Його називають генієм, живою легендою… Пpиpода обдарувала Богдана Ступку незpівнянним акторським даpом. Відтак ось уже багато років мистецтвознавці намагаються розгадати секрети його успіху, таланту, неймовірного впливу на глядача… Ім’я найкращого українського актора, народного артиста СРСР та України завше на устах. Про Богдана Ступку знімають фільми, ба навіть пишуть книжки…

Днями вийшло вже четверте дослідження творчості актора – «Пристрасті за Богданом» театрознавця Ростислава Коломійця... «Сім’я і дім» запитала у Богдана Сильвестровича, як він ставиться до такої зацікавленості власною персоною?

«МАМА ЛЯКАЛА, ЩО ПОВІДРИВАЄ РУКИ, ЯКЩО ЗАПХАЮ ЇХ У КИШЕНІ…»

Пане Богдане, то як ви ставитеся до того, що про вас пишуть книжки?

Гадаєте, за життя пам’ятники зводити – доречно?
Зізнаюся, що наразі про мене пише ще й відомий український кінокритик Сергій Тримбач… Насправді дещо читати про себе подобається, а дещо я таки знаю більше. Гадаю, найкращою вийде та книга, що її сам про себе напишу, вона буде найправдивішою... Уже збираю матеріали, проте коли за це візьмуся – не знаю. Але дуже хочеться правду написати, то має вийти щось проблемне… А щодо пам’ятників… Колись за життя Патону, Брежнєву їх звели… Вважаю, що за життя не треба цього робити…

Але маючи стільки слави, регалій, нагород… Чому б і ні?

Ні, я не забронзовію, бо не з бронзи. Це уділ хіба тих людей, які не мають Бога в серці. Я ж навпаки хочу цю висоту жартами трішки приземлити… Бо що на мене чекає попереду? Ролей нині небагато пропонують, бо криза, відтак чимало проектів на кіностудіях призупинено. Щоправда, недавно повернувся з Мінська, де була прем’єра фільму «Інсайт» молодої режисерки Ренати Грицкової. Дуже цікава робота, там така непроста доля в героя, якого я зіграв: він кинувся під поїзд, вижив, після того на милицях ходив... Тож тішуся, що й білоруси вміють знімати цікаві фільми. Я погоджуюся лише на ролі людей із долями, де є внутрішні конфлікти… А ще дуже хочу зіграти таку собі мовчазну роль, щоб нічого не говорити. Але немає таких ні в кіно, ні в театрі... То ще років п’ять тому мама сказала: «Богдане, досить тобі вже так багато кричати на сцені, у кіно. Ти в такому віці, коли треба спостерігати, аналізувати...» І от мені це влізло в голову, тож хочу виконати заповіт неньки...

Відомо, що мама була дуже вимогливою до вас…

Ще коли брався за роль Тараса Бульби, вона сказала: «Богдане, навіщо тобі його грати? Тебе ж потім до Польщі не пустять, адже він там кричить: «Бий ляхів!» Можливо, саме тому я шукаю роль мовчазного спостерігача за життям, це моя мрія… Загалом батько мене підтримував, а мама завше скупилася на похвалу, критикувала. Виявляється, у неї був комплекс. До речі, цей фрагмент є й у книзі Коломійця, де я згадую, як маю грати Войницького в «Дяді Вані». Мені було 37 років. Я прийшов додому, а там мама на батька бурчить: «Я ж могла стати актрисою, але через любов до тебе з коритом лишилася...» Тато промовчав. Тоді я побачив, як треба грати… А ще мама критикувала мене за те, що часто на сцені засовую руки в кишені. Наказувала, що коли бодай раз запхаю руки в кишені, вночі їх повідриває. Якось під час вистави вийшов на сцену, дивлюся – мама в залі сидить. Не знав, куди руки дівати. Втім жодного разу не засунув їх у кишені, хоч так заважали, були наче прив’язані...

«ПЕРЕДУСІМ ТРЕБА ГРАТИ ЛЮДИНУ…»

Нині ж про вас, Богдане Сильвестровичу, кажуть: це актор, який може зіграти все…

Хай кажуть...

І все-таки, у чому ж секрет вашого успіху? Допоможете нам розгадати феномен Богдана Ступки?

Звідки мені знати? Я собі працюю, а люди називають те феноменом… Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх. І в кіно так само. Це єдине завдання. Понад те – не вдаватися до пліток, інтриг, бо на це витрачаєш талант, здоров’я, і тоді бракує енергії вийти та зіграти якнайкраще. Якщо ти налаштовуєшся лише на творчість, тоді все вдається… Бо актор – це така професія, коли все життя мусиш доводити людям, що ти не верблюд. Направду. От той чи той актор три роки тому здорово зіграв, а тепер що? Нічого цікавого... Треба постійно доводити, що ти не верблюд. Пам’ятаю, як Остапчик народився, маленьку зарплату мав, тож попросив у тодішнього керівника Київського театру ім. Франка Сергія Данченка підвищити її бодай на десять карбованців. А він: «Та ти про це не думай, вийди на сцену, зіграй найкраще і все буде!»

