Мій колишній викладач Василь Лісовий якось сказав, що будь-яка дискусія має ґрунтуватися на «принципі доброзичливості» - ми маємо виходити з презумпції розумності (чи раціональності) автора. Це нелегко - навіть тим небагатьом, кого в дискусіях цікавить результат, важко в запалі поставитися до чужої - такої дивної або шкідливої - думки з повагою.
Теза Лісового згадалася мені у зв'язку з черговою «мовною» ініціативою - проектом закону про мови депутата-бютівця Юрія Гнаткевича. Перша реакція - суто емоційна - назвати все це провокацією, говорити про утопічність і шкоду (для самої української мови передусім) таких ініціатив, доводити, що закон загалом дуже непрофесійний, а окремі його положення - смішні й абсурдні.
Але ж саме так у нас «мовні дискусії» вже років із двадцять і відбуваються: прокричали своє, звинуватили противників, заспокоїлися. До наступного разу. А потім - усе спочатку, як у Жванецького - тільки в нього все починалося з консерваторії.
Щоб якось вийти з цього замкненого кола - виходжу з припущення, що Юрій Гнаткевич розробив свій законопроект, щоби підтримати українську мову. У це не так важко повірити, адже він багатолітній «просвітянин» і полум'яний борець проти русифікації. Також припускаю, що він прагне нормалізувати мовну ситуацію й зняти конфлікти - просто єдиним шляхом цього він бачить посилення української й зведення російської мови до становища «однієї з» - мови меншини. А ще він вихований у часи Радянського Союзу, планової економіки та специфічного ставлення до законів - звідси нереальність цілей, нерозуміння механізмів та засобів і неуважність до юридичної техніки.
У законопроекті Гнаткевича є багато позитивних моментів. Зокрема, він зобов'язує кожного чиновника володіти державною мовою й мовою національної меншини - де вона складає більше половини населення (ст. 6). На відміну від чинного «мовного закону» це положення не є декларативним: «Особа, яка не володіє державною мовою в обсязі, необхідному для належного виконання своїх службових обов'язків, тобто не може читати і слухати з розумінням та не здатна письмово й усно викладати свої думки в обсягах і межах певного виду службової діяльності, не має права обіймати державної посади та балотуватися у депутати будь-якого рівня». Адже саме так має виглядати принцип єдності права й обов'язку: громадянин не зможе реалізувати своє право на звертання державною (і, якщо треба, іншою) мовою, якщо чиновник не має обов'язку володіти та відповідати громадянину цією мовою.
Те саме стосується й мови сфери бслуговування: «Обслуговуючий персонал зобов'язаний обслуговувати клієнтів державною мовою, якщо останні звертаються за послугою державною мовою» (ст. 17). Якщо принцип здорового глузду - говорити мовою того, хто платить тобі гроші - у нас часто не працює, треба закріпити це право законодавчо. Беззаперечною навіть для затятих українофобів є заборона продавати ліки без інструкції державною мовою, вимога забезпечувати україномовними сертифікатами імпортовану продукцію, забезпечення рівня володіння українською військовими через механізм атестації. Про те, що в армії двох мов бути не може, казав колись навіть затятий русофіл Маленкович.
Законопроект передбачає також виділення коштів на підтримку української мови окремим рядком у бюджеті, а також пільги україномовній продукції (ст. 44). Право кожного громадянина володіти державною мовою, на відміну від старого закону, вперше гарантується через відповідний обов'язок держави: «Установи й організації забезпечують громадянам України необхідні умови для вивчення української мови й поглибленого оволодіння нею» (ст. 2). Адже досі реалізувати це своє право громадянин на практиці не міг - як і вимагати чогось від держави (на практиці саме державні органи часто це право самі й порушують).
Нарешті, Гнаткевич пропонує створити «мовний орган», про необхідність якого говорилося й писалося сотні разів, створення якого вимагав Ющенко своїм указом і необхідність якого, зрештою, прописана в чинному законодавстві.
Тепер про негативи. В законі є дуже багато репресивних і водночас непридатних до реалізації на практиці положень - таких, як покарання за «навмисне спотворення української мови та мов національних меншин» (цікаво, хто контролюватиме літературність ромської чи гагаузької мови?) (ст. 8), ведення документації українською навіть у громадських організаціях (у тексті їх названо «громадськими органами») (ст. 11), обов'язок командирів карати офіцерів, які «під час виконання службових обов'язків ігнорують державну мову» (ст. 25).
