“ГАЗЕТА” приєдналась до привітань ювілярові та запросила його згадати свій спортивний шлях на своїх шпальтах.

— Коли ви подружилися з футболом?

— Я навчався у дев’ятій школі Рівного (на її місці зараз височіє будівля банку “Аваль” на вул. Симона Петлюри, — авт.), і з шостого класу займався у групі підготовки рівненського “Колгоспника”. Першим наставником у мене був Олег Козлюк, згодом тренувався під керівництвом Леоніда Молчановського і Євгена Іванова. У десятому класі мене зарахували до команди (у трудовій книжці так і записано: “Зараховано до штату команди “Колгоспник”), “поставили” на ставку. На двох з однокласником Анатолієм Скупським ми отримували 120 карбованців.

— Свій перший матч пам’ятаєте?

— Звичайно, я не міг одразу розраховувати на місце в основному складі, адже був дублером основного воротаря Ігоря Шупровича. Вперше зіграв за рівненську команду у 1967 році в Чернівцях проти місцевої “Буковини”. Там ми програли 1:5 і, гадаю, в двох-трьох пропущених м’ячах була моя вина. Та у наступній грі у Бєльцях (Молдова) тренери знову довірили мені місце у воротах, і там уже я відстояв матч на “нуль” — ми зіграли 0:0. Тому надалі на воротах стояли ми практично по черзі — то Шупрович, то я. А в 1969 році мене запросили до кишинівської “Молдови”, яка грала у першій союзній лізі.

— Як це трапилося?

— Наша команда грала на турнірі в Молдові, і там мене помітив наставник кишинівської команди Володимир Цинклер. Отож, перше коло я відіграв ще у Рівному, а друге — вже у Кишиневі. Навіть перевівся на навчання у тамтешній педінститут (до того навчався на вечірньому факультеті нинішнього “водника”). З “Молдовою” об’їздив весь Союз, довелося грати проти багатьох сильних футболістів — “карпатівців” Яноша Габовди та Ігоря Кульчицького, “пахтакорівця” Абдураїмова, кемеровця Віталія Раздаєва та інших. На жаль, у Кемерові важко травмував руку. Лікарі, які буквально “складали” її, зронили фразу: “Цей уже відіграв своє у футболі”. Та вони помилилися — мені було лише 22 і я прагнув повернутися до улюбленої роботи. Вже через два місяці почав тренуватися, хоча рука ще залишалася у гіпсі.

— Подейкують, що через травму ви повернулися до Рівного?

— Під час вимушеної перерви я приїжджав додому, де мене знайшов наставник нової команди “Горинь” Євген Пєстов. Він і запропонував повернутися — в голові виникали думки, що після травми не зможу грати на високому рівні. Можливо, я помилявся, але вибір уже зробив. На передсезонних зборах навесні 1972 року рівненська команда обіграла чимало сильних суперників, але я травмувався, грав “на уколах”. А вже в календарному матчі в Ужгороді з “Говерлою” після зіткнення навіть втратив свідомість. Після повернення додому рентгенівський знімок показав, що у мене перелом відростка хребта. Зі строю вибув на 45 днів.

Ці та інші травми, зрештою, й змусили мене дуже рано, у 25 років, завершити активну спортивну кар’єру. У 1974 році почав працювати спортінструктором у міськжитлоуправлінні, згодом — в облспорткомітеті. Із 1977 року, коли в Рівному створили ДЮСШ з футболу, працював у ній.

— І з чого почали?

— Зі створення футбольних спецкласів у СШ №8. Першими учнями стали талановиті хлопчаки 1968 року народження з усього міста. У групі 1972 року народження був і Олег Кучер (у минулому — один із найвідоміших вихованців рівненського футболу, нині — наставник оржівського “ОДЕКа”, — авт.). Ми займались тричі на день: вранці перед уроками — розминка, після занять — перше тренування, після групи продовженого дня — друге. А ще через рік наша школа отримала статус школи олімпійського резерву. Для цього довелося зібрати купу документів, їздити до Москви й доводити, що у Рівному можна готувати вправних футболістів.

— Отож, СДЮШОР організували?

— Нам створили непогані умови: річний кошторис складав 42 тисячі карбованців, на стадіоні виділили роздягальні, сауну, кімнати для теоретичних занять, надали матеріали для виготовлення меблів, школа мала свій автобус. Щоправда, й вимоги до нас ставилися серйозні. Ці роки для мене були найцікавішими: робили все, щоб розвивати рівненський футбол, готувати своїх футболістів. Вигравали республіканські змагання у своїх вікових категоріях, грали й у фіналі союзних. До наших досягнень сміливо зараховую і будівництво футбольного поля на Набережній у Рівному, якого нам дуже не вистачало. Там ми облаштували свою шкільну арену: розрівнювали майданчик, розмічали його, навіть стовпчики для огорожі робили самі. Ось такий був ентузіазм за підтримки міської влади.

— А як же ви зважилися очолити “Авангард”?

— Початок сезону-1985 для рівненської команди був невдалим: вона опинилася на межі виходу з другої ліги. Ось тоді мене викликав голова обласної ради профспілок Тихін Кравчук, який опікувався командою, і наполегливо запропонував взятися за “Авангард”, поставивши завдання закріпитись у лізі. Попередній наставник Віктор Матвієнко ще довго на мене ображався, адже його звільнили. У тому сезоні ми зберегли місце у лізі, а в міжсезоння провели непогану селекційну роботу. Форму “Авангарду” одягли майбутні улюбленці рівненських вболівальників Женя Казаков, Геннадій Стручалін, Богдан Самардак, Юрій Кубишкін та інші. Команда непогано грала, у 1988 році навіть потрапила до так званої буферної зони першої ліги (там мали грати, зокрема, і з командами Середньої Азії), однак її того року скасували. А у 1989 році я передав кермо команди своєму помічнику Миколі Волкову, та повернувся до СДЮШОР, яку очолював ще десять років, продовжуючи тренувати юних футболістів. Після цього очолив обласну федерацію футболу, прийнявши її від Мирослава Дутчака (нині заступника міністра у справах сім’ї, молоді і спорту — авт.).

— Крім футболу, ще чим займаєтеся?

— Люблю відпочивати на дачі, нещодавно там власноруч з допомогою дружини Віри Віталіївни зробили бесідку — сусіди навіть не вірили, що самі. Люблю порибалити. Зараз займаюся ще й онуками Максимом і Адріаном. Обом по шість років, може, у них “заграють” гени діда і вони оберуть футбол.