна промисловість, виробництво. А, виявляється, може… Нині у місті функціонує близько двадцяти промислових підприємств: «Завод поршневих кілець», «Завод верстатних вузлів», машинобудівний завод, ВАТ «Фурнітура», моторобудівний завод, "Завод «Темп», «Швейна фабрика», «Хлібозавод», учбово-виробниче підприємство глухих, дочірнє підприємство «Лебединське виробництво будматеріалів», ТОВ « Лебединський нафтомаслозавод», риболовно-меліоративна станція.

Так ось він який – смак провінції!

Наталя Плохотнюк