RIDER.ua – магазин сноубордов и горных лыж, аксессуаров, зимней и летней одежды, обуви – обсуждения снаряжения, отзывы, консультации специалистов. Статьи и советы по выбору снаряжения.
Запорожский велоблог
Магазин велосипедов Velostreet. Продажа велосипедов известных торговых марок: Cube, Univega, Focus, Diamondback, Forward и также широкий ассортимент аксессуаров к ним.
| |
Примітка. Те, що виділено “”отак”", і написано російською мовою, то є слова Slim’a.
16.07.05 – субота
Івано-Франківськ – Микуличин
Домовилися, що як тільки поїзд зупинитьсями, як один, вилетимо, хутко зберемо ровери, та полетимо подалі від великого міста. А коли сонце підніметься високо-високо, почне припікати, та плавити мозок, ми зупинимося у затінку якоїсь розкидистої смереки і поснідаємо. Всі згодилися, але, як завжди, виповзли з вагонів, почухалися, згадали, що щось комусь треба було купити, вирішили по Джипіесу пошукати трек (замість того, щоб в когось спитати), і виїхали з міста десь через годину після того, як прибув поїзд. Але, якщо у цей раз у нас не вийшло хутко виїхати, то у нас є перспективи для росту:)
Круть- верть, круть- верть, колеса перебирають кілометри один за одним, так непомітно ми заїхали за Ясіню, де мали бути водоспади. По дорозі ще встигли перечекати ливеняку під автобусною зупинкою і поснідати в кафе з акваріумом: Водоспади й справді були: біленькі, пухнасті, швидкі і прохолодні. А поряд – ціле сувенірне містечко. Нагадує Крим у серпні: Домоткані скатертини, вишиті сорочки, дерев’яний посуд, розмальовані простирадла, каміння, скло…чого там тільки не було. В очі кинулася тонка сорочка (тканина нагадує шовк), приємного пастельно-помаранчевого кольору с темною вишивкою. Яка краса! 250 грн. Мммм…Заберіть мене звідси, бо куплю… А за 250 грн. краще ще раз у Карпати з’їздити. Ой, не бачу, не бачу… Все, фух, немає сорочки. Тільки асфальтована дорога в гору та сонечко, що пробивається крізь зелені листочки.
Ото написано в моїх нотатках, що ночували ми в Микуличинах, а що воно таке їй богу не пам’ятаю. То брехать, не буду, краще розповім що було завтра: А! Не…вертайте, згадала: То їхали ми по селу, сонечко вже починало сідать, а ночівлєю і не пахло: скрізь хати, хати, хати, сараї, дороги…то і не сховатись ніде… Якісь дороги йдуть через ріку, по містку і кудись високо в гори. Треба поїхати глянути. Що тут є? О, суниця, значить я буду тут усіх чекати: Ага, кажуть, що далі село, але поки що дорога йде по лісу. Он, ще якась доріжка відходить, десь там ми і заночуємо. Піднімалися по багнуці, оминаючи “коров’ячі подарунки”, і мало помолу видряпалися на невеличкий шматочок зеленої трави, де людей нема, та й можна поставити намети, тісно-тісно. Ну, отут і станемо. На добраніч, люди:)
17.07.05 неділя
Микуличин – полонина підніжжя г Петрос
Розбудило вранішнє сонце, що сходило з-за горбочку як раз біля наших наметів. Я видряпалася на цей безлюдний горбочок… О, тримайте мене: ми стали мало не в центрі села (дорога, сінокоси, корови ходять). От тобі й на: ) Посміхаючись сонечку, почала розминати свої сплячі старечі кісточки, розтягувати м’язи? і крутити себе у різні боки. Пастух, що вигулював з десяток корів не міг очей відвести: “І шо це люди з собою роблять, краще б город покапали..”, напевно думав він. Потихеньку повставали всі туристи, позбирали свої пакунки, порозгрібали своїх двухколесних друзів і ми поїхали далі. Почалося село Яблуниця, значить десь поряд має бути славнозвісний перевал, котрий здолати дуже важко, і лізти на нього треба довго-довго… Треба морально підготуватися…
Виявилося, що перевал цей звичайний, карпатський, ну і що, що найвищий, заїжджається на нього дуже непогано. Тим паче з тієї рівної сторони, звідки ми їхали: ) Вміємо ж ми прокладати маршрут:)) Окрім того, десь посередині підйому є маленька криничка, з кришталево чистою холодною водою, куди DES занурив Richmond’a, ніби задля того, щоб Павло водички набрав: ) Вміють хлопці шуткувати:)
Біля села Яблучниця, на самому перевалі починається Закарпаття. Взагалі-то на мапі воно нічим не відрізняється від інших областей України – таке ж паперове та різнокольорове: зелене, поштрикане коричневатими стрічками, що на мапі позначають гори, місцями мапа тьохкає білими плямами (то є полонини), та скрізь на папері повзають блакитні хробачки, себто, гірські потічки. Вони тонесенькими струмочками стікають вниз, у долини, зливаючись у ріки.