Богдане Сильвестровичу, а ви самі розпоряджаєтеся власним талантом?

Здібностями мене нагородили батько, мати і Господь Бог. Часто буває, що в актора-початківця з’являються гординя та зухвалість, які можуть загубити талант. Завдання актора – не втратити цей дар, а дарувати його глядачам. Нині навколо стільки пафосу... Талант – не чиясь заслуга, це дар Божий, і ти маєш його використати на благо людей…Кілька слів про фільм Володимира Бортка «Тарас Бульба»… Як ви оцінюєте ідеологію цієї стрічки? Невже з усім погоджувалися під час знімань?

Ідеологія там є, але з багатьма моментами я таки не згідний. На деякі сцени зміг повпливати, а на деякі – ні. Був проти, аби мертву дружину Тараса на Січ привозили, дуже через це переживав… До слова, я ніколи не вчинив би так, як Тарас Бульба: не зміг би вбити сина… Бульба – самурай. Обох синів занапастив… Умерти в бою – найбільше досягнення самурая. Його перша заповідь: вибирай шлях, який веде до смерті… Гадаю, що це страшний образ. Проте коли в тебе роль гетьмана чи якогось іншого полководця, передусім треба грати людину. Відтак на сцені граю людину з її болями, радістю, ненавистю, підлістю… А білорус ти, українець чи росіянин… найперше ти – людина.

Ступку вважають своїм у Росії, Польщі, Білорусі... Ви ж себе до кого приписуєте?

Актор – явище світове, то чи має бути приналежність? Коли у Росії чи Польщі кажуть, що їхній, виправляю – я український актор, який грає у російських і польських фільмах. Така моя позиція.

Богдане Сильвестровичу, а як ви ставитеся до фанатів?

Я їх поважаю. Часто на вулицях підходять молоді і старші люди, тиснуть руку й дякують, мовляв, любимо вашу творчість. Звісно, дістаю від цього задоволення, бо ж працюю для людей. Щоправда, інколи хочеться просто втекти від суєти. Бо як казав один філософ: першу половину життя я здобував популярність і визнання, а другу – утікав від них… У моєму житті конфліктів не бракує, тож інколи переношу їх на екран. Не буває спокійного життя. Колись у відомого актора Михайла Ульянова, який був закоханий в український театр, запитав: «Ви уже багато років є художнім керівником Театру ім. Вахтангова… Скажіть, як розв’язуєте проблеми?» Він відповів: «Богдане, запам’ятайте: театр – це така субстанція, де проблеми ніколи не розв’язуються, а виникають щодня, щогодини, щосекунди…»



«ГОДІ УЯВИТИ ІНШОГО ТАРАСА БУЛЬБУ…»

Ростислав КОЛОМІЄЦЬ, автор книги «Пристрасті за Богданом»: «За Богданом Сильвестровичем спостерігаю все життя не тільки із зали, а й у репетиційній кімнаті, за лаштунками, на знімальному майданчику, на гастролях, у міністерському кабінеті, на дружній вечірці, у стосунках з колегами, ба навіть у потязі... Це незвичайна людина, незбагненний актор...

...Якось у Коломиї під час творчого вечора, чекаючи свого виходу після вистави «Записки божевільного», ми завели розмову про Шевченка. Я сказав, що не розумію деяких висловів Кобзаря… Відтак Богдан Сильвестрович не став нічого спростовувати, а …пошепки прочитав: «І день іде, і ніч іде, і голову узявши в руки…» Не знаю чому, але саме тоді зрозумів усього Шевченка! Як він це прочитав! Ви розумієте: завдяки цьому напівшепоту я зрозумів усього Шевченка!.. Тож як не написати про такого актора? До речі, незабаром на полицях книгарень з’являться російський та англійський переклади книги «Пристрасті за Богданом». Адже для таланту немає ані творчих, ані географічних меж...»

ЧИ ЗНАЛИ ВИ, ЩО…
…ВІДПОЧИВАТИ Богдан Ступка полюбляє в Трускавці.
…МРІЄ про «Оскар». «Знаєте, це така скромна мрія киянина...»
…АВТОГРАФИ не лише роздає сам, а свого часу взяв його у Джека Ніколсона.
…ЗІГРАВ понад сто ролей у театрі та знявся у понад п’ятдесяти фільмах.
…УЛЮБЛЕНІ РОЛІ: Тев’є-молочник із п’єси Шолом Алейхема, що її грає ось уже двадцять років, професор Войницький у «Дяді Вані» Антона Чехова (39-літнім здобув за неї Державну премію СРСР) та Микола Задорожний з «Украденого щастя» Івана Франка.