Не Олика, звичайно, але теж так нічого. Лютий-2005.

А так всередині.

Об'єкт зі списку ЮНЕСКО! І ніяких жартів.

	Тезка львівської Скелівки зі UNESCO World Heritage List

Марк Твен, здається, писав, що вузький спеціаліст - це хтось, хто знає безмірно багато про безмірно мале. Як добре (далі пішли славослов'я самій собі), що я свого часу не зациклилась виключно на оборонних спорудах. Бо тоді б Гвардійське мене б не зацікавило. :)
Справа в тому, що на зорі свого "серйозного" захоплення замками, десь в липні 1998 року, я вже була в Гвардійському. Тут, біля витоків рідного для кам'янчан Смотрича, жила і живе зараз тітка Сергія. Я пробула в селі десь з годину, мені було страшезно нудно, та НІЧОГО цікаво для очей я навколо не побачила. Так, стоїть серед по-бразилійські густої подільської сельви якийсь там костел, його ледь видно за цим буянням флори. Нічого ТАКОГО. Той факт, що на старому цвинтарі тут чи не половина могильних хрестів з прізвищем "Гнап" - і то цікавіше.
Зараз навіть не віриться, що той сіренький бляклий костельчик з моїх спекотних спогадів і розкішний величний храм, який побачила взимку 2005-го року - одна й та сама будівля.

Зрозуміла свою помилку я, щоправда, значно раніше: ще в тому самому 1998 році, коли в часописі "Пам'ятки України" знайшла опис експедиції по вивченню оборонних пам'яток регіону відомого українського краєзнавця, директора львівського архіву Ореста Мацюка. З'ясувалося, що раніше село новсило назву Фельштин. За іронією долі, ще одне село з такою ж назвою та стародавнім костелом зараз теж перейменовано (мова, звичайно, про Скелівку на Львівщині).
Вичитавши про те, що поруч зі старим костелом, навколо школи, збереглися вали замку, я за голову схопилася. Причому не свою - Сергійову. Чому не сказав? Невже не знав? Ааааааа!!!!
А таки не знав. Та й нагоди потрапити на те замчище вдруге все не преставлялося. Але я мала там побувати.

Що маємо? Трасу Хмельницький-Тернопіль. Четвертий поворот ліворуч (якщо їхати з Хмельницького). Зародження Смотричу - тут він ще юний і тоненький. Страшненьку дорогу до Немичинець, страшненьку трасу за Немичинцями. Нарешті - Гвардійське. Кілометрів з 30 позаду, не менше. Не бійтеся заблукати: костел св. Войцеха знаходиться в центрі села. Поруч - як і очікувала - школа, а ще клуб і міні-магазинчик. Та нема коли розглядатися довкола, коли вже бачиш храм. Бо зустріти мало кому відому, не занесену в жодний реєстр споруду такого віку та такої гармонії форм доводиться нечасто.

За півгодини мало початися богослужіння, народ потрошки підтягувався до храму, зайшли до бічної каплички й ми. Там нам привітно зустріли і порадили звернутися до жінки, що наглядає за храмом. Підходимо до діаметрально протилежних головному входу дверей (зрозуміло написала? %) ). Нам відчиняють, запускають всередину, нам навіть включають світло, щоб краще фотографувалося. А ось шквал моїх питань про час побудови храму (здається, 60-ті роки XVIII століття?) та його засновників збиває дівчину з ніг. На жаль, єдиний екземпляр книжечки, яку парафія видала своїм коштом і в якій розповідається про історію святині, є десь в пароха, а сама наглядачка про це не дуже пам'ятає. Щож, дякуємо хоча б за гостинність.
Ольга, що якось написала мені про свою подорож до Гвірдійського, стверджує, що храм зведено в 1791р. Та польський дослідник архітектури Є.Ковальчик датує храм 1753 роком. (Дуже тішуся своєму вмінню визначати "на глазок" вік споруди). :о)
Ось невеликий фрагмент його статтті "Пізньобарокові костели Кам'янецької дієцезії" (АСУ, вип.4): "...двоярусний триосьовий фасад парафіяльного костелу у Фельштині, розчленований парами пілястр, має фронтон динамічного абрису, з волютними сплавами та розірваними сандриками. Простежується певна спорідненість форм з костелом у Чуднові (Київське воєводство), який був твором ченця-бернардина Артемізія Брауна".
За совєтів в костелі, як і годиться, розмістили склад всілякої техніки та реманенту. Невідомо куди поділи старий орган - не лишилося від нього й сліду. Ані сліду від старої дзвіниці. Так би й довіку ці склепіння ховали під собою залізних сільських коней, якби з початком перебудови сільські бабусі не вирішили взяти бика (залізного) за рога. Ультиматум звучав грізно: техніку - геть (назад у ліси!), з 1 квітня 1991р. храм віддати громаді. Так і сталося. А далі почався тривалий процес відновлення костелу. Старі люди, які ще пам'ятали його інтер'єри в доскладські часи, допомагали як могли реставраторам. І зараз поліхромія та розписи густо вкривають храмові стіни.
Завдяки багатому скульптурному декору фасаду та інтер'єру костел виглядає справжнім дивом, але колись на Поділлі було чимало схожих храмів: з того ж типу вціліли святині в Китайгороді та Шаргороді. В усіх цих храмах типові двоярусні безвежові фасади.