Як я довго чекала своє улюблене Закарпаття: миле, кохане, як добре що ми з ним знову зустрілися. А окрім Закарпаття на Яблуницькому перевалі посмоктуючи коньяк з цигаркою притулився urbik. Дружину свою він десь в горах загубив, тому розмарений таким щастям роздивлявся милий світ примруженими котячими очима, споглядаючи за двома роверами. Мені було дивно: і нащо то одній людині 2 вела. Потім зрозуміла: задля того, щоб на них обох кататись: На одному їдеш, другого рукою тримаєш, потім міняєш, щоб вел не втомлювався. Система:)
Як жбурнули ми свої тіла з довжелезного спуску, стільки їхали, шо аж надоїло: ото й пришло розуміння чому на Яблуницький люди так довго карябаютиься, то вони сторону не правильно обирають.
Стоїмо посеред Лазещино підп’янкуватий дідок віщає, як то навалила купа людей разом з президентом на Говерлу, а там блискавка, як жбурнула! Так одного чоловіка насмерть, а другий в лікарні. То, всілякі електронні прибабмаси краще повимикати, а залізяки поховати кудись подалі, та й взагалі попід лісом їздить треба. А мої очі вдивлялися у величезну темну гору: “Люди, невже ми туди вилізимо? Вона ж аж до неба…” Виявляється, що таки виліземо… Знову почав накрапати дощ (вчора він нас іноді мокрив). Спочатку він був мокрий, холодний, грязюка почала лізти в очі, навпомацки коліса об’їжджали глибочезні глиняні калюжі, а тіло мріяло про теплу і суху постіль. Під’їхали до КП, де екcтренно треба було обрати командира: ну що зробиш, є Сусанін, точніш людина, яка придумала маршрут, і все. У нас демократія, все дружньо і майже по-рівну. Тj хто хоче бути командиром? “”Я ! Я !!! Ну я же командиром был, и маршрут придумывал я . Жалко про меня написать , да ? : Тебе не тяжело, а мне приятно. Ну напиши Slim… напиши :”" Ну, вирішили, що, хто придумав дорогу, хай вже головним і буде. “”Тут пишим Slim :”" Зареєструвалися, заплатили за людей, намети, пообіцяли, що завтра з гори зліземо, і дяді в камуфляжів про це доповімо, і взагалі будемо нормальними туристами. Поки командир нас усіх реєстрував Капешники нам розповіли, що вчора піднімалося по 5 тис.по людей з 3 боків на Говерлу. Вилізли, а там дощ, та ще й блискавка. Ото вона в чотирьох поцілила, двоє мертві, двоє в лікарні, а ще в одного, в п’ятого, серцевий напад. Ото стояли, мокли, звикали до дощу, слухали місцеві байки.
Колись балачки закінчилися, і ми почимчикували далі. Спочатку-то ми їхали, а потім вже як виходило. Біля Казмещика (то ніби туристиний притулок, де ліниві туристи, зупиняються, щоб на Говерлу лізти не один день, а два) Оля сказала, що вона померла, її не чіпать, і взагалі далі вона не поїде. Після трьохвидлинного сеансу психотерапії, що була спрямована на підвищення моральних сил, ми у повному складі поїхали далі. Оля потрохи відійшла від ідеї свого потойбічного життя, і в неї відкрився другий подих. Ми потрохи почали звикати до крапаючого, холодного дійства, і вже як наркомани не могли уявити похід без дощу. Та й справді, він досить таки теплий, одежа вже рівномірно мокра, у кросівках вже прогрілися калюжі, і скоро почнуть квакати жабенятки, а багнюка, що летить від колес замінює скраб для обличчя. Іншими словами – ми ввійшли у кайф. Серпантином, серпантином, вгору, все вище і вище… Павло всіх підбадьорював, мовлял, що можна їхати швидше (атож, звичайно можна, коли потяг завтра вдень, а до нього ще…), дівчатка не змовляючись почали пропонувати місьця для ночівлі, а всі інші шуткували, і тихо перли в гору. Місця для ночівлі ми обирали найкращі (зважаючи на те, що рівних місць по дорозі майже не було): чи то біля величезної калюжі, чи-то на глині, количь обрали навіть на купі хворосту. Ну, що зробиш, лінь штука сильна. Через деякий час вилізли на полонину, побачили як красиво навкруги, і як вже скоро буде темно -хутко почали шукати місце під намети. Знайшли величеньку пухнасту галявину, під трьома могутніми соснами і зважаючи на те, що через 10 хвилин ходити треба буди навпомацки почали розкладати намети. Поки бігали по галявині по черзі відмічали, що тут дещо вогко. А й справді: ставиш ногу, а з під неї весело, з бульбашками, витікає прозора водичка – Земля пісяє:)
Розклалися, розвели багаття, поїли улюблені ядохімікати у вигляді сушеної їжі аля “Мівіна”, “Швидко суп” та інша гидота, хлопці носилися по лісу хто по чому, хтось видряпався на сосну, на висоту метра зо 3, аби хмизу наламати, дівчата притулилися до вогню і почали сушити речі собі та хлопцям. Потім повсідалися, почухали язики і один за одним повлягалися спати.
