Новини

Інцидент трапився більше двох років тому - 28 грудня 2005 року в Октябрському районному суді Полтави. Виконуючи обов’язки полтавського кореспондента Української служби Радіо Свобода Людмила Кучеренко була присутня на відкритому судовому засіданні під час слухання справи приватного обвинувачення Гриб - Іванченко під головуванням судді Наталії Тімошенко.

На суд її запросила Олена Гриб, котра звернулася з проханням провести журналістське розслідування щодо її конфлікту з сусідкою. Для того, щоб бути об’єктивною, журналістці необхідно було самій почути, що казатимуть на суді позивачка-відповідачка, їхні адвокати, свідки, експерти, поспілкуватися з ними з метою отримання коментарів щодо ситуації. В цьому полягає зміст професійних обов’язків журналіста.

         Л.Кучеренко сиділа на задній лаві, ні з ким не перемовлялася, робила записи у своєму робочому блокноті. Та після допиту свідків суддя Н.Тімошенко чомусь наказала їм покинути зал, хоча закон дозволяє їм знаходитися до кінця судового розгляду. В залі лишилися дві сусідки, що є сторонами у справі, їхні адвокати, кореспондент, а також суддя та секретар судового засідання.

„Це і вас стосується”, - звернулася суддя до Людмили Кучеренко, щоб і вона вийшла. Та відповіла їй, що не є свідком. „А хто ж ви?”, – поцікавилася Н.Тімошенко. „Я – представник преси”, - сказала їй журналістка. „Все одно вийдіть із зали!”, - наполягала Н.Тімошенко.

Подальший перебіг подій записаний на диктофон.

Л.Кучеренко запитала суддю Н.Тімошенко, на якій підставі присутнього на відкритому кримінальному процесі представника ЗМІ вона видаляє з відкритого судового засідання, але та не відповіла. Не зважила суддя й на те, що такими діями вона перешкоджає журналісту виконанню професійних обов’язків – підготовці судового репортажу й проведенню журналістського розслідування. Адже питання якості судочинства в Україні є одним із найважливіших у суспільстві, постійно обговорюються й стосуються великої кількості громадян, тобто, є суспільно значимою інформацією.

Прохання кореспондента Радіо Свобода пояснити ситуацію Н.Тімошенко проігнорувала, проте оголосила про закриття судового засідання (це добре чути на диктофонному запису).

Але замість того, щоб після оголошення про закриття судового засідання йти до свого кабінету, Н.Тімошенко через секретаря судового засідання викликала співробітника судової міліції «Грифон», а коли той з’явився, то так і не поцікавившись ні прізвищем, ні яке ЗМІ представляє журналістка, вказала на неї пальцем і наказала: «Виведіть цю жінку із залу!» 

Міліціонер А.Чернишенко у свою чергу теж навіть не запитав суддю, що ж «ця жінка» вчинила такого протиправного, чи порушувала  громадський порядок, а мерщій виконав злочинне розпорядження судді Н.Тімошенко: заламавши руку, незважаючи на те, що вона кричала від болю, виволік Л.Кучеренко у коридор, погрожуючи викликати наряд міліції та наказуючи негайно залишити приміщення суду.

В історії полтавської журналістики періоду кучморежиму було чимало драматичних випадків, але не такого цинічного беззаконня у храмі правосуддя після Помаранчевої революції ще не було!      

Людмила Кучеренко звернулася до прокуратури Полтавської області з проханням порушити щодо судді Н.Тімошенко кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.171 Кримінального кодексу України – «умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів». Але її навіть не викликали у Октябрську районну прокуратуру Полтави для надання пояснень.    

Традиційна для України кругова порука суд - прокуратура спрацювали на всі сто: пояснення, які Л.Кучеренко принесла у Октябрську районну прокуратуру з власної ініціативи, відмовилися взяти навіть після її скарги до Генеральної прокуратури України й скасування прокурором області постанови райпрокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи та направлення матеріалів на новий розгляд. Районна прокуратура повторно винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, пославшись на підставу, передбачену п.2 ст.6 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК), -  відсутність в діях судді Н.Тімошенко складу злочину. Тобто, прокуратура таким чином сама визнала, що подія злочину таки мала місце.

Журналістка оскаржила до суду постанову прокуратури Октябрського району Полтави про відмову в порушенні кримінальної справи проти судді Н.Тімошенко. Але 17 липня 2006 року суддя Київського районного суду Полтави Андрій Антонов, не викликаючи Л.Кучеренко у судове засідання («суд дійшов висновку про відсутність необхідності заслуховувати її пояснення в судовому засіданні» - так записано у постанові судді), відмовив їй у задоволенні її скарги. Мало того, він не надіслав їй, як це передбачено законодавством, копії своєї постанови, в результаті чого журналістка дізналася про це рішення лише у листопаді 2006 року. Так і хочеться вигукнути, тільки без захвату: «Оце дають! Оце так суддівська мафія!»

Але журналістка продовжувала боротися, йти тернистим шляхом пошуку правди в українських судах! Людмила Кучеренко звернулася до апеляційного суду Полтавської області з апеляційною скаргою на постанову Київського райсуду Полтави від 17.07.06 року. Однак апеляційний суд Полтавської області, а потім і Верховний Суд України проявили корпоративну солідарність у гіршому її розумінні, й залишили постанову прокуратури в силі. При цьому Верховний Суд України навіть не витребував матеріали справи з Полтави, тобто, не пересвідчився у достовірності обставин та кваліфікації дій судді й охоронця. 

        Зате, коли суддя Н.Тімошенко захотіла звести порахунки з журналісткою, котра знає й відстоює свої права та ще й посміла порушути питання про притягнення її до кримінальної відповідальності, то тут судова система спрацювала безвідмовно.

Суддя Н.Тімошенко зобов’язала свою підлеглу, секретаря судового засідання, яке проводилося 28 грудня 2005 року, Олену Кашаєву (ну не з власної ж ініціативи дівчини!) скласти щодо Людмили Кучеренко протокол про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП) - за нібито неповагу до суду.

       Як виявилося, адмінпротокол начебто був складений 28 грудня 2005 року. О.Кашаєва сама ж підписала цей протокол, а також дала сама собі пояснення як свідок (!). У якості свідків підписалися помічник судді Ю.Євченко й співробітник судової міліції „Грифон” А.Чернишенко (всі так чи інакше знаходяться в службовому підпорядкуванні судді Н.Тімошенко). Як свідчить адмінпротокол, Л.Кучеренко нібито представилася представником преси та була присутня в залі судового засідання. Після закінчення судового засідання голосно кричала про... відмову покинути зал судових засідань. Чорним  по білому в адмінпротоколі записано, буцімто журналістка відмовилася надати документи, що посвідчують її особу, відмовилася надати пояснення щодо інциденту й відмовилася підписати адмінпротокол.

Те, що адмінпротокол від першого до останнього рядка сфальсифікований секретарем О.Кашаєвою, знайшло підтвердження у ході розгляду адмінматеріалу суддею Київського райсуду Аллою Гонтар. О.Кашаєва підтвердила, що складала цей протокол у кінці дня 28 грудня 2005 року за вказівкою судді Н.Тімошенко (інцидент трапився близько 11.00 і Л.Кучеренко відразу на вимогу міліціонера покинула приміщення Октябрського райсуду), коли кореспондента Радіо Свобода, звісно, там не було, а одразу після інциденту їй ніхто не пропонував залишитися для складання протоколу чи його підписування. Помічник судді Ю.Євченко (свідок) підтвердила, що чула крики, але у самому судовому засіданні не була, не знає, чи воно вже було закритим, чи ще тривало, не знає, чи порушувала журналістка порядок засідання чи ні, і навіть не виходила зі свого кабінету, щоб подивитися, хто ж кричить. Зізналася, що їй сказали, що саме треба написати в поясненні.

Аж страшно стає: вдумайтеся, який урок цинізму, брехні й зневаги до людини і до закону суддя Н.Тімошенко дала дівчатам, котрі ще навчаються на юрфаках чи тільки їх закінчили, й колись, ймовірно, теж одягнуть суддівську мантію!

Але навіть за очевидного фальшування адмінпротоколу наскрізь корумпована полтавська Феміда не могла допустити, щоб визнати журналістку невинною, бо тоді винними треба визнавати колег - суддю Н.Тімошенко та секретаря О.Кашаєву.  

І тоді суддя А.Гонтар вдається до чергового хитрого й брутального попрання законності. Замість того, щоб визнати адмінпротокол сфальсифікованим (бо це підтвердили всі учасники справи!), у лютому 2006 року вона призупинила розгляд адмінсправи й направила її до Октябрського райсуду Полтави для... «усунення порушення законодавства при складенні адміністративного протоколу», а простіше - виправлення адмінпротоколу від 28 грудня 2005 року. Хоча навіть другокурсник юридичного вузу знає, що цього не можна зробити ні теоретично, ні тим більше практично. Адже адміністративний протокол складається одразу після правопорушення, і пояснення у правопорушника та справжніх (а не призначених з числа підлеглих!) свідків відбираються відразу, а не через майже два місяці.

Тому було марно сподіватися, що адмінсправа буде закрита за безпідставністю - за відсутністю події неповаги до суду з боку Людмили Кучеренко. Було зрозуміло, що суддя має намір відтягти час.

Так воно й сталося: справа повернулася до Київського райсуду Полтави з тим самим сфальсифікованим адмінпротоколом. І вже інша суддя – Тетяна Боровик - 29 травня 2006 року винесла постанову, якою визнала журналістку винною у скоєнні правопорушення – начебто за невиконання розпорядження судді Н.Тімошенко, одночасно звільнивши її від адмінвідповідальності, оскільки минув двомісячний термін для покарання.

І одна, й друга суддя Київського райсуду навіть не намагалися з’ясувати (і відмовилися викликати в засідання суддю Н.Тімошенко), в чому ж полягала неповага до суду з боку журналістки. Адже неповагою до суду могло б бути нереагування громадянина на законні (а не будь-які!) вимоги судді. А вимога до представника преси покинути відкрите судове засідання без пояснення причини не є законною! Тим більше – після оголошення перерви у судовому засіданні. Це все одно, що хто-небудь з суддів у коридорі підійшов би до незнайомого громадянина, котрий прийшов, наприклад, здати якусь заяву в канцелярію, й ні з того, ні з сього наказав йому танцювати гопака або зробити стойку на голові, а коли той відмовиться – видалити за допомогою міліціонера ще й скласти адмінпротокол про відмову виконати вказівку судді, а значить, - неповагу до суду.

Пункт 7 ст.129 Конституції України встановлює, що однією з основних засад судочинства є гласність судового процесу. У ч.2 ст.271 Кримінально-процесуального кодексу України дослівно сказано: „Всі присутні у залі судового засідання повинні беззаперечно виконувати розпорядження головуючого про додержання порядку в судовому засіданні”, але оскільки кореспондент Радіо Свободи порядку не порушувала, то вимога судді Н.Тімошенко покинути зал судового засідання була незаконною.

Треба віддати належне наполегливості Людмили Кучеренко у відстоюванні своїх прав.

Не погодившись з постановою Київського райсуду Полтави від 29.05.06 р., вона подала скаргу на ім’я голови апеляційного суду Полтавської області Віталія Оніщенка з проханням скасувати її та закрити провадження у зв’язку з відсутністю події правопорушення. Однак підстав для скасування постанови він «не знайшов». Власне, не важко припустити, що саме з цієї установи й керували процесом, доки Л.Кучеренко шукала правди в судах. 

 Людмила Кучеренко також зверталася зі скаргами на дії судді Наталії Тімошенко, яка знехтувала не лише етичними нормами, а й нормами закону, дискредитує судову систему України, й до органів суддівського самоврядування, щоб тій хочби догану винесли: і до Ради суддів Полтавської області, і до кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Харківського апеляційного округу, до якого відносяться судді, що працюють у Полтавській області. Однак зміст їхніх відповідей був традиційним і черговою ілюстрацією народного прислів’я – «ворон ворону ока не виклює»: суддя Тімошенко свята, хіба що крил за спиною немає... А тодішній голова ради суддів Полтавської області О.В.Касмінін, на свій розсуд тлумачачи Конституцію та закони України, взагалі дописався до того, що, мовляв, не лише журналіст, а взагалі жоден громадянин не може бути присутнім на відкритому судовому засіданні, а суддя Тімошенко тільки... припинила протиправні дії з боку журналістки щодо збирання відомостей про учасників процесу приватного обвинувачення.

Таким чином ті, хто повинен очищати суддівські ряди від тих, кому не можна довіряти вершити правосуддя, подали сигнал не лише Наталії Тімошенко, а й іншим, їй подібним: виганяйте журналістів з відкритих судових засідань, відбирайте у них диктофони й відеокамери, бийте їх, вам за це нічого не буде! А безкарність є поганим прикладом, вона розбещує, це прописна істина... Доказ? У жовтні 2007 року 34-річний суддя Лубенського міжрайонного суду Сергій Гудков за «неповагу до суду» на 7 діб кинув за грати головного редактора пирятинської «Провінційної газети» 67-річного Михайла Оверченка, який сказав (має право на оціночне судження): «Я такої клоунади, як в Лубенському суді, ще не бачив, синок...»

На жаль, справа Людмили Кучеренко не є унікальною. Навпаки, вона досить типова, якщо іншою стороною виступає чиновник, бізнесмен, нардеп, суддя чи їхні покровителі. І доводить, що якщо вже журналіст-правозахисник не зміг добитися в українських судах справедливості, то що казати про шанси пересічних громадян. 

Тож не варто дивуватися, що за останніми соціологічними дослідженнями, проведеними восени 2007 року, 85% дорослого населення України не довіряє судам.

До речі, неодноразово судову гілку влади критикував і сам Президент, зокрема, на відкритті першої сесії Верховної Ради України 5-го скликання: «Корумпованість суддів є критичною, глибинною загрозою національній безпеці України, а викривлене сприйняття судової незалежності переростає у суддівське свавілля, нарідко перетворюється на явище судового деспотизму».

Про несправедливість та упередженість судів в Україні неодноразово зазначалося в рішеннях Європейського суду з прав людини, які відповідно до чинного законодавства є джерелом права.

Саме до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі у пошуках справедливості й звернулася Людмила Кучеренко, вичерпавши можливості національної судової системи, тобто, пройшовши всі судові інстанції в Україні.

Минулого року до Європейського суду вже подали скаргу кореспондент СТБ Маргарита Ситник та відеооператор Володимир Новосад, які не погодилися з тим, що кримінального покарання уникнув народний депутат від Партії Регіонів Олег Колесников, який у липні 2006 року в наметовому містечку поблизу Кабміну напав на  журналістів і силою відібрав відеокасету.

Шкода, що коли Європейський суд вирішує справу на користь скаржника, то держава Україна моральну компенсацію виплачує йому з державного бюджету, тобто, з наших з вами податків, а не з кишені конкретних посадових осіб, котрі не захистили право на свободу слова, гарантоване 10 статтею Європейської конвенції з прав людини, – прокурорів та суддів...

                                                                     Тамара Просяник,                         головний редактор газети «Інформаційний бюлетень»