В жовтні 2008 р., коли я втретє прибула в Гвардійське, на фасаді костелу вже висіла надрукована його історія. Чудово!

Ділюся вичитаним:

Фельштин на Поділлі заснував у XVI ст. Міколай Гербурт. Він же й фундував тут костел св. Войцеха (1594 р., ймовірно, дерев'яний). І містечко, і храм в 1615 р. сплюндрували татари.

Така собі пані Мар'яна Граб'янчина з Калиновських у 1753 р. почала зводити в поселенні парафіяльну школу (ліквідована царатом в 1864 р.), лікарню і мурований костел, який й освятив єпископ Адам Красінський 26 липня 1791 р. (Отже, обидві дати були вірні!). Храм отримав титул Божого Провидіння.

До 1917 р. до Фельштинської парафії входило 30 сіл, в яких проживало 8 500 католиків. Храм потребував реконструкції, яку й провів у 1905 р. парох Антоній Грущинський.

В 1933 р. храм був закритий і відданий під майстерню МТС. В 1936 р. приміщення переобладнано під кінотеатр і районний будинок культури.

Під час німецької окупації храм знову діяв, щоправда, німці головну та бічні нави використовували під зерносховища, а віруючим надали лише приміщення закристії. В 1950 р. костел знову закрили. Приміщення віддали відділу райсоцкультури.

З 1978 р. парафія почала незаконно діяти без реєстрації (все одно її б ніхто не дав). Під каплицю одна з віруючих віддала свій будинок. Після повернення храму на початку 1990-х парафіяни та отець Віктор Ткач розпочали масштабний ремонт. 25 червня 1994 р. храм було заново освячено кам'янецьким єпископом Яном Ольшанським - до 400-ліття Фельштинської парафії.

Хоча не все в цьому храмі є зразком доброго смаку, але я нехай і таке, але відродження пам'ятки.

Далі, звичайно ж - вали. Навіть під кучугурами снігу вони вгадуються досить непогано. Вали слугують своєрідним парканом шкільному спорт-майданчику. Шкода, пора року зараз не та, щоб відшукувати фрагменти мурованої кладки. Лишається тільки здогадуватись, а чи не побудували школу на залишках замку - і якими були ті залишки?

Якщо хтось щось про те знає - повідомляйте, буду вдячна.

	Гвардійське-2008: на манівцях туристичної слави

Ромбик в кружечку, омріяний пам'ятками знак якості, тавро приналежності до найвищих сфер, найсолодша приманка для туристів. Ромбик в кружечку, знак UNESCO World Heritage list. V.I.P. від архітектури і природи, елітний ешелон вибраних. Ми ганяємоcь за цим значком по Будапештам і Краковам, Которам і Памуккале. Ми з заздрістю підраховуємо кількість таких значків на будиночках Сігішоари - і ще, і ще, і он ще... Ох. Чому ми не полюємо з такою ж затятістю за цим значком на рідних теренах? Та тому, що сенс в полюванні - в невизначеності, а яка тут невизначеність, коли на всю велетенську Україну аж чотири пункти в списку світової спадщини? Київ, Львів, ліс на кордоні зі Словаччиною - і... І, власне, ось цей об'єкт. З трьома такими ж близнюками - ще два на Хмельниччині, ще один в Одеській області.

Ніякого тобі туристичного ажіотажу, груп ексурсантів і каравану неопланів. Ба більше - навіть не всі жителі Гвардійського розуміють, про що їх питають, коли питають про "Дугу Струве". Може, й чули в 2005 р., коли пам'ятник відкривали, та вже встигли забути.

Питати слід так: "А де в вас отой пам'ятник?.. Ну... той?" Тоді зрозуміють і розкажуть дорогу.

Пам'ятник знаходиться вже за селом, в городоцькому напрямку, поблизу нового цвинтаря, на повороті на Нафтулівку. Хто і навіщо втулив біля геодезичного знаку православний хрест, я не знаю.

Звинувачувати селян в такому спокійному ставленні до об'єтку з списку ЮНЕСКО не варто - їхні прадіди були не кращими і так само не розуміли, навіщо край села диваки-вчені звели височенну вишку. Ну, що з них, з диваків, візьмеш?..

Так от. Дуга Струве протягнулася від норвезького Хаммерфеста до Чорного моря на 2 820 км. Названа по імені астронома Фрідріха Георга Вільгельма Струве і є першою в світі точною... е-е-е... як би сказати... виміркою сегмента меридіану. Штука ця, між іншим, допомогла вченим визначити більш точно розміри і форми Землі і була великим кроком вперед для геодезії. Над створенням дуги працювали вчені багатьох країн, потрібна була й налагоджена, спільна згода монархів кількох країн - щоб не перешкоджали і сприяли. Початково дуга складалася з 265 станцій, зараз їх налічується лише 34.

І про замчище без снігу. Для вчителів Гвардійської школи було шоком, що в селі був замок. Навіть для істориків. При тому що їхня школа зведена на замчищу і оточена ДО ЦЬОГО ЧАСУ ВАЛАМИ.