18.07.05 понеділок
17 км – пішки на Говерлу
Полонина підніжжя г. Петрос – Говерла – Лазещина – Ясіня
Зранку Slim поділився наболілим: пів ночі не спав, бо у сусідньому наметі лежить пташка, що до півнатретьої щебече… Звуть Оля:) “Вот этой фразой можно начинать описание каждого дня “
Одежина виявилася такою ж мокрою, як і вчора ввечері, проте тепер вона ще пахне копченою ковбасою… Зібралися, спусилися метрів 200, до будинку вівчаря, залишили ровери у корівнику, де гадзиня вигрібала свіжі екскременти, поспілкувалися з колись рожевим, а тепер чумазим волохатим поросям, і хутко полізли в гоору, на найвищу точку України. Мотиляли головую наліво-направо, здоровкалися в проповзаючими туристами, намагалися якимось чином загальмувати Павла (звичайно, в нього ровер є, от він і швидкий…окрім того, бажаня доїхати до Києва до завтрашнього ранку дуже гарно підганяє), поїдали усе зїістне, що висить на кущах, читали меморіальні пам’ятки (про загиблих туристів) і все ближче підходили до Говерли. Коли дійшли до деревяної стрілки з написом “туалет”, вирішили відпочити, щось вже зовсім дивне привиділося. Але коли всі шестеро побачили цю стрілку, потім ще й перевірили куди вона веде… Ото люди дивні: ну хто посеред полонини, коли до найближчого населеного пункту кілометрів з 10 буде будувати туалет? З діркою, дахом, дверцятами, ще й з натурального дерева… Чого тільки не зробиш заради президента… Потроху почали натягувати на себе светри, шкарпетки, куртки, балаклави – чим далі, тим холодніше. Під самою верхівкою зустріли величезну отару чорно-білих овець, які поїдали залишки сміття, залишеного вчорашніми туристами. Одна вівця навіть екзотику знайшла: бананову шкірку – з таким смаком її уплітала: Вже коли почалося камінні брили (до верху метрів 150 по вертикалі), ми почали занурюватися у туман, який літав мало не по долу, і його можна було вхопити руками, хоч той і дуже швидкий. Вниз збігав веселий турист, який був дуже схожий на одного мого знайомого з Данії. Він мені щось сказав російською (точно іноземець), я відповіла англійською і ми, посміхнувшись, пішли у різні боки. На горі стояло ціла купа всіляких принад: хрест, прапор, пам’ятник, ще якийсь металевий прикол… А навкруги вигляд, як з Боржави. Ото і чим ця Говерла така особлива, така ж гора як і більшість інших… Тільки по мапі знаєш, що вона найвища: Одним словом непроперло. Точніш, проперло, але не так сильно, як могло би бути.
Прибігли до корівника, зібралися і поїхали вниз. Доповіли на КП, що ми живі-здорові, тільки одного в горах забули: Павло поїхав на автобус: з’їхав з Говерли в іншу сторону. До речі, на поїзд він приїхав буквально за декілька хвилин.
Само собою, приїхали до Ясіні, обліплені глиною, як нові горщики, голодні як вовки, а окрім засмажених до чорної кірочки пиріжків у селі нічого нема. От тобі й на: величезне село, куди їздить половина українських туристів і нема де поїсти… Шукали, шукали і знайшли: кафе навіть без вивіски, де нам запропонували вареники і юшку. Асортимент невеличкий…
– Ще, можемо вам приготувати банош з бринзою
– А що таке банош? – в мене одразу виникло питання, бо що таке бринза доїхати ще можна, а от банош…
– Ну, це мамалига, тільки на молоці, – на наших обличчях намалювалося легке здивування
– А що таке мамалига?
