Дині і галушки

11.02.2008

- Твої хохли такі жадібні стали! - сказала мені дружина, прийшовши з базару. - Підняли ціни і тримають. Не уступлять ні копійки!

Вона виросла в Узбекистані. У неї мати - росіянка, а батько - узбек. Ми з дітьми кілька разів їздили до них, і я побував на тамтешньому ринку.

Східний базар - місце культове. Величезна цілодобова тусовка. Сюди ходять, як у нас в церкву. Тут не тільки можна скупитися, а й дізнатися про всі новини, зустрітися з родичами і друзями, призначити побачення, відзначити якусь подію. Тут на ваших очах варять плов, печуть чебуреки, готують лагман… А на прилавках - гори кишмишу, кураги, горіхів, солодощів, динь і кавунів.

Взагалі він - наче жива істота. Говорить, бурлить, пахне їжею і товарами, посміхається і торгується. Останнє - це просто якийсь шаріат. Якщо ви купили річ, не торгуючись, то продавець може засмутитися. Бо важливий сам процес торгу, який перетворюється у своєрідне базарне ток-шоу.

Якщо, приміром, вам скажуть, що ця річ коштує 200, то це не значить, що за неї треба стільки викласти. Сторгуватися можна й за 50. У нас же в аналогічній ситуації перекупки можуть уступити хіба що п’ятірку.

Я цієї особливості східного ринку не знав. Відразу віддавав гроші не торгуючись.

Дружина мене картала.

- Як можна на базарі не торгуватися? - дивувалась вона.

Недавно я надибав її земляків на Лівобережному ринку. Старий узбек продавав дині. Просив 15 гривень за кіло. Я мовчки пішов від нього.

- Бери по десять! - крикнув він услід.

Я не спинявся.

- По двенадцать! - летіло мені в спину. - По десять!.. Только тебе - отдам по шесть!

Але узбецьких динь я не скуштував. Мабуть, для гендлярства я пропащий.

Щоб утішити мене, дружина зварила суп з галушками.

- Хіба ми не українці? - весело сказала вона.