Ярослав Грицак. Життя, смерть та інші неприємності.— К.: Грані-Т, 2008.— 232 с. (Серія De profundis).
Видавництво “Грані-Т”, яке протягом останніх двох років презентувало дві головні серії — дитяча література та мистецькі проекти,— заснувало новий напрямок: De profundis, “Із глибин”, у рамках якого пропонуватимуть есеї науковців та літераторів. Однією з перших книжок цього проекту стала збірка есеїв відомого українського історика Ярослава Грицака “Життя, смерть та інші неприємності”. Ярослава Грицака знають в інтелектуальних колах як автора не тільки вартісних книжок з історії, а популярних матеріалів у періодиці, тобто він уміє розповідати про серйозні речі не лише для інтелектуалів.
Есеї — це той жанр, який і критикувати нібито не можна. Адже в есей, за самим визначенням жанру, можна вкладати суб’єктивні оцінки, особисті симпатії. Деякі есеїсти саме тим і створили “фішку” своїх есеїв, що дають власну непередбачувану суб’єктивну оцінку, яка кричущо не збігається із усталеною. “Фішка” есеїв Грицака, скоріше, в прагненні максимальної об’єктивності. Навіть про Олександра Кривенка Грицак пише як про об’єктивно знакову постать покоління, а не передчасно загиблого товариша. Друга “фішка” есеїв Грицака — це уникнення самозамилування, і це за такої кількості влучних формул для оцінки тих чи тих подій і явищ. Автор забуває про свою особистість, бо те, про що пише, значно важливіше. Тому й говорити хочеться про предмет того чи того тексту, а не про те, як його добре написано. Здавалося б, про таке й говорити не варто, якби не високий рівень нарцисичності, який сьогодні став нормою для української есеїстики.
Текстам Ярослава Грицака притаманні не лише великі фактичні знання про події, які були і є, а й уміння зайняти позицію всіх учасників тих подій. Уміння оцінити, хто виграв, хто програв від певних історичних змін, а кому все це байдуже. Таку позицію демонструють всі есеї зі збірки, але найбільшою мірою — “Голокост”, “Голодомор”, “Війна”, “Грузія”... Автор сам формулює власну позицію тим, що його як історика цікавить негероїчна історія. І тому вдячними читачами Грицака можуть бути тільки дуже розумні люди (для таких і створювали серію De profundis). Або циніки. Але й цинікам Грицак чемно дає відповідь.
Грицак пише про негероїчну історію не тому, що видатний історик є циніком. А тому, що дуже багато знає і фактів, і того, що за ними стоїть. Та ж люди хочуть героїв. І, буває, надто болісно сприймають дегероїзацію. Але ж дегероїзація Грицака — це пошук істини, а не пошук сенсації. Тут є показовим есей Грицака “Франко”. Це те, що обурює традиціоналістів, тих, хто вважає себе оборонцями української духовності. Не можна казати про погану хворобу великої людини, навіть якщо це й доведений факт! Франко був не великою людиною, а сифілітиком! — кажуть циніки. Франко мав погану хворобу, але це велика людина, каже Ярослав Грицак.
У анотації “Життя, смерті та інших неприємностей” зазначено, що автор хотів би, щоб з його есеями не конче погоджувалися, мовляв, з них буде більше користі, якщо їх критикуватимуть. Як на мене, есеї Грицака провокують не так бажання критикувати, як запитання навздогін.