– Ну я к я вам поясню що таке мамалига? Всі знають що таке мамалига…
Тільки-но нам почали розказувати з чого готується мамалига, ми зрозуміли, що то є кукурудзяна каша.
Поки нам готували довгоочікувані домашні страви, добровольці (як завжди Slim) пішли домовлятися за ночівлю. У найближчому санаторії, як нам здалося, дитячому, нам запропонували ліжка за 30 грн. за ніс, тільки у 8 годині ранку ми вже маємо їхати на іншому боці села, і щоб про нас у санаторії ніхто і не чів. Ну, воно-то реально коли приїжджає, наприклад, подружня пара, на своєму авто, чисті, спокійні, одинокі. А коли у вестибуль завалюють п’ятеро мазаних-перемазаних байкери з величезними баулами, де не зрозуміло чого більше глини чи речей, то, принаймі, діти це помітять, а там буде стільки ґвалту, що і дирекція дізнається. Крім того, підняти своє тіло о 7 ранку… Отже поїхали в “Едельвейс”, який знайшли Олег з Олею, – туристична база посеред села, де є чудова гойдалка на двох – мрія дівчат. Хлопці пішли домовлятися за ночівлю, а Оля і я повсідалися, і почали гойдатися. Посміхаючись, хтось з працівників готелю запропонував нам сауну з німцями: ) Як виявилося, хлопцям теж запропонували:) Напевно, німцям було ну дуже вже сумно наодинці:
19.07.05 вівторок
Зранку прокинулися, неспішно позбиралися, почистили біціглі, постояли під дощем і знову поїхали у гори. Проте тепер вже вчотирьох: DES поїхав на роботу. Якимись чигирями, обережно пересуваючи колеса по манюсінькій доріжчі мало не по чужим городам, намагалися не впасти в широку річку, що була одразу під схилом все по більш крутому схилу ми лізли в гору. В якийсь момент мої очі натрапили на чорницю. Ото радості було: Видно, пройшло багацько часу, бо прийшов Slim і почав за вуха мене відтягувати від кущів. Що ж поробиш, прийдеться йти. Вел в мене було конфісковано за погану поведінку, а я, скориставшись нагодою нагребла повні долоні ягід і принесла Олегу з Олею. Оля сиділа попід тином, біля чийогось двору. Як виявилося, навпроти живе дідок, скований паралічем, а як раз за тином – бабця, в котрої ми купили сиру й молока. Сир виявився напрочуд смачний – у Київ такий не привозять. А бабця, видно, не має співрозмовників, почала нам розказувати про своє життя. Розказала, що народилася в Ясіні, а селу вже більше тисячі років (насправді йому близько 300), молодою дівчиною пережила війну, годувала сім’ю, бо мати хворіла, а батько загинув, пішла до колгоспу та за декілька років позбирала собі та матері на взуття і теплий одяг… У Ясіні зустріла чоловіка, одружилися, народилася донька, яка тепер живе біля річки, ближче до центру села. І от 2 тижні тому чоловік помер. Тепер вона одна, зовсім одна. Зимувать піде до доньки, бо тут, у горах, снігу навалює стіки, що аж тину не видно…
Ми уплітали смачнючий сир і потрохи розпитували бабцю про життя… Спробували молоко, та і подумалося, а де ж тут тварини живуть, коли тут схил, постійні вітри, та ще й зимою снігу навалює. От і запитали, чи є у бабці коза.
- Коза? Та нащо вона мені здалася? – бабуся скривилася, зав’язала міцніше хустку – Я її не люблю. Не хочу я кози – отже молоко було коров’яче.
– А он там, – бабця показує поза спиною, в далечінь, на велику блакитну гору, – Парашка, а за нею Говерла. Всі 72 роки прожила в Ясіні, а туди не ходила. Я тіки-но на Дрогобраті 2 рази була. І все. А ви чули, що вчора жінку Ющенка блискавкою вдарило, а його замісника вбило…- от чутки в селі розповсюджуються, тіки-но щось скажи!:) Бабця на місцевому діалекті, який незавжди був зрозумілий, розповідала легенди, пригадувала щось приємне зі свого життя, казала про тяжкі часи, згадувала про чоловіка і пускала сльозу… Маленька, стара бабця, згорблена, покручена життям, стояла посеред яскраво-зеленої галявини і обтирала хусткою сльози. Отак проходить довге життя, постійно працюєш, долаєш численні перешкоди, а після смерті ніхто й не згадає… Та й чи треба ті спомини?
