АВРАМОВ ІВАН ЮРІЙОВИЧ
Народився 16 березня 1949 року в селі Приморському (нині Урзуф) Першотравневого району Донецької області. Освіта вища, у 1969 році закінчив Таганрозький педагогічний інститут, факультет російської мови та літератури, у 1975 році — Вищу Комсомольську школу при ЦК ВЛКСМ, факультет журналістики.
Автор книжок художньої прози „Сын Арктоса» («Український письменник», 1995), „Дикий пляж” („Свенас”, 2001), „Дорослі ігри” („Зелений пес”, 2004). У вересні 2006 року вийшов друком детективний роман „Гру починає покійник” (видавництво “Зелений Пес”). Автор також численних нарисів, публіцистичних роздумів, кореспонденцій, надрукованих у колективних збірках, на сторінках газет і журналів Києва, Донецька, Москви.
Член Національної Спілки письменників України, член Національної Спілки журналістів України. Заслужений журналіст України.
У пресі пропрацював 37 років. Починав кореспондентом, завідувачем відділу в районній газеті „Сельская новь”, потім — завідувач відділу обласної газети „Комсомолец Донбасса”, завідувач відділу республіканської газети „Комсомольское знамя”, редактор відділу літератури, відповідальний секретар, головний редактор всеукраїнського журналу для підлітків „Однокласник”. Нині на державній службі — заступник керівника прес-служби Конституційного Суду України.
Художню прозу почав писати років з 30 років, ночами, після виснажливої газетярської роботи. Перший роман відніс до видавництва „Молодь” у 1988 р., його поставили у план на 1992 рік, але твір так і не вийшов — після 1991 р. українські видавництва залишилися без паперу, грошей... Так, мабуть, судилося, що першою моєю книгою стала книга друга. А роман й досі почиває на антресолі у летаргічному сні. Може, коли-небудь й побачить світ...
З усіх моїх хобі виділив би такі: бібліофільство, саморобки з дерева для житла, гра на баяні. Щоправда, на останнє заняття часу майже не залишається. А ще дуже люблю готувати різні страви, чаклувати на кухні. Кулінарію, як і красне письменство, вважаю високою творчістю. Є в мене кілька гарних рядків про борщ, це його, так би мовити, лірична характеристика, може, колись побачу її надрукованою...
Наступну свою книжку я би назвав так — античний детектив. Написати його, звичайно, буде нелегко, про що свідчить мій досвід роботи над історичним романом „Помилка Перикла”, який, до речі, чекає на свого видавця. Але дуже хотілося б написати саме такий детектив — на давньогрецькому, скажімо, матеріалі.
Коли пишу книгу, відчуваю, що начебто виконую свій обов’язок і в першу чергу перед самим собою. Знаю, що ні пристойного накладу, ні пристойного гонорару не буде, але все ж таки, коли є час, беруся за перо. Просто мені цей процес цікавий, отримую від нього насолоду. Писати прозу мріяв з юнацтва, так що поважаю себе за те, що мрію свою давню не зрадив.
Найсмішніша книга, яку довелося прочитати, це „Двенадцать стульев” і „Золотой теленок” Ільфа та Петрова. В дитинстві також незабутнє враження справив на мене Ярослав Гашек з його бравим солдатом Швейком. Наприкінці 50-х років, коли ми з незабутнім моїм батьком відвідали Харків, то зайшли до книгарні, на вул. Сумській, здається, і тато, знаючи про мою пристрасть до читання книг, запропонував: „Вибирай, яку хочеш”. Вибір мій упав на Гашека, про якого я раніше не відав ні сном ні духом, тільки тому, що його роман виявився найтовстішою у крамниці книгою.
Улюблених страв багато, їм все підряд, але найулюбленіша, мабуть, це смажені азовські бички. А ще грецькі чир-чири (маленькі чебуреки), які пекли мої бабуся та матінка. Село Урзуф, щоб вам було ясніше, заснували кримські греки-переселенці у 1779 році... Дуже люблю мого рудого чорноокого песика Туссі — пінчер ще з чимось. 12 років собачці, а „дівчинка” ця така ж прудка, як в дитинстві, й розуміє буквально все.
З приводу квітів... Люблю, коли у вечірньому повітрі пливе запах матіоли — запах нашого сільського подвір’я... Але на творчість мене надихає дещо інше — міцно заварений чай, який парує у філіжанці на письмовому столі, а в робочій кімнаті панує ідеальний порядок...
Поетів і письменників люблю багатьох. Лорка, Блок, Ахматова, Борис Олійник, Ліна Костенко, Лев Толстой, Василь Земляк, Хемінгуей... Не читаю сьогоднішніх графоманів або ремісників від літератури, яких значно більше, ніж талановитих літераторів.
Якщо мова йде про справжнє перше кохання, то пережив його пізно — у 28 років. До того були захоплення...
Моя пристрасть — це книги.
Щастя, на мій погляд, коли на душі гарно, коли на душі спокій та гармонія.
Видавництво „Зелений пес” подобається своїм умінням дотримуватися даного слова, оперативністю підготовки книжок до друку, увагою до автора. Хотілося б, звичайно, щоб хороші книжки мали більші наклади, а автори — солідні гонорари, чи роялті, як модно зараз казати.
Письменник, якщо він називає себе таким, повинен уміти підмічати деталі, мати вразливе серце та любити людей.
Місце, де відпочиваю душею, це маленька точка на карті України — рідне село Урзуф на самому узбережжі Азовського моря. Саме там закопано мою пуповину, саме там я відчуваю, що я — вдома. Буваю там, на жаль, рідко, й коли проходжу повз рідного дому, в якому нині живуть чужі люди, завжди здається, що зараз вибіжить назустріч мені матуся й зімкне на моїй шиї натруджені руки, що пахнуть соняхами, кропом та нашими найбільшими в селі каліброваними абрикосами...
У мене троє дітей, які мешкають разом зі мною, — син, що працює й навчається в університеті, дві доньки — студентки також київських університетів. Сучасна молодь, яка не мислить себе без телевізора, музичного центру, комп’ютерних ігор, інших розваг. Звичайно, тиші не вистачає, але якось викручуюся — найголовніше, що сім’я дружна...Слідом за Пушкіним можу повторити, що діти й є моїми найкращими творами...