Новини

У ст.20 Конституції, де йдеться про державні символи України, про нього немає згадки: «Державний Гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом…» Зберегти пам’ять про Павла Чубинського важливо, адже досвід його життя та наукові праці – неоціненна спадщина українського і російського народів.

Автор «петлюрівського гімну»
Павло Платонович Чубинський (1839-1884) родом з дрібнопомісних дворян, предками яких були козаки. Козацький вільний дух не давав йому спокою ні під час навчання у Петербурзі, де він до того ж товаришував з Тарасом Шевченком та Миколою Костомаровим, ні згодом. Він надавав юридичну допомогу селянам. Був причетний до організації на Правобережній Україні гуртків дворян-«хлопоманів», появи журналу «Основа», книжечок для народу, виданих українською мовою. А у недільних школах «проповідував» народовивчення. У 1862 році Чубинський написав «Ще не вмерла Україна». Тривалий час його вважали народною піснею, але це – лише один з віршів у багатому творчому доробку Чубинського. У 1963 році Михайло Вербицький кладе ці слова на музику. Проте Павло Платонович дізнався про це не скоро – на той час він уже був на засланні.

До речі, вперше у якості національного гімну нашого народу «Ще не вмерла Україна» пролунала у 20-х роках минулого століття, з вуст повстанців-петлюрівців.

Етнограф європейського рівня
«Пил водку с мужиками и распевал возмутительные малороссийские песни» – так написали у супровідних документах на заслання 23-річного Павла Чубинського. А ще він був винний у «посещении могилы Шевченко», «ношении малорусского костюма». Професійний юрист не зміг відстояти себе у суді – адже не було над ним ні суду, ні слідства.

За сім років примусового проживання в Архангельській губернії Чубинський працював секретарем статистичного комітету, редактором «Губернских відомостей», чиновником з особливих доручень при губернаторах краю. І за бездоганну працю не лише визволив себе із заслання, а й проклав дорогу у вищі наукові сфери Російської імперії. Його етнографічні та статистико-економічні дослідження регіону визнанні надзвичайно цінними.

Взагалі за свої наукові дослідження, проведені на Півночі і в Україні, вчений-етнограф був двічі нагороджений срібними медалями і двома золотими, в тому числі і «золотом» Міжнародного конгресу в Парижі у 1875 році. Але найбільшою нагородою для нього став дозвіл на вільне проживання в Малоросії та участь у чотирирічній експедиції її західними регіонами. Зібрані ним неоціненні матеріали систематизовані і видані під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». Легенди, загадки, прислів’я, чаклування, народний щоденник, казки міфічні й побутові, весільні обряди, пісні побутові й обрядові, народні звичаї, етнографічно-статистичні дані, огляд українських говірок, опис житла, їжі й одягу українців, євреїв та поляків, – ось що таке оті безцінні сім томів праць!

Біда лише в тому, що жодного разу ці матеріали не перевидавались, адже «неблагонадійність» Чубинського не викликала сумніву ні в царської, ні в радянської влади. А ось чому і нині зібране невтомним дослідником багатство залишається фактично недоступним для тих, хто так щиро виспівує написаний ним гімн, залишається загадкою.

«Я в світі щиро працював»
Серед інших здобутків Чубинського – відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – у 1873 році. Цей відділ вважають прообразом Національної Академії наук. Також Павло Платонович провів у Києві перепис, який зокрема показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську. За оголошення «сфабрикованих» даних на Чубинського доніс старий Юзефович – той самий, який здав жандармам Шевченка й кириломефодіївців. Павла Платоновича знову вислали з України, а київський відділ Географічного товариства закрили.

Для Чубинського це був не лише моральний, а й матеріальний удар. Мало хто знає, що зовсім не багатий Чубинський за свої особисті кошти викупив, наприклад, авторські права на неопубліковані за життя твори Шевченка, в результаті чого вони дійшли до читачів. Вдруге поневірянь та приниження Павло Платонович не витримав. Він ще добився дозволу жити в Петербурзі, працюючи чиновником у міністерстві транспорту. В рідну Україну йому дозволили повернутися лише тяжко хворим. До свого 45-річчя Павло Чубинський не дожив лише одного дня…


Тетяна Єрмоленко журналіст