Прийшов час, коли ми мали їхати, почали прощатися… Запропонували поміч, а бабця відмовилася…
Зелені пухнасті гори підперезані золотавими доріжками змінювалися одна за одною. От натрапили на невеличкий хутір, хатин зо 5. Вони, бідненьки, похилені, вікна мало-помало вилізають з під-землі, під соломяною стріхою висять почорнілі від диму ловешки, біля хат бігають чумазі дітлахи, батьки рубають дрова та пораються у дворі. Тиша, спокій, свіже повітря… Отаке от воно гірське життя, здорове, бідне, трохи сумне, проте романтичне…
Дорога невпинно йшла в гору. Через декілька кілометрів ми заїхали у густий ялиновий ліс: стовбури дерев стояли на відстані менше метра і глиб лісу була темною-темною, аж чорною. Стало зрозуміло звідки беруться страшні казки про дивні хати на ногах, волохатих демонів та страшних лісовиків…
На одному з підйомів, посеред дикого лісу, швидким бігом спускалися 2 хлопця, років по 8-10 і балакали по-москальски…Де вони тут взялися? Малі, російськомовні, хлопці, які знають місцеві ліси, ще й ходять по стежкам, якими туристи зазвичай не користуються…
Виїхали на турбазу Драгобрат. Холодний вітер, сіра багнюка, будинки, ніби закинуті всіма, блискучий джип, маленька крамничка і пастух… Якесь місце моторошне… Треба шукати ночівлю… Де б то його стати на полонині, щоб вітром не знесло? Насилу знайшли місце поміж низьких дерев. Від вітру мають захистити, значить зранку прокинемось там, де засинали.
20.07.05
хребет Апшинець – Свидовець – Шаса
Вночі була сильна гроза. У Олега з Олею навіть намет разом зі спальниками мокрі були…Прокинулись, у вухах свистить вітер, очі вдивляються у сіру холодну мряку, а на термометрі +8… От же ж туристи дивний народ: зимою їздять в Крим, погрітися, а в літку лізуть в гори, де ще сніг лежить і холодно, навіть коли понатягуєш на себе все лахміття, що з собою узяв…
Переїхали маленький струмочок, доїхали до верхньої опори підйомника і угледіли величезний язик снігу. Дівчата все покидали, побігли помацати. Він виявився цупкий і колючий. Він був більше схожий на лід, подрібнений на маленькі крапельки. От стоїш ти посеред літа зі сніжкою в руках і думаєш як би хлопців поцілити. Але стрілки з нас нікудишні, то сніжки навіть й близько не долетіли:)
Як піднялися повище, побачили як сім’я (тато, мама, донька і маленький син) катається на лижах, отак просто, в середині липня, катаються на лижах… Дива… А за ними ще бігає кудлатий песик і гавкає на всі гори:)
Виїхали на хребет і поїхали! Хто їде, хто йде, хто повзе,хто суміщає всі 3 види пересування… Зустріли 2 групи змучених піших туристів… Одна з них була чеською (десь дулися візи, то чехів будло багацько). Дорога одна, проте їхали ми по треку Петра, а він же ж шибений (в доброму розумінні цього слова), дороги придумані не для нього. От їхали, ми їхали, аж поки не довелось звернути. Олег, як завжди, учимчикував вперед і доволатися до нього не можна – голосу не вистачає, а зв’язку у горах не було… Ну, будемо, чекати, може повернеться… Не пройшло і години, як Олег повернувся і ми у повному складі намагалися навчитися спускатися мало не по вертикальному схилу гори. Як Петруха тут піднімався? Бог його знає… тут би злізти… Slim підказує, що Петро ліз поряд, метрів 300-400 в бік, а там все ж легше… Потрохи спустилися в долину річки і натрапили на хатину вівчаря. “”А пока вы сидели на огрордах я опять пытался трек Петрухин найти. Вы меня кажеться около часа ждали. А я чуть себе ноги не повыкручивал к тех “потьочках” пока там лазил :”" Олег пішов за цигарками, а його, як рідкісну туристичну істоту пригостили овечим сиром. Ми, згадуючи який смачний сир був у вчорашньої бабці, відломили по гарному шмату і давай жувати… Як сказав Slim, в рот поклав, а проковтнути не можна… Та й не виплюнеш: пастух дивиться, діти його дивляться… То всі ми прожували, проковтнули, подякували за смачний сир, і поки їхали вирішували що ж нам з ним робити і хто його буде їсти. Ми з Олегом, вирішили привчатися до гірських страв, тим паче що вони національні, отже рідні і мають бути для нас смачними. Ну, забігаючи наперед скажу, що Олег відмовився від патріотичної ідеї ввечері, мене вистачило тільки до наступного ранку. А щодо смаку, то він нагадує докторську ковбасу, тільки в 2 рази розжижену і білого кольору. Смакота:)
Порадившись, ми вирішили, що сонце, яке сьогодні цілий день було за міцними темними сірими хмарами почало сідати і скоро буде темно. А мені щось сьогодні дуже подобалося спускатися по камінню. Я-то взагалі люблю їздити вниз, а сьогодні якось особливо. От на верхівці розганяюся, вибираю траєкторію, і давай летіти, плиг, плиг…Шммяк, шия, шмяк, шшшшшш…. Знайшла коли проколотися… Десь щось в мене протерлося, чи то об обід, чи то об каміння… А колесо глинясте, мокре, слизьке… Романтика: ) туристична:)
Вирізнили посеред туману віддалену ділянку травички посеред невисоких кущикив і обізвали її ночівлею. Так і повлягалися.
