• Смирення – найвища християнська чеснота (проповідь)
  

В ім’я Отця і Сина  і Святого Духа!
Живучи на землі, кожен православний християнин завжди задумується над тим, як досягнути вічного блаженства, які добрі діла робити для цього і, найголовніше, які християнські чесноти примножувати у житті, щоб стати духовно досконалішими і гідним райських обителей. Святі отці і подвижники благочестя вчать, що матір’ю всіляких добрих справ, усякого доброчинства є смирення, адже тільки смиренним духом подається благодать, яка утримує нас в вірі, добрі, надихає і допомагає жити богоугодно. Преподобний Іоанн Ліствичник змальовує це такими словами:
«Є священна двоїця: любов і смирення: любов підносить людину (до неба), а смирення підтримує піднесених, і не дає їм впасти».
Виникає питання: що ж це за чеснота, що має таку велику духовну силу? Як стверджує митрополит Антоній Сурожський, говорити про смирення тяжко, адже його не може збагнути той, хто не змирився. Проте Святе Письмо і вчення святих отців дозволяють нам хоч трішки зрозуміти цю високу християнську доброчинність.
Дуже часто під смиренням помилково розуміють таку поведінку, коли людина відкидає всяку похвалу на свою адресу, стараючись переконати, що вона цього не варта, або коли людина відганяє від себе усі хороші думки, щоб не возгордитися.
За словами Антонія Сурожського це не є правильним і вичерпним розумінням, адже людина не мусить відкидати все у своєму житті. З неї вимагається змінитися так, щоб спрямувати всі свої думки в бік Спасителя: якщо Бог дав мені сказати або зробити ту чи іншу добру справу, я повинен дякувати Йому за це велике благодіяння, і надалі трудитися для поширення Божого Слова між людьми.
Отже, смирення – це не тільки усвідомлення своїх гріхів і милості Божої, це не просто розуміння і відчуття того, що всі дари – духовні і тілесні – від Господа і Йому за це належить хвала і подяка. Смирення – це душевний мир: мир людини з Богом, мир з совістю, мир з іншими людьми. Одночасно це примиреність зі всіма обставинами життя, це такий стан людини, яка все, що з нею відбувається, кротко приймає від руки Божої. Преподобний Іоанн Ліствічник змальовує висоту і досконалість цієї християнської чесноти такими словами: «Є лише одна чеснота, яку не може наслідувати диявол – це смирення».
Згідно вчення святих отців, смирення можна порівняти з землею. Погляньмо на землю: вона лежить безсловесна, під відкритим небом; Вона без докорів приймає і дощ і сонце; приймає відбірне зерно й різноманітні відходи, які ми викидаємо з нашого життя; в неї врізається плуг і глибоко ранить її, але вона і після цього залишається відкрита і безсловесна, все приймає і зі всього приносить плід. Так і смирення – це такий стан душі, який кротко і без нарікань готовий прийняти все, що їй буде дано і зі всього принести хороші плоди.
Звичайно, людина не повинна на показ приймати, що їй дається, проте зобов’язана постійно трудитися для примноження і поширення Божого Слова.
Преподобний Серафим Саровський говорив, що людина може понести будь-який подвиг, що покладе на себе сама, адже самолюбство і гордість перед власною гідністю і своїми можливостями дасть їй на це енергію. А ось впоратись з тим, що дає Господь, набагато тяжче адже потрібно схилитись перед Божою волею і схилитись не пасивно, а так, щоб отримати благословення і смиренно нести свій подвиг, примножуючи добрі справи. Преподобний Іоанн Ліствичник говорить: «Сонце освічує все видиме творіння, а смирення стверджує всі розумні дії. Де немає світла, там все темне; а де немає смирення, там всі наші справи марні».
Усі Божі угодники протягом свого земного життя стяжали смирення, щоб бути достойними райських блаженств. Відкриємо сторінку з житія священномученика Кіпріана Карфагенського. Він був з аристократичної сім’ї, а отже мав великі можливості. Проте коли його засудили до смертної кари, він не намагався відкупитися від своєї участі, а з кротістю і смиренням прийняв Божу волю. І, крім того, перед своєю кончиною заплатив кату за його роботу, показавши цим висоту своєї смиренномудрості.
Звичайно, смирення святих – це найглибший вид цієї духовної чесноти. Адже підкріплювалась тим, що вони бачили своїми духовними очима красу і святість Божу. Вони не порівнювали її з собою, але були на стільки вражені цією красою, що залишалось лише одне: впасти ниць у священному страху і любові і просто забути про себе, розтанути у цій красі.
Від нас ніхто не вимагає найдосконаліших і найтяжчих подвигів, нам потрібно лише в основу свого життя покласти приклад Спасителя. Він – Господь, змирився, прийняв на себе образ раба і був покірний Отцю до самої хресної смерті, цим самим показавши нам найдосконаліший приклад смирення.
Дорогі брати і сестри, усім нам, православним християнам, потрібно наслідувати Христа і Його угодників, для примноження смирення у наших серцях. А для цього протягом усього нашого життя ми обов’язково повинні боротися з двома найлютішими ворогами цієї спасительної доброчинності – гордістю і марнославством, адже горда людина надіється лише на власні зусилля, відкидає Божу допомогу, віддаляється від свого Творця, а значить і не може примножувати смирення.
Людина вражена гріхом марнославства, повністю залежить від думки і похвали інших людей і забуває про те, що головним Суддею є Бог. Така людина прагне похвали, примноження свого авторитету серед оточуючих і цим самим закриває своє серце для смирення. Преподобний Іоанн Ліствичник заперечує користь людської слави такими словами:
«Багато людей отримали спасіння без осяяння, без знамень і чудес; але без смирення ніхто не ввійде в Царство Небесне». Навіть усі святі отці говорили, що краще бачити свої гріхи, ніж воскрешати мертвих.
Тож, стараймось примножувати наші добрі справи, смиренно приймаймо все, що нам посилає Творець, приносьмо корисні плоди нашого християнського життя, щоб у майбутньому віці разом з усіма святими прославляти Бога в Тройці славимого Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Василь Іванейко,
студент 4-го курсу Волинської духовної семінарії.