1.

Всім українцям,

незалежно від етнічного походження та регіонального проживання, вигідно, щоб наша країна стала повноцінною європейською державою, а не колоніальним утворенням у складі Російської держави.

Україна тривалий час була колонією, останні століття – переважно у складі Російської імперії та її наступника – СРСР.

Колоніальні стереотипи, різноманітні комплекси, прищеплюваний багатьом поколінням людей, і донині заважають громадянам відчути впевненість як у своїх силах, так і в перспективах нашої держави – України.

Тому для кожного важливо зрозуміти: немає значення, хто я за походженням, але якщо я живу на цій землі і хочу, щоб моє життя було повноцінним, вільним, самодостатнім, я зроблю все, залежне від мене, аби моя країна з колонії (яку ще колись називали Малоросією) остаточно перетворилася на самодостатню державу, засновану на цінностях свободи і добробуту – традиційних вартостях як українців, так і інших європейських народів.

Кожен громадянин, незалежно від етнічної належності, має право вважати себе українцем, якщо він прагне долучитися до творення нової сильної української спільноти («Зробимо країну Україною!») і заперечує колоніальний статус своєї країни («Ні – Малоросії!»). Так, як свого часу люди різних національностей в Америці об’єдналися проти англійського панування і створили свою самодостатню потужну країну.

2.

Свободу і добробут

громадянам може забезпечити тільки європейська модель розвитку українського суспільства.

По-перше, саме ця модель є найбільш природною для України, адже протягом усього історичного періоду аж до ліквідації автономії України (Гетьманщини) у XVIII столітті наша територія була органічною складовою європейської цивілізації.

По-друге, інша альтернатива – російський шлях – ґрунтується на обмеженні свобод і прав як громадян, так і цілих національних меншин, та на використані природних багатств задля реалізації планів геополітичного панування, – адже добробут і права громадян ніколи не були серед пріоритетів російської держави.

По-третє, країни, які ще зовсім недавно були в руїнах, спричинених диктатурою або військовими діями (Румунія, Хорватія), але взяли рішучий курс на запровадження стандартів ЄС у внутрішньому житті, за 10-12 років досягли майже неймовірного економічного та цивілізаційного прогресу.

Отже, наше місце – у Європі. Ми не гірші й не кращі за болгар, поляків, румунів чи хорватів. Просто кожен щось має зробити конкретне для того, щоб країна ставала кращою.

Тоді Україна обов’язково стане самодостатньою і вільною – і неминуче буде повноцінним учасником ЄС.

3.

Україну має

об’єднувати

одна державна мова - природно, українська.

Кожна потужна нація використовує одну мову як найважливіший чинник самоідентифікації та об’єднання. Зрозуміло, що в Україні цією мовою може бути лише українська.

Запровадження російської мови як державної чи офіційної зробило б Україну дуже нестійким утворенням, надзвичайно чутливим до спроб Росії перетворити нашу країну на частину своєї федерації. Схожий процес можна спостерегти на прикладі Білорусі – після запровадження російської мови як другої державної цій країні дедалі важче опиратися тискові з боку Росії щодо входження до складу Російської федерації, не кажучи вже про малоймовірність європейської інтеграції та запровадження цивілізованих стандартів життя.

Державні службовці всіх рівнів повинні послуговуватися у своїй роботі виключно державною мовою!

Молодь, яка знає українську і хоче говорити українською у переважно російськомовних містах, має почуватися комфортно і спокійно. Сьогодні, на відміну від ситуації ще 16 років тому, українська мова достатньо активно розвивається – українською пишуться наукові статті, публіцистика, високоякісна художня література, а також популярні пісні; вона лунає з екранів телевізорів. У Києві та інших містах складається україномовна „тусівка” активних молодих людей, які ставлять розвиток мови та української культури за одну з цілей свого життя. Україна стала більш відома у світі завдяки виступам спортсменів, перемозі на Євробаченні та у конкурсі на проведення Євро - 2012 з футболу, а також завдяки потягові українського суспільства до свободи та демократії, який демонструють останнім часом українці. Сьогодні молоді українці вже з гордістю кажуть за кордоном, що вони з України. Тому ті, хто хоче говорити українською в російськомовних містах, мають подолати психологічний бар’єр, позбутися страху і почати говорити нею.

Державність української мови не означає витіснення російської з повсякденного життя людей. Адже в будь-якій цивілізованій країні повага й знання державної мови з боку громадян не заперечує їхнього природного права на вживання своєї рідної мови чи будь-якої зручної мови в побуті, родині чи в інших життєвих ситуаціях. Всі німці знають і поважають німецьку мову, але німці російського чи українського походження вільно користуються своїми національними мовами у приватному житті, мають можливість читати пресу національними мовами тощо.