21.07.05 день везенья у Масяни
хребет Шаса – Синевир
Ранок виявився напрочуд романтичним: сірий туман, хоч дихай навпомацки, колотун як вчора вранці, мокрі речі і дорога вперед. Зібрала всі сили, що мала вилізла з намету, понатягувала все, що було і інтенсивно почала складатися – так тепліше. Так поступово йшов час, хмари розповзалися, потрохи почало розвиднюватися і ми побачили, що ночували на схилі, з якого відкривається чудовий краєвид: далекі блакитні гори, зелені ліси і десь у долині бекають барашки. Веселішає:)
Тіки-но витягувать ровери з кущів – а в мене колесо зпущене…висить резина на колесі, як ганчірка…Ну що ж, треба мінять, ще й час є: Оля з Олегом міняють гальма, які за першу половину походу зовсім стерлися на мокрому ґрунті.
Доїхали до хребта Шаса і почали скочуватися додолу. Періодично збиралися на якихось звивинах серпантину, обмінювалися враженнями про спуск і їхали далі, кожний у своєму темпі. Щось чую, тук-тук-тук… Дивно,може гілка? Зупинилася, глянула, нічого нема. Мабуть, глюк. Тіки-но сіла, тіки-но закрутилися колеса, знову: тук-тук-тук… Знов зупинилася… Дивлюсь на обід…Оце я майстер! Бокова частина ободу у 2-ох місцях вигнулася у сторону гальмів! Ото точно нефіг по камінню швидко їздити… на стертому ободі…
Спустилися в Усть-Чорну. Тіки-но виїхали на дорогу як мені в око залетіла комаха, велика, та як давай пекти…в мене сльози, а ще й спробуй маневрувати поміж ямами, коли нічого не видно… Зупинилася, поки викалупала…Око ще хвилин 10 боліло. Ото дивина – за 10 років їзди на велосипеді жодного разу мені не влітала в око комаха, із-за якої я не бачила дороги… В селі ми здивувалися великій кількості кафе, магазинів і міні-маркетів, поздоровкалися з групою іноземних велосипедистів і сілі обідати. Кафе знаходилося у дворі сіль. ради, яка була зачинена на ремонт. Посеред двору стояв пам’ятник покритий сріблянкою. Довго думали, кому ж цей пам’ятник, чи то Франку, чи то Шевченку. Вирішили, що все-таки Тарасу. Підійшли ближче, подивилися у профіль: вуса Шевченкові, а потилиця – Ленінська: Влада змінилася, а постамент біля сіль.ради має бути. Де його взяти грошей на бюст нового генія…Краще взяти трохи глини, доліпити лоба і вуса, знов пофарбувати: і керівництво задоволено, і гроші заощаджено. Розумні люди!:)
Бажання кудись їхати зменшилося, бо шлунок вже був спокійний, а тіло було серед людей, тобто є шанси знайти теплу м’яку постіл. Але туристична душа тьохкає і піднімає нас далі у дорогу. По плану – перевал Прислоп. На карті нормальна асфальтована дорога. А на справді спочатку ми йшли по руслу річки, потім по ґрунтовій дорозі, а потім почався підйом на перевал: не повірите, але дорога настільки роздовбана, що по ній навіть вниз їхати страшно… Разом з нами піднімалися 2 машини чехів (навіть лебідки в них були, ото джипи): вони повільно-повільно їхали вгору, застрягаючи і витягуючи один одного з кожної калюжі, і кожного разу по-дитячому раділи, запиваючи свою радіть пивом. На 2-ій машині одне скло було повністю обклеєно етикетками від пива, виключно українського. Подивилися ми на це диво, обігнали машини (хоч раз в житті обігнали машину, що їхали з максимальною швидкістю, що дозволяла дорога), і зупинилися біля тирні малини. Хлопці відірвалися, а ми з Олею уплітали за обидві щоки ягоди. Під’їхали чехи, запропонували підкинути, але ми, як належить леді (хоч і перемазаним грязюкою з голови до ніг) відмовилися… Тепер самі пхаємо 20-ти кілограмові вели з баулами вверх.
