Каюсь! Пив! Пив і закушував. Закушував і пив.

Та Господи! З ким я тільки не пив! З депутатами і злодіями, з ментами і бандитами, з письменниками і графоманами, з панночками і повіями, з друзями і ворогами, з податківцями і митниками.

Але з того всього запам'яталося мені найбільше кілька трафунків. Якось я, мандруючи Америкою від університету до університету з презентаціями своєї англомовної книжки, зазнайомився у нічному автобусі з двома юними китаянками і видудлив з ними п'ять літрів каліфорнійського вина.

Усю дорогу ми спілкувалися жахливою англійською мовою. Луценка тоді, щоправда, з нами не було. Та й не могло бути, бо автобусами в Америці їздять лише негри, латиноси, китайці та східноєвропейські заробітчани. Або українські письменники.

Іншого разу я заблукав у Філадельфії на дільницю, яка скидалася на розбомбардований Дрезден.

Мене перестріла весела група негрів з очевидним бажанням розважитися за мій рахунок, але розпитавши, що я за птиця, бо нормальні люди у ці румовища ще не забрідали, запропонували з ними випити, і я пив – о Боже! – я пив з ними з горлянки, а вони передавали з рук у руки мою книжку, голосно зачитували фрагменти і хапалися за животи.

А потім провели у кінець кварталу, аби інші негри не натовкли мені помилково писка. А потім, коли я переповідав свою пригоду знайомим філадельфійцям, вони дивилися на мене, як на воскреслого з мертвих, бо живим з тієї дільниці ніхто не виходив.

Більше мені пити з китаянками і неграми не довелося, зате два роки тому я тривалий час пив з Луценком.

Луценко на ту пору на чолі Народної Самооборони розпочав своє історичне турне по Україні. Кілька моїх товаришів, які були у його команді, запросили мене до Рахова – географічного центру Європи – звідки мала розпочатися виборча кампанія Народної Самооборони. А коли вони запропонували мені проїхатися ще й по Півдню України, я з радістю погодився, бо ніколи у житті не був на Миколаївщині та Херсонщині.

Чесно кажучи, у мене було дуже викривлене уявлення про тамтешніх жителів, та виявилося, що я помилявся. Я побачив прекрасних людей, щирих патріотів, я побачив, що не все ще зросійщено, що і там є Україна, а не тільки на Заході. У містечку Баштанка я просто прибалдів від напису на крамниці з побутовими товарами. Там серед іншого були й "пилосмоки". Та до такого, аби пилосос назвати пилосмоком навіть у Львові не додумалися!

Усюди, куди б ми не їхали, нас переслідувала мужня команда вітренківців і регіоналів на двох автобусах і з машиною обладнаною гучномовцями. Жінки складали більшість цих борців за "єдіную і нєдєлімую", а керував ними мордоворот у камуфляжі.

Депутат Николаевского городского совета Дмитрий Никонов (ПСПУ)

На мітинги Самооборони у Херсоні, Миколаєві, Каховці, Бериславі, Баштанці, Голій Пристані і в таких чудернацьких містах, як Пєрвомайск і Южноукраінск, сходилися тисячі українців настроєних дуже радикально проти тодішньої коаліції. Було багато молоді, були вусаті дядьки, які прийняли бойове хрещення на Майдані, і готові знову йти на Київ, були жінки, які посилали Луценкові гарячі цьомки, старі діди, інваліди на візках, священики й діти.

У Миколаєві біля готелю, в якому ми зупинилися, зо три десятки прогресивних соціалістів і регіоналів влаштували пікет з плакатами, які свідчили про серйозні зрушення у психіці. На плакатах писалося: "Не отдадим родной земли ни пяди", "Фашизм не пройдет", "Фашистам и нацыкам не место на Николаевщине". Особливою "дотепністю" відзначався плакат у шести екземплярах "Луцик-цуцик – гав-гав-гав!"

Нє, ну чути, як із гучномовців обзивають Луценка "бандерівцем", "фашистом" і "лютим ворогом трудящих", було справді цікаво. Ба більше – бандерівцями називали пікетники й місцевих прихильників Самооборони. Як тут не тішитися, що бандерівщина рухається усе далі й далі на Схід і на Південь!

Пікетники вигукували: "Луцик ґєть!", "Далой Луценка с нікалаєвскай зємлі!", а з динаміків лунали російські патріотичні пісні, які закликали боротися з фашистами і нациками. І уявіть собі, що мешканці кількох навколишніх будинків, яким ці, за їхнім визначенням, "уроди" зіпсували недільний ранок, врешті не витримали психічної атаки, вийшли і надавали пікетникам по головах. А крім того виявили палке бажання голосувати саме за Самооборону.

Южноукраинск 2007

Таку саму гідну відсіч отримали "уроди" і в інших містах. В Южноукраїнську, де їхній масовік-затєйнік почав кричати у гучномовець "Гдє етат прідурак?", дійшло до бійки.

Первомайск 2007

І знаєте, що мене зворушувало? Це те, що при виконані державного гімну міліціонери скидали кашкети, а всі присутні виструнчувалися і клали руку на серце. А ще місцеві міліціонери при появі Луценка віддавали йому честь.

Але ближче до теми. Кожен такий мітинговий день завершувався порядним застіллям. Місцева еліта і активісти Народної Самооборони організовували вечерю, яка перетворювалася на бенкет. Можна було пити до втрати пульсу. Можна було нарешті після напруженого і, що там казати, виснажливого дня, врешті розслабитися. Але я жодного раз не бачив ані Жванії, ані Стецьківа, ані Катеринчука, ані Стретовича, ані самого Луценка п'яними. І це при тому, що за столами сиділося допізна, і тости звучали за тостами.

