Єгипетська кара, що обертається благословенням

Мета цієї статті — не аналізувати недавню зустріч Кардинала Каспера з Патріархом Алексієм II у Москві, а поміркувати над тим, що слід робити далі. Проте, щоб читач знав позицію автора, я все ж дозволю собі кілька коротких констатацій.

Формат згаданої зустрічі - «про уніатів без уніатів» — вкотре довів свою неефективність. Він може тішити чиїсь гонори, проте не сприяє вирішенню суті проблеми. Жаль, що Ватикан цього досі не помічає. Позиція Російської Православної Церкви витримана у традиційному для неї ключі. «Уніатській» Церкві якщо й дозволено існувати, то, образно кажучи, лише «під лавкою» історії, у своєрідному регіональному гетто. Намагання Московського патріархату повернути відносини з Ватиканом у давнє русло ostpolitic , а також гіпнотична залежність ватиканських пропозицій від ультимативної мови Московської патріархії вочевидь суперечать духові сучасної епохи.

А тепер обіцяне - що далі? Почну, як і годиться, із себе, тобто з греко-католиків. Найменше, чого мені хотілося б, — то це бачити, що їхня логічна й умотивована критичність щодо згаданого візиту виливається у рефлекторні негативізми на адресу Москви, Царгорода й Ватикану. Цей шлях греко-католики вже протоптали, і він ніколи не приводив їх до успіху. Скаржитись на заподіяну кривду й насилати небесну кару на кривдників - це ще менш ефективно, ніж інерційно «задивлятися на Москву». Негативізми заважають концентрувати увагу на справах конструктивних й утверджувати те, що хтось ставить під сумнів. Крім того, критичність, не зрівноважена позитивною візією, якраз і була б свідченням того, що патріарші шати для вірних УГКЦ поки що завеликі.

Відповідно, найбільше, чого мені хотілося б, - то це бачити, як усю Церкву пронизує струм «патріархального зрушення». Певні завдання стоять перед усіма вірними цієї Церкви - від її владик до «найменшого» мирянина у їхній пастві. Від церковних владик можна було б очікувати вміння вирішувати внутрішні проблеми (наприклад, природні для будь-якої структури розбіжності у стилі адміністрування чи конфліктні ситуації) в рамках проголошеного патріархату, не апелюючи з найменшої нагоди до Святішого Отця Це правда, що наявність об'єктивного «третейського судді» в історії УГКЦ відіграла надзвичайно важливу стримувальну й дисциплінуючу роль, у позитивному значенні якої переконуєшся, коли спостерігаєш за деякими внутрішньоправославними клопотами. Проте статус патріархату передбачає бажання і вміння давати собі раду самотужки, залишаючи за собою можливість звертатися до Вселенського Архієрея - відповідно до східно-християнського бачення — лише у справах віри.

Цього ж можна сподіватися й від греко-католицьких монаших чинів. Безпосереднє підпорядкування окремих чинів Святішому Отцеві, знову ж таки, було рятівним у періоди переслідувань та вимушеної еміграції, і за цей прихисток УГКЦ ніколи не перестане бути йому вдячною. Проте сьогодні Церква прагне зайняти відповідне їй місце у християнській ойкумені, й активне сприяння їй у цьому з боку чернецтва мало б неоціненне значення.

Чи не найбільше поле для удосконалення у сфері священичого служіння - наповнення душпастирської праці євангельським духом, гідним патріаршого рівня. Душпастир покликаний вести свою паству до глибин віри, навчаючи, що патріархат не має нічого спільного з гонорами. Почесті є наслідком праведного життя, а не привілеями, що випливають із формального статусу. І нарешті, миряни покликані усвідомити, що патріархальний устрій їхньої Церкви інші християни повинні бачити не так в офіційних декретах, як у стилі їхнього церковного й позацерковного життя. Патріархат мас стати не гаслом на прапорі змагань церков, а канвою, субстанцією їхнього повсякденного буття. Тоді Святіший Отець лише санкціонує те, що визнане самим життям.

Для Ватикану уніатська проблема може стати «єгипетською карою», за якою криється Боже благословення. Марність, із