Нічого, через 15 хвилин ми чехів знову обігнали, цього разу вже назавжди. Досить скоро знову почався спуск. Їхали, їхали, кожний обирав свою дорогу. Багнюка, постійні калюжі. Їду я по центру, з обох боків колії від колес машин, бачу, переді мною калюжа: ну, думаю, скільки вона може бути глибиною (вода каламутна, то дна не видно), та невеличка, все одно на колії дірки глибші. Ну і на своїй швидкості мало не за 20км. влітаю переднім колесом (вона виявилася глибиною см.30), б’юся об каміння, що виявилося лежало поряд з калюжею…Лежу, тісно зплетена зі своїм коханим ровером і думаю, як же це я з переламаним бедром доїду до потяга. Маю, надію, що все-таки це не перелом: не могла ж я просто так розказувати повчальні байки про здоровий спосіб життя, про те що треба займатися фізкультурою і жувати кальції, щоб кістки були міцні. Думаю, що якщо я впала, то всі, хто їхав поруч, можливо думають про те саме що й я: як тепер доїхати до поїзда. Треба сказати, що все гаразд. Піднімаю фейс з грязюки, кажу, що все ок, а встати не можу… Треба встати, бо, принаймі у Slim’a зара інфаркт трафиться. Все, встаю… Ровер, я розумію, що ти мене любиш, але відпусти мою ногу. Угу, дякую. І все інше теж віддай. Встала…ой, ні…краще сяду…о…сиджу… Не, водень не треба, все нормально…не, не перелом…фух…пронесло…тепер знову можна травити байки про здоровий спосіб життя… І як це мене понесло у цю калюжу? І взагалі, якого біса вона виявилася така глибока ще й з камінням? Та, хлопці, не переживайте, все нормально, ходить можу, навіть посміхаюся…Не, це не нервне…Зара я тіки посиджу трохи і поїду… Все нормально… О, дякую за водень… Ой як шипить прикольною…Ще й піниться: Як шампанське: Краса-то яка: Та правду вам кажу, все ок. Коли я вже зовсім професійно увійшла в роль непотерпілої, хоча дупа все ще боліла дай Боже, люди вже повсідалися і майже поїхали. “Є..ви куди! Все ок, але їхати я поки не можу… Почекайте..Зараз” Як поїхали, Slim спитав чи страшно їздити. Я сказала, що ні, зовсім, я навіть сама здивувалася, чому це мені зовсім не страшно. Адже рефлекси ж ніхто не відміняв. А хвилин через 15 почалося…Перед кожним камінчиком, перед кожною заглибленою – по гальмам, з коня, пішки пройти, знову залізти на ровер і не швидше 15 км. на годину їхати далі. Їхали ми по дивовижній дорозі: колії від коліс см. по 60 вглиб. Я не знаю, що то мала бути за машина, але колії, як окопи…Їдеш і боїшся туди звалитися.
Почали зявлятися якісь сінокоси, тобто село вже близько. Дивлюся щось над головю Slim’а полетіло. Напевно, привиділося. Дивлюся, знову. О, так це ж палиця! Оn тобі й на! Та, це, мабуть, люди сінокос чистять, а по цій дорозі ж ніхто не їздить, от вони й недивлячи кидають. Проїхали метрів 300, Олег віщає у кущі грізно-педагогічним голосом. Виявилося, хлопці років по 5 цілили в нього камінням… От так і дітки, от так і гостинність. Поки доїхали до центру села нас ще хлопець років 8 обматюкав. Що за село? Просто унікальне, тим паче як для Закарпатської гостинної області. А поки в магазині купляли щось поїсти побачили нове слово… Чи-то муфлони, чи-то мафони… А, яфони!:)Мало того, вони є чисті, і брудні, подешевше.