Громадяни старшого віку, які не володіють українською мовою, повинні мати можливість отримання важливої інформації зрозумілою їм мовою (наприклад, інструкції до ліків тощо).

Перехід на українську мову спілкування у повсякденному житті не може бути примусовим – це має бути особисте рішення окремого громадянина, глибоко усвідомлене ним самим.

Українці, котрі самі не послуговуються українською мовою, повинні як свідомі громадяни прищеплювати знання та повагу до української мови своїм дітям та онукам, сприяти усвідомленню ними важливості використання мови в повсякденному житті. Адже молоде покоління будуватиме сильну і самодостатню Україну.

Випади проти громадян, пов’язані з мовою повсякденного спілкування (не плутати з вимогами до держслужбовців користуватись українською мовою) є неприпустимими. Беручи до уваги колоніальне минуле, в нинішніх умовах мова повсякденного спілкування людини не є показником більшої чи меншої українськості. Якщо хтось виріс у регіоні, де українська мова збереглася у повсякденному вжитку, то це не означає, що він кращий українець, ніж той, хто виріс у зрусифікованому регіоні. І сам факт володіння чи неволодіння мовою не є ані заслугою, ані провиною того чи іншого українця. Важить тільки дія, зусилля кожної окремої людини. Тому російськомовний луганчанин, котрий навчає дітей української мови, є справжнім патріотом України, а україномовний українець, який у Києві автоматично переходить на російську, є закомплексованим малоросом, що ганьбить націю і державу.

4.

З метою формування ідентичності сучасної української нації українцям має бути представлена нарешті цілісна

концепція

української історії,

викладена спокійно, без емоцій.

Усі події, процеси повинні бути подані неупереджено, постаті оцінені з точки зору відповідності їхніх дій українським інтересам – передусім створенню й зміцненню самодостатньої держави.

Українські політичні, державні, військові діячі, згадка про яких заборонена російською метрополією, повинні бути адекватно вшановані на державному рівні – зокрема, гетьман Іван Мазепа, діячі доби Української народної республіки, воїни Української повстанської армії.
Обов’язково треба представити поіменно провідників репресій, голодоморів, русифікації в Україні. Вулиці, названі іменами Леніна, Постишева, Косіора, Дзержинського та інших треба перейменовувати - погодьмося, що, наприклад, ізраїльтяни чи поляки не терпіли б у себе вулиці з іменами Гітлера, Геббельса чи Гімлера.
Оцінки дій тих чи інших злочинців із керівництва НКВС чи КПРС не повинні поширюватися на рядових виконавців із цих чи аналогічних структур, а тим більше їхніх нащадків. Адже у більшості з нас пращури були на службі у різних структурах СРСР – імперії, що цілеспрямовано знищувала все українське. Проте ніхто з нас не відмовиться від своїх дідів та прадідів. І це правильно – адже у більшості з них просто не було вибору, і нам не личить звинувачувати людей, яким довелося бути гвинтиками у машині СРСР. Ми просто повинні збагнути, що означав для України той період. І перегорнути сторінку.

5.

Активна

громадська

позиція

кожної людини життєво необхідна для запровадження  цивілізованих норм у суспільстві, зокрема у відносинах влади та громадян.

Адже активна позиція людини в обстоюванні своїх прав або суспільних інтересів – це позиція європейця.

Будь-яка влада у будь-якій країні потребує щоденного контролю з боку суспільства. Влада діє в інтересах країни та громадян лише тоді, коли знає, що іншого їй суспільство не дозволить.

Політики – не боги. Тому нам не потрібна віра в політиків. Потрібна дія кожного з нас, спрямована на те, щоби змусити політиків, малих і великих чиновників, виконувати свої прямі обов’язки – захищати інтереси громадян та національні інтереси України.

Нелегко мільйонам вийти на вулиці у морозну погоду, але набагато важче кожному з нас окремо щодня виявляти твердість в обстоюванні своїх громадянських прав. Адже всі ми, українці, хочемо жити гідно в достойній країні, тому справа кожного – не дозволити робити з нас бидло, а з України – «бананову» республіку, вотчину криміналу та продажного чиновництва.

6.

Професійна

відповідальність

громадян України

є необхідною умовою розбудови конкурентноспроможного розвиненого європейського суспільства.

Українці мають прагнути досягти професіоналізму в своїй діяльності – у країні повинна утверджуватись європейська традиція, коли успіх приносить чесна праця, професійна кваліфікація та відповідальність, а не наближеність до владної «годівниці» чи зв’язки у «верхах».

Починати потрібно зі себе!