Як дітям з інтернату живеться у новій сім’ї

2008-й рік в Україні проголошений роком усиновлення. Бо ж чи не кожного дня сотні, а то й тисячі дітей залишаються сиротами, яким нема де і до кого притулитися… Скільки їх в будинках-інтернатах, притулках, сиротинцях… чекають на своїх маму і тата?.. І знаходяться батьки, на жаль, не для всіх. Але ж таки знаходиться.
У нашому місті також живе сім’я, яка взяла на виховання братика і сестричку Тараса і Аллу із Вербського дитячого будинку-інтернату, – це Володимир та Ія Федорчуки. Вони живуть у районі цукрового та мають своїх шестеро дітей. Володимир Дмитрович чи не все життя пропрацював механіком, зараз же займається домашнім господарством, якого мають багатенько. А Ія Василівна працює медсестрою у Дубенській міській лікарні. Саме там і відбулося знайомство з майбутнім сином.
- Тараса, тоді ще 9-річного хлопчика, привезли до нас із Вербського інтернату з переломом руки, – розповідає пані Ія. – Ми якось відразу прив’язалися одне до одного, з першого дня знайомства хлопчик назвав мене мамою. І хіба тут жіноче серце зможе залишитися байдужим? Дитині так не вистачало материнського тепла! Тож ми з чоловіком забрали його до себе на період лікування. Це було в кінці вересня 2005 року.
- Після закінчення лікування я відвіз його назад в інтернат, – допомагає Володимир Дмитрович. – Згодом вирішили забрати хлопчика до себе на осінні канікули. Та ми не знали, що у нього є сестра-близнючка. Коли я приїхав за Тарасом, няня сказала, що він не сам. Тоді привели дівчинку – таку ж білявеньку, як і братик, і їх обох я забрав додому. Коли канікули закінчилися, я відвіз дітей назад в інтернат, після чого постійно навідувався туди з гостинцями. Згодом забрали дітей на Новорічні свята.
- Коли ви вирішили всиновити дітей?
- А ви бачили, як у наш час діти пряники під подушки ховають? – запитує мама великого сімейства. – От після того, як це побачили, то й вирішили їх забрати до себе назавжди. Вони ж навіть не знали, що таке салат. чанахи. За святковим столом признавали лише ковбасу та оселедці, все інше – неїстівне. Та й взагалі, в багатьох моментах діти були зовсім непристосовані до життя. Наприклад, рахувати вміли лише в межах 10-ти, і не розуміли, для чого то їм потрібно. Вони просто не знали, що то можна сходити в магазин щось купити, і для того потрібно вміти порахувати гроші на той пряник і здачу з нього. Тож чоловік вчив Тараса й Аллу рахувати на грошах, коли приносив додому зарплату.
- І важко їм було пристосовуватися до нової сім’ї?
- Якби у нас була одна дитина, то, можливо, їм було б важче, а тут вони потрапили у велику родину і швидко адаптувалися. Наші діти знали, що Аллі і Тарасу прийшлося багато пережити, тож легко прийняли їх до себе. І вже два роки вони живуть у нас. Діти швидко звикли, що їжа завжди є, і вона буде, як буде батьківське тепло і любов. Хоча спочатку й боялися, що їх заберуть назад в інтернат. А загалом вони зовсім помінялися, ходять зараз до 4-го класу, непогано вчаться, прибирають в хаті, допомагають готувати їсти та поратися по господарству.
- Пані Іє, а що сталося з їхніми справжніми батьками?
- Батько Алли і Тараса помер, а матір позбавили батьківських прав, чому, власне, вони й потрапили до інтернату. Та й взагалі, їхня сім’я в Костополі, де також шестеро дітей, неблагополучна. Бо ж хіба можуть діти вирости нормальними біля матері-алкоголічки? Вона, до речі, двічі до нас навідувалася, але діти її не сприймають. Та й не дуже скучають, бо ж скучати потрібно мати за чим.
- Ніколи не жаліли про рішення прийняти до себе дітей?
- У мене зараз п’ятеро доньок і троє синів, всі вони мої рідні, і всіх їх я дуже люблю. Як про це можна жаліти? Ми взяли Аллу і Тараса для того, щоб вони були впевнені у своєму майбутньому, щоб мали нормальне повноцінне життя. Ці діти мають багато тепла і доброти в душі, і їм просто не було кому це тепло віддати. Вони ж так лащаться, як котенята! І їм, як і всім нам, потрібно когось любити, і щоб любили їх.
І дійсно, любов, яка панує в цій сім’ї, зустрінеш не скрізь. Ія та Володимир Федорчуки не прагнули стати прийомною сім’єю, це сталося випадково. Вони просто взяли у свій будинок дітей, нічого про них не знаючи і не думаючи ні про яку матеріальну вигоду. Хоча держава виділяє на утримання Алли і Тараса близько 3 500 грн. на місяць. І вже минулого року цю сім’ю відзначили в Рівненській облдержадміністрації як одну з найкращих прийомних сімей області.
І на останок варто зазначити, що на Дубенщині така прийомна сім’я поки одна. Ще одна молода пара хоче удочерити двох дівчаток, вже й підготовили потрібні документи, чекають на дітей. І будемо надіятися, що таких сімей стане більше, бо ж скільки дитячих оченяток кожного дня з вікон інтернатів та притулків виглядають Маму!..

Олена ЦУНДРА, Замок