Отак, дивуючись що ж це за село, споглядаючи за сонечком, що не впинно скочувалося вниз і думаючи де б це його заночувати прикотили до с. Сине вир, де нас чекав urbik, вже другий чи третій день… urbik сказав, що він знає кльове місце, де можна поставити намети. Ми довго згадували де ж це на Міжгірському перевалі є кльове місце, і на всяк випадок вирішили дізнатися може нас приймуть до найближчого санаторія. Поки дочекалися бабцю, яка знає розцінки, сонце сіло і стало зовсім темно. Захотіли з нас по 40 грн. з хрюкала взяти. Не, ми краще якось у наметах: ) Ну, нічого, все одно є місце для ночівлі.
Карябаємося на перевал, якісь хлопчаки років за 20 почали нас рахувати… Після Колочави, це якось не дуже гарно виглядає. Приїхали на довгоочікувану ночівлю: поляна якраз біля дороги, нічим не захищена (ані тобі дерев, ані тобі тину) – нас “зовсім не видно”, просто як Ейфелеву вежу посеред чистого поля, під ногами купа подарунків від корів та битого скла… І що це його далі робити? Slim і я підняли ґвалт, що жити ще хочеться і давайте щось робити – тут ночувати небезпечно. Спочатку була якась підтримка з боку Олега і Олі. Але потім їх обламало і вони пішли розкладатися. І тут, прям до нас, під’їжджає вантажівка, з неї щось кричать, і починають виплигувати бугаї… Ми вп’ятьох, як вкопані стали. Я вже почала вираховувати, що мені тут залишати і в якому напрямку дряпати, і як же залишити тут свій коханий ровер. Стоїмо, рахуємо останні хвилини свого здорового життя… Дивно, їх тіки двоє… Невже вони не до нас? Ой, мама, до нас! Ой, дядя, йдіть звідси, без вас тут теж добре… Ой, фух, то він за водою (галявинка якраз була перед джерелом)… Другий, матюкаючись поліз на вантажівку, відкрив капот і почав голосити… Ой, вона в них зламалася… Дяді, давайте швидше ремонтуйтеся і їдте, не привертайте зайвої уваги, нам тут ще ночувати…Ой, поїхали….Слава Богу…
22.07.05
перевал – Воловець
Зранку на свою превелику радість прокинулися живі, здорові, з біціглямі, в наметах і таке інше. Гостей вночі не було, отже ще поживемо: Поснідали, зібралися і подряпалися далі на перевал. А там, знайомою дорогою до потяга, у Воловець. “”После перевала с котрого я чуть ли не пешком сходил из-за того что передние колодки стрелись у нас еще был источник после Межгорья, ну тот вонючий : ) а потом еще один ржавый истчник, а потом еще перед Воловцом был перевал где я настаивал на “завершаюшем поход чае” и где съел банку сгущенкик оторую провозил с собой чуть ли не весь поход. А еще там было холодно и все сидели закутаные. А еще ты пробовала сможеш ли ты проехать через весь Воловец не разу не крутанув педали.”"
А от і Воловець, де наше улюблене кафе? Невже та офіціантка, що обслуговувала нас торік? Може, бути… Ням-ням: Тепер вже зовсім спокійно: ) Шлунок нагодований, мозок заспокоєний, сидимо під потягом, наплічник повен флешок зі спогадами, голова повна приємних емоції… Похід вдався:)
- Ой, тіки не кажіть, що ви до мене… – здається, велосипедисти вже комусь набридли:
- Доброго здоров’я:) Таки до вас:)
- Ну, тоді заходьте…
Урбіка в поїзд не пустили, а в касах білети, як завжди, скінчилися. Прийдеться їхати з пересадками…
Ляси поточили, чаю випили, сіли грати в слова… Скіки не грали, Олег завжди виходив останній. Не вийшло в мене і Олі його обіграти. Ну, нічого, ще потренуємося: ) Поки грали, поїзд зупинився серед поля, по коліям почали бігати чолов’яги та гучно матюкатися… Локомотив зламався:) Простояли години зо 2 і поїхали. Доїхали до Львова, а біля стовпа стоїть Урбік. От тобі й на!
- А ти як сюди потрапив? – мене дивувало, як він приїхав швидше поїзда.
- Та став за фурою, і хутко доїхав…
- Та ну! Не може бути! Тут же тулити кілометрів 150…
- Та воно ж знаєш, аеродинаміка, зручно…
Так балакали, балакали, я вже почала вірити в суперспортивні можливості Урбіка, як він здався і сказав, що обігнав на електропоїзді: Отак-от, дитину обманював…
Отак ми з’їздили у Карпати…не в перше, і не востаннє… До зустрічі, гори!:)
Pages: 1 2
| | | | | | | |
| | | | | | | |
| Наши друзья | |||||||