[16.04.2004] - irusja

На відкритті виставки малярства на склі та скульптури Івана Сколоздри в Музеї етнографії та художнього промислу з нагоди 70-ліття митця звучало чимало гарних слів: геніально, сильно, проникливо, високодуховно, виконано так, як більше ніхто не може зробити. І це все – правда, бо художник, про якого йдеться, справді єдиний такий у світі. “Минуло понад двадцять років відтоді, відколи доля звела мене з Іваном Сколоздрою, – сказав на урочистості директор Львівського коледжу декоративного та прикладного мистецтва ім. І. Труша Василь Откович, якого називають “хресним” батьком художника. – Тоді ми організували йому першу велику персональну виставку в Музеї етнографії, а пізніше – в Києві, де людському зачудуванню талантом митця не було меж. Тонкий поціновувач культури Іван Гончар у книзі відгуків тоді схвильовано написав: “Що не картина – то шедевр, що не картина – то філософія, гімн життю. Іван Сколоздра увібрав у себе море фантазії. Це митець у справжньому розумінні цього слова. І прекрасно, коли в одній людині бачиш такий могутній сплеск народної культури, генетичної мистецької пам’яті”. Слава митця покотилася іншими містами України, до Москви, а потім світом, зворохоблюючи не лише глядачів, а й мистецтвознавців, які почали сперечатися, у чому ж суть секрету творчості художника. Але треба сказати, що феномен цього творця не розкрили й донині”. Маючи в житті власну стежину, яка “занадто сумна, вузька, слизька й терниста”, Іван Сколоздра, попри відсутність спеціальної освіти, зумів стати майстром, який у малярстві знайшов свій шлях, невід’ємний від містерії народного образотворення. Його роботи (а на виставці представлено близько десятка ранніх скульптур та 70 творів малярства на склі) – це величезний космос народної культури, пропущений крізь його душу. “Я мав щастя народитися тоді, коли Україна ще була сільською, багатою на традиції, які яскраво пам’ятаю й досі, – сказав на відкритті зворушений майстер. – Татова мама розповідала мені казки, персонажі й атмосфера яких захоплюють і сьогодні. Коли мене колисали, бачив на стінах рушники, мисники. Пам’ятаю, як відзначали всі свята, як люди збиралися на вечорниці. Оте все, що бачив, намагався відобразити у своїх творах. Я зробив те, що підказувало моє серце й сумління. Єдине, чого не встиг – Йордану, і не знаю вже, чи стане сили. Сьогодні ми всі стали окультурненими, більш розвиненими, але втратили те, чого світ не мав і мати не буде. А щодо визнання, то до мене, в мій рідний Розвадів, воно аж ніяк не сягає. Спокійно ходжу селом і для людей просто собі старий “дзядзьо”. І ще. В каталозі, який вийшов до 70-ліття Івана Сколоздри, художник сказав: “Я віддав усього себе тим картинам. Потрібно було народити дітей, мати онуків, милуватися ними, дати їм освіту... Я цього не зазнав. Коли діти, онуки і малювати – то неможливо. Може, зараз я й каюся, проте життя вже не повернути...”