У Рахові Стретович приколовся, оголосивши, що цього дня йому виповнилося 50 років. Для всіх це була несподіванка, всі почали його вітати, пити за здоров'я, хутенько організовувати подарунки, виряджаючи посланців у крамниці, і щойно під саме завершення бенкету, він признався, що це була тільки генеральна репетиція ювілею, який у нього буде дещо пізніше. А одного вечора ми засиділися у тісному колі до третьої ночі, слухаючи оповіді Жванії (до речі гарною українською мовою) про його співпрацю з Президентом і про всі підводні течії, які нуртують довкола цієї неоднозначної персони.

А вже о восьмій ранку після усіх тих застіль я бачив бадьорого і свіжого, як огірочок, Луценка, який мчав на телебачення, зустрічався із журналістами, а потім відбував по три-чотири мітинги на день. А це, між іншим, не так легко.

Я можу собі цілком добре уявити стан людини, яка провела три-чотири мітинги, бо, гастролюючи з "Не журись!", після третього концерту за день, я був уже ніякий. І єдине, що потребував опісля – пляшку доброго вина і сон в автобусі.

Тобто напитися після важкого дня усім учасникам тих мітингів сам Бог велів. Тим більше перед сном. Не було жодних причин, щоб не розслабитися за повною програмою. А проте все завершувалося цілком інтелігентно.

І ось тепер на фоні відомих подій пригадалися мені наші вояжі. І відразу з'явилася тиха підозра, що все це виїденого яйця не вартує. Не віриться, що Луценко нажлуктався серед білого дня, якщо він цього не робив увечері. За столом він бував веселим, балакучим, ледь не тамадою і заводіякою, голосно сміявся, жартував, сипав анекдотами, але п'яним не був. Проходячи повз наїжачені лайками пікети, повз пики, що розривалися від крику "бандєравєц!", він усміхався і загонисто підморгував, наче лікар безнадійним пацієнтам. Невже йому ні разу не баглося затопити кулаком у таку викривлену ненавистю пику? Бо мені хотілося.

Для зацікавлених осіб, об'єднаних істеричною вимогою "Розпни! Розпни!", повідомлю, що шукати у моїх нотатках затаєного інтересу марно. Я не належу ані до Народної Самооборони, ані до жодної з політичних сил, а з Луценком востаннє бачився наприкінці травня 2007 року, коли він повернувся з чергового візиту до президента.

Перебуваючи тоді у Києві, я зазирнув до штабу "Самооборони" і побачив Луценка такого, яким не бачив його ще ані разу: лютого, знервованого і розпашілого від гніву. Він рвав і метав, він давав прочухани наліво й направо, він іскрився і сипав блискавками.

Причина була поважна. І мало кому й досі відома. Виявилося, президент поставив питання руба: або Народна Самооборона вливається до Нашої України, або ті 7%, які вам дають соціологи, ми роздерибанимо. І так ото настав кінець маршу Луценка по Україні.

А того дня я пив із Луценком востаннє. У якійсь корчмі на свіжому повітрі за Києвом. Усі були знервовані, усі були пригнічені, але знову ніхто не нахлявся. Хоча душа вимагала саме цього.

Ми попрощалися і більше ніколи не бачилися.

І написав я це не для Луценка, бо ледве чи моє слово настільки авторитетне, а для себе самого. Просто захотілося розповісти про те, як я пив з кимось, хто ніколи не напивався.

Довідка: Юрій Винничук Народився 18.03.1952 у м. Станіславові. У 1973 закінчив заклад, який нині називається Прикарпатським університетом імені В. Стефаника, але незабаром перейменується на Університет імені того студента, який убив яйцем Януковича. З 1974 перебрався до Львова і став вивчати життя у ролі вантажника, фарцовщика, сутенера, художника-оформлювача і т. д. У 1987 організував естрадну групу „Не журись!”, з якою гастролював і для якої писав пісні та сценарії. З 1991 і до нині працює в газеті „Поступ”. З 1998 щотижня шпарить сторінку Юзя Обсерватора, завдяки якій мусив пережити дванадцять судових процесів.

Автор зб. поезій „Відображення” (1990), зб. прози „Спалах” (1990), „Вікна застиглого часу” (2001), „Місце для Дракона” (2002, 2004), повістей „Ласкаво просимо в Щуроград” (1992), „Діви ночі” (1992, 1995, 2003), „Житіє гаремноє” (1996, 1999, 2002), роману „Мальва Ланда” (2003, 2004), краєзнавчих книг „Легенди Львова” (шість видань 1999-2004), „Кнайпи Львова”(чотири видання 2000-2004), „Таємниці львівської кави”(2001, 2003, 2004), міфологічної енциклопедії „Книга бестій” (2003).

Від хворобливого потягу до упорядковування антологій отримує значно сильніший оргазм, ніж від писання, внаслідок чого з'явилися антології: укр. фантастики ХІХ ст. „Огненний змій” (1989), укр. літ. казки „Срібна книга казок”(1993), творів укр. письменників про чортів „Чорт зна що” (2004), серії книг „Юрій Винничук презентує”, „Казкова скарбниця”, „Fest-проза”.

Твори перекладені в Англії, США, Канаді, Аргентині, Франції, Німеччині, Хорватії, Чехії, Сербії, Польщі, Японії, Білорусі, Росії.

За казками знято два мультфільми. Автор перекладів з англійської, кельтських та слов'янських мов. Окреме видання: Богуміл Грабал „Вар'яти” (2003).

Працює над книгами: „Записки пройдисвіта”, „Арканум”, романом „Весняні ігри в осінніх садах”, другою частиною „Легенд Львова”, антологією про українських відьом, а також посилено розмножується, збільшуючи кількість національно-свідомих галичан.