РОЗГЛЯД СПОРІВ, ЩО ПОВ'ЯЗАНІ З УПРАВЛІННЯМ
АКЦІОНЕРНИМИ ТОВАРИСТВАМИ

Теньков Сергій Опанасович,
автор науково-практичного коментаря до Господарського кодексу України,
адвокат з 25-ти річним стажем, науковий співробітник НДІ приватного права
і підприємництва АПрНУ, постійний ведучий рубрики судової практики
журналу "Вісник господарського судочинства" (офіційне видання ВГСУ),
автор понад 80-ти статей та публікацій в юридичних виданнях

Текст постанови від 15.08.2001 р. у справі №19/449*...........................
-----------------------------------
*Обставини справи наводяться у тексті постанови
------------------------------------

КОМЕНТАР

Спори, що пов'язані з управлінням акціонерними та іншими господарськими товариствами дедалі частіше стають предметом судового розгляду. Право на участь в управлінні акціонерним товариством (далі - АТ) є складовою частиною загального поняття корпоративних прав. Зараз поняття корпоративних прав визначене у ст.167 Господарського кодексу України (далі - ГК). Це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Характерно, що ст.167 ГК надає право емітенту корпоративних прав самостійно визначати їх перелік у своїх статутних документах, включаючи і ті, які не передбачені законом або самим ГК. Приблизний розширений перелік таких прав можна знайти у Принципах корпоративного управління, що затверджені Радою організації економічного співробітництва і розвитку 27.04.98 р. (звичаєве право).

Узагальнюючи вищенаведене можна також дійти висновку, що корпоративні відносини складаються з двох основних блоків - 1) управлінські відносини 2) майнові відносини.

До основних нормативно-правових актів, що регулюють зараз питання корпоративного управління у широкому розумінні можна віднести:
• Закон України від 19.09.91 р. №1576-Х11 "Про господарські товариства" (далі за текстом - Закон)
• Закон України від 7.12.2000 р. №2121-111 "Про банки і банківську діяльність"
• Закон України від 7.02.91 р. №697-Х11 "Про власність"
• Закон України від 18.06.91 р. №1201-Х11 "Про цінні папери і фондову біржу"
• Закон України від 14.02.92 р. №2114-Х11 "Про колективне сільськогосподарське підприємство".

За певних умов сюди ж можна включити і законодавство, що регулює кооперативні або орендні структури.

Серед роз'яснень з приводу застосування чинного законодавства, якими слід керуватись під час розгляду згаданої категорії спорів передусім можна назвати роз'яснення президії ВАСУ від 26.01.2000 р. №02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" (далі за текстом - Роз'яснення). Як орієнтир можуть також використовуватись роз'яснення окремих відомств з конкретних питань (відповіді на запити), наприклад, листи ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА або Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Що ж стосується міжнародних стандартів, то як орієнтир можна використовувати Принципи корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, що затверджені на засіданні Ради ОЕСТ від 26.05.1999 р.

У наведеній справі йдеться про визнання недійсним рішення загальних зборів АТ. Позицію Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) з приводу визнання недійсними різноманітних юридичних актів викладено у роз'ясненнях президії Вищого арбітражного суду України (далі - ВАСУ) від N 02-5/35 від 26.01.2000 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів". Тут, зокрема, зазначається, що акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Арбітражні суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. На практиці виникає питання - хто має бути відповідачем за позовом про визнання недійсним рішення керівних органів АТ ? Згідно з п.6.2.4. вищезгаданих роз'яснень ВАСУ - у таких випадках відповідачем виступає само АТ, як юридична особа, рішення керівних органів якої оскаржується.

Інша проблема судової практики - можливість оскарження не лише актів (рішень), як таких, а й бездіяльності керівних органів АТ у тих випадках, коли вони зобов'язані діяти певним чином (відповідно до чинного законодавства, власних установчих документів, емісійних зобов'язань або прийнятих рішень). Сюди можна додати і проблему оскарження певних фізичних дій, що не оформлювались відповідними юридичними актами з боку керівних органів, наприклад, протидія акціонерам, що хочуть потрапити на загальні збори. Втім, аналіз цієї категорії справ, чинного законодавства і теоретичних положень свідчить про те, що більш коректно ставити питання не про оскарження бездіяльності чи певних фізичних дій, а про зобов'язання вчинити певні юридичні чи фізичні дії або про їхню заборону. На підставі аналізу ч.1 ст.12 Господарського процесуального кодексу України можна дійти висновку, що встановлений тут перелік справ, підвідомчих господарським судам не є вичерпним ("та з інших підстав"). Отже, судовий розгляд вищезгаданих спорів - не суперечить ст.12 ГПКУ (реалізація права акціонерів на участь в управлінні, в отриманні інформації тощо). Крім цього, право на звернення до суду для поновлення своїх прав фактично є універсальним згідно із ст. 124 Конституції України, інших норм чинного законодавства.