Ба більше: якщо законопроект раптом стане законом (у що віриться дуже мало), то в Україні стане неможливим існування ЗМІ іншою мовою, крім української! Іншими мовами зможуть мовити лише національні меншини, та й тим дозволять мати своєю мовою лише 25% ефіру, а в проміжку з 24-ї до 12-ї години - лише 10% (ст. 35)! Тобто поза законом опиниться існування не лише наявних російськомовних каналів і радіо, а й створення англомовного чи німецькомовного каналу! До речі, англомовним газетам (не кажучи вже про російськомовні) також можна буде закриватися - якщо їхні видавці й доведуть, що вони є національною меншиною, то всю рекламу все одно будуть зобов'язані друкувати українською (ст. 39).
І, нарешті, остання крапка у дискусіях про дублювання: показувати кіно на території України можна буде лише українською. Виняток - знов-таки лише для національних меншин, і то лише за умови, що вони візьмуть на це дозвіл у державних органах (ст. 33)!
Словом, у державі з'явиться ще одна «суперважлива» ділянка роботи - боротьба з порушниками мовного режиму, яка ризикує стати такою ж неконтрольованою, практично непідзвітною і при цьому озброєною матеріально й законодавчо, як і «боротьба з порнографією». До речі, здійснити всі заходи - від внесення змін до законів і до розробки мовних стандартів для службовців - треба за... 3 місяці (ст. 46)!
Та все це - окремі положення. Головне полягає в тому, що проект Гнаткевича - як і весь просвітянський (у широкому сенсі) проект - нереалістичний і протиприродний. Його автори хочуть, щоби російська мова поступилася місцем українській, і при цьому переконані, що достатньо лише прийняти «правильний» закон - і мова половини держави (не будемо зараз про відсотки - не важливо, чи це 54, чи 49, чи 36) враз стане лише мовою національної меншини. Тобто що українців, які розмовляють російською (очевидно, що саме вони - мета всіх зусиль Гнаткевича та інших просвітян), хтось (держава) здатний змусити від своєї мови відмовитися.
І це повністю перекреслює ті позитивні й корисні моменти, які у проекті є. Хоч сам народний депутат цього й не розуміє, але після кожного такого проекту проводити українізацію (не в лапках, а в найкращому розумінні цього слова) стає все важче.
Єдине, що для мене залишається без відповіді - це час появи цього законопроекту. Гнаткевич, для якого мова - пріоритет номер один (а також 2, 3 і так далі), «мовчав» півтора роки й зареєстрував свій проект лише тепер. Якщо це його власна ініціатива, то чому стільки чекав? Якщо надійшла «відмашка» від керівництва (у блоці Тимошенко дисципліна, як ми знаємо, поставлена як ніщо інше) - то яка в цьому логіка, адже єдине, що по-справжньому їх турбує, - це рейтинги напередодні виборів? Чи це частина (її люблять позначати штампом «розмінна монета») у якійсь великій грі (що вже не раз із «мовою» траплялося)? Тоді в чому саме ця гра?
Час, - навіть якщо не брати до уваги наближення виборів, - для подібного законопроекту обрано досить дивний. Років десять тому - безперечно! Але в останні роки українофіли остаточно, здавалося, переконалися у власній неспроможності «переламати ситуацію» й серед них запанував загальний настрій - краще вже взагалі мовного закону наразі не чіпати, а то ще зроблять російську другою державною. Чи витягти проект Гнаткевича, що вже давно чекав свого часу, - це така блискавична реакція на перемогу «Свободи» у Тернополі? Ця версія поки що мені видається найімовірнішою, але не робитиму передчасних висновків.
Законопроект Гнаткевича невипадковий - він є втіленням програми «українізації», яка близька багатьом - і не лише політикам, до речі. Ці люди переконані, що українська мова - досі у гетто, не помічаючи, що ситуація змінилася. А ще, як це не парадоксально, вони не вірять, що українською заговорили (і говоритимуть) не з примусу, а з патріотизму, моди, вигоди і ще багатьох інших причин. А відмовляючись вірити у повноцінність власної мови - займаються заздалегідь програшною справою, по-радянськи нав'язуючи її як прострочений товар.
Але мало сказати, що їхні засоби не відповідають сучасним викликам. Ще менше сенсу в боротьбі з ними. Треба знайти оті правильні відповіді. А почати - з правильної постановки питань.
Станіслав Шумлянський, для "Телекритики"