ЛІЛІЇ

 

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

 

 

РОЗРИВ-ТРАВА

 

Розрив-трава — ідеальна рослина нашого народу. Народ вірить, що ця рослина існує, хоча її дуже важко знайти, але все ж таки можна. Варто лише підкараулити, де черепаха покладе свої яйця. Коли вона піде, то треба огородити їх кілочками, так щоб вона не змогла до них пробратися. Коли черепаха прийде насиджувати * яйця і побачить, що до них не можна доступиться, то піде на деякий час, а потім повернеться і принесе листок розрив-трави. Як тільки вона доторкнеться ним до кілочків, то вони миттю розлетяться по боках.

ТЕРНИНА

 

Ой гей, гей! Скільки то було в краю нашім тернини, а скільки ще й зараз є. Тулиться собі десь на скрутах пагорбів, в ямах і ровах. Наче ховається від людського ока. Неміч, а не кущ.

 

Але спробуй 'го зламати? Горде зіллечко, колюче! Ні худоба 'го не їсть, ні люди не зачіпають. Ото вже як хіба зачорніє ягодами-коралями, втоди вже не питає ніхто, чи коле, чи нє. Лакома ягода, але не до їди. Терпка і квасна. А що вже з неї за наливка, скажу вам! Як добре вистоїть, то тече густо, як мед. А ще сушать баби ягоди в п'єцу чи на сонці, або ж в братурі. І но кинь пару в окріп, поцукруй і... Що то за річ, не скажу вам! То но як спробуєш, то мовиш. А ще помагає ягода від всякої немочі. Як всередині болить, чи го' рячка, чи морозить...

 

Файна річ тернина!

ТЮТЮН

 

У давню давнину, ще далеко не за пам'ятку не то що батьків або дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид. Був у нього один-єдиний син. Була ще у того царя Давида, проміж іншою челяддю, дівка — цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї не було у всім царстві тім — ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж, що в неї й вкохався отой, що казав, царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслабів так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже, й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так-то й так. Прийшов такий час, що обідати. Звуть і його, звичайно, до гурту. Каже: «Нічого не хочу, не навернусь до страви». Не йде. Почув таке батько Давид і каже своїй жінці-цариці: «Ти б, стара, відіслала б синові хоч би печене яблучко, може б, він з'їв легенького задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч і хворому, бути без ніякої страви. Бо здоровий, та й то охляне, а він і подавну».

ГОРОХ

 

В Староконстантинівському повіті Волинської губернії горох селяни називали «сльозами Адама», і про походження гороху розповідали таку легенду. То, як господь вигнав Адама з раю, то він мусив взятися за роботу: обробляти землю, щоб прокормити себе з Євою. Трудно було Адаму звикати до тяжкої праці. І от, як він перший раз взявся обробляти землю і перший раз ходив за плугом, то дуже плакав. І де падали на землю його сльози, там виріс горох.

Один раз Христос розділяв між народами всяке насіння, то й чорт дістав пшеницю та з радості біжить і кричить, щоб в дорозі не забув:

 

— Пшениця, пшениця....

 

Нарешті здогадався святий Петро і каже до Христа:

 

— Ми погано зробили, що пшеницю придали чортові, а тепер з чого будемо пекти проскуру?

 

—  Петре, маєш правду,— каже Христос,— треба його здогонити й відібрати від нього пшеницю.

 

—  Я прямо піду через поле й перестану йому дорогу.