Компетенція і обов'язки керівних органів АТ значною мірою пов'язані з корпоративними правами акціонерів (на думку деяких авторів - акціонерними правовідносинами). Проте, місце корпоративного права у загальній системі чинного законодавства тривалий час було предметом дискусій. За окремими ознаками його можна віднести, як до цивільного (зобов'язальне право), так і до адміністративного або господарського права. [див., наприклад, "Господарське право", Юрінком Інтер, Київ-2001; І.В. Спасибо-Фатєєва "Цивільно-правові проблеми акціонерних правовідносин" (автореферат дисертації доктора юр.наук, Національна юридична академія України, Харків-2000, с.23)].

У країнах з розвиненою ринковою економікою корпоративне право взагалі здебільшого складає окрему галузь законодавства. Деякі наші науковці вважають корпоративне право комплексом норм з різних галузей чинного законодавства. Нові ГК і Цивільний кодекс України (далі - ЦКУ) обидва включають норми, що регулюють діяльність господарських товариств. У ГК є окрема глава 18, що повністю присвячена корпоративним правам.

При вирішенні цієї проблеми, на думку автора даної публікації, слід розрізняти обов'язки керівних органів АТ, як суб'єктів певних адміністративних (варіант - корпоративних) відносин і зобов'язання самого АТ, як юридичної особи. Так, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку у своїх роз'ясненнях неодноразово звертала увагу на те, що виплата оголошених дивідендів є зобов'язанням АТ перед акціонерами (див. наприклад, роз'яснення від 3.04.2000 р.). Отже, спори з цього приводу можна розглядати, як спори про право цивільне з відповідним застосуванням норм Цивільного кодексу України.

Ця проблема крім наукового має і суто практичний аспект. Подекуди досить складно розділити спір про право цивільне і спір, що пов'язаний саме з визнанням недійсними певних рішень або ж оскарження бездіяльності керівних органів АТ (наприклад, спори, що пов'язані з виплатою дивідендів). Відповідно виникає проблема, наприклад, з визначенням розміру державного мита або ж з притягненням до участі у справі третіх осіб.

Питання, що пов'язані з розглядом справ про визнання рішень органів управління АТ недійсними розглядаються в інформаційних листах (далі - ІЛ) ВГСУ. Так, про відмову у реєстрації представника акціонера для участі у загальних зборах йдеться у п.4 ІЛ №01-8/824 від 24.07.2001.

У п.2 у роз'яснень президії ВАСУ від
N 02-5/35 від 26.01.2000 зазначається, що підставами для визнання акта недійсним є:
1. невідповідність вимогам чинного законодавства
2. невідповідність визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у арбітражного суду немає правових підстав для задоволення позову. Отже, сама по собі наявність певного порушення ще не є підставою для визнання рішення керівних органів АТ недійсним. Так, з приводу порушень процедурного характеру і форми рішень ВГСУ зазначає, що недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Таким чином, можна дійти висновку, що навіть у випадку встановлення судом певних порушень це може стати підставою для визнання рішень керівних органів АТ недійсними лише за таких умов:
• Виявлені порушення мають суттєвий характер і призвели до прийняття неправильного (незаконного) акту
• Неправильний (незаконний) акт порушує конкретні охоронювані законом права та інтереси позивача.

Чинне законодавство України не встановлює переліку підстав для визнання рішень керівних органів АТ недійсними. По різному цю проблему розглядають і науковці. Так, О.В.Щербина виділяє серед інших такі підстави для визнання рішень органів АТ недійсними [О.В.Щербина "Правове становище акціонерів за законодавством України", Юрінком Інтер, Київ-2001, с.94.]:
• Прийняття рішень на зборах, що скликані з порушенням порядку скликання
• Прийняття рішень з питань не включених до порядку денного
• Відсутність належним чином оформленого протоколу загальних зборів
• Невідповідність прийнятих рішень інтересам АТ в цілому або інтересам його акціонерів, кредиторів.

Цю проблему міг би вирішити новий закон про АТ, проект якого зараз розглядається. Варто законодавчо закріпити хоча б приблизний перелік підстав для визнання вищевказаних рішень недійсними. Поки що лише узагальнення судової практики дозволяє виділити такі основні підстави для визнання рішень керівних органів АТ недійсними:
• Порушення процедурного характеру під час скликання і проведення загальних зборів АТ, роботи інших керівних органів АТ (порядку скликання і ведення зборів, вимог до кворуму тощо)
• Прийняття рішень, що за своїм змістом суперечать чинному законодавству і компетенції керівних органів АТ
• Прийняття рішень, що суттєво суперечать інтересам АТ, як юридичної особи або його акціонерів.

Вищенаведене потребує деяких коментарів. Що стосується порушень процедурного характеру, то вони також поділяються на суттєві та несуттєві. Так, у справі, що коментується суд визнав як суттєве порушення пов'язане з формуванням порядку денного загальних зборів акціонерів. Йшлося, зокрема, про включення до порядку денного питань на кшталт "різне". До речі, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку у своїх роз'ясненнях від 10.11.99 р. №24 також вважає, що включення до порядку денного загальних зборів питань типу "Різне" або "Організаційні питання" - порушує права акціонерів через неможливість заздалегідь підготуватись до розгляду цих питань і сформувати свою позицію. Фактично тут йдеться про порушення права на своєчасне отримання достовірної інформації про роботу АТ.

Подекуди спори виникають через порушення встановленого порядку інформування акціонерів про збори, що мають відбутись, зокрема, неподання відповідної інформації окремим акціонерам. На практиці виникає питання - наскільки суттєвим для оцінки законності прийнятого такими зборами рішення можна вважати порушення вищевказаних прав окремих акціонерів. Йдеться про акціонерів, що не мають достатньої кількості голосів аби впливати на прийняття рішень навіть якби вони були присутні на зборах. На думку І.В. Спасибо-Фатєєвої "Суд має визнавати рішення загальних зборів недійсними без з'ясування того, чи могла вплинути присутність акціонера на результати голосування (якщо він був присутній) та чи потягло рішення загальних зборів заподіяння збитків цьому акціонерові" [І.В. Спасибо-Фатєєва "Цивільно-правові проблеми акціонерних правовідносин" (автореферат дисертації доктора юр.наук, Національна юридична академія України, Харків-2000, с.23)].

Втім, слід зауважити, що судова практика не сприйняла таку позицію. Так, у касаційній ухвалі від 19.09.2001 Судової палати з цивільних справ Верховного Суду України розглядається ситуація, коли внаслідок порушень порядку скликання загальних зборів акціонерів кілька позивачів у справі не змогли взяти у цих зборах участь. ВСУ погодився з тим, що порушення дійсно мали місце, але зазначив, що рішення загальних спорів можна визнати недійсним через процедурні порушення лише тоді, коли відсутність частини акціонерів могла істотно вплинути на прийняття такого рішення.

Що ж стосується прийняття рішень, що суттєво суперечать інтересам АТ, як юридичної особи або його акціонерів, то тут слід взяти до уваги таке. Подібну підставу слід віднести до оціночних категорій, зміст яких залежить від сукупності обставин конкретної судової справи. Судова практика поки що йшла шляхом визнання недійсними не відповідних рішень органів управління АТ, а цивільно-правових угод, що укладені цими органами і порушують інтереси АТ (ст.50, 57 та інші старого Цивільного кодексу УРСР).

Деякі автори у цьому ж контексті розглядають і прийняття рішень, що суперечать інтересам кредиторів АТ. Нажаль, більш-менш переконлива аргументація з цього приводу відсутня, крім випадків, що пов'язані з банкрутством.
*****************

Характерною особливістю господарських товариств є те, що вони об'єднують не самих засновників або учасників, а лише певну частку їхнього майна (в обмін на корпоративні права) та участь з метою отримання прибутку. Учасники і засновники зберігаються як окремі самостійні юридичні особи з відокремленим майном. Втім, у них виникає обов'язок координувати свою господарську діяльність у межах створеного господарського товариства.

На практиці досить часто плутають або не можуть чітко розрізнити такі поняття як "засновник" і "учасник" господарського товариства. Дехто навіть розглядає їх як синоніми. Втім аналіз змісту як ст.79, так і наступних статей Господарського кодексу України (далі - ГК), що стосуються господарських товариств дають підстави для висновку, що ці поняття не є тотожними.

Засновник - це особа (фізична або юридична) що прийняла рішення про створення (заснування) відповідного господарського товариства і про затвердження його установчих документів, разом з іншими засновниками передала певне майно (майнові права) до його статутного фонду і натомість отримала корпоративні права на це товариство.

Учасник - це особа (фізична або юридична) що є власником корпоративних прав на це господарське товариство, включаючи право на відповідну частку у його статутного фонді і відповідно включена у такому статусі до установчих документів товариства. Зрозуміло, що учасник може і не бути засновником, а отримати корпоративні права внаслідок різноманітних угод.

У ч.1 ст.79 ГК встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Виникає питання - а чи можливе створення господарського товариства одним засновником ? Аби уникнути непорозумінь у господарській практиці це положення потребує роз'яснень. Втім, у цьому питанні ми стикаємось з невдалими і суперечливими формулюваннями відповідних положень ГК.

Насамперед слід звернути увагу на те, що у ч.1 ст.79 ГК йдеться про можливу наявність саме одного учасника, а не засновника. Як вже зазначалося вище ці поняття не є тотожними. Далі, у ч.1 ст.79 встановлено, що господарські товариства створюються шляхом "об'єднання" майна і участі з метою отримання прибутку. Це повністю узгоджується і з Законом України "Про власність" де господарські товариства включені до колективної форми власності, тобто до форми власності з множинними суб'єктами. Ч.5 ст.63 ГК відносить господарські товариства до корпоративних підприємств, що "утворюються, як правило, двома і більше засновниками..." На підставі вищевикладеного може скластися враження, що Кодекс виключає можливу наявність одного засновника, якому буде просто нічого і ні з ким об'єднувати під час створення товариства.

Проте, з іншого боку, є норми ГК, що у комплексі з відповідними нормами нового Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) свідчать про помилковість вищенаведеної думки. Так, відповідно до ч.2 ст.114 ЦКУ у акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю може бути один засновник. Характерно, що засновницький договір тепер є обов'язковим лише для повного і командитного товариства (ч.1 ст.82 ГК). У акціонерному товаристві і товаристві з обмеженою відповідальністю обов'язковим є лише статут (ч.1 ст.82 ГК), що може прийматись і затверджуватись лише однією особою.

Таким чином, новелою у нашому законодавстві стає можливість заснування (створення) акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю однією особою і подальше їхнє функціонування з одним учасником. Втім, на нашу думку подібне суперечить самій суті корпоративних відносин і корпоративних прав, а також деяким нормам законодавства України і насамперед нормам ГК, зокрема, ч.5 ст.63.

У європейському континентальному праві традиційним є поділ юридичних осіб на корпорації (фіксоване членство і корпоративні права) та установи. Проте, загальною тенденцією розвитку законодавства України є відхід від такої концепції і наближення до американських принципів корпоративності. Наприклад, у п. 1.8. ст.1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" корпоративні права визначаються як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах. Тобто наявність корпоративних прав (у контексті наведеного закону - з метою оподаткування) визнається навіть там, де є лише один засновник або учасник. Але поряд з цим характерною рисою понять, що пов'язані з корпоративним правом є посилання на розчеплення прав про які йдеться, тобто за своєю конструкцією ці поняття орієнтовані на множинність учасників або засновників господарських товариств. Так, у ч.1 ст.167 ГК, що визначає поняття корпоративних прав йдеться про право на отримання лише "певної частки прибутку..." і активів, про право власності на частку у статутному фонді і майні тощо. За таких умов стає незрозумілим а кому має належати решта за умов наявності лише одного засновника або учасника.

Цей перелік аргументів "pro" і "contra" легалізації можливості заснування АТ або ТОВ однією особою можна продовжувати і далі. В цілому подібна ситуація свідчить про те, що не усі юридичні конструкції обох кодексів є вдалими.

Стаття 7 ЦКУ моє загальний характер, отже поширює можливість застосування звичаїв і традицій ділового обороту і на корпоративні конфлікти. Як джерело звичаєвого корпоративного права зараз можна використовувати Принципи корпоративного управління, що затверджені Радою організації економічного співробітництва і розвитку 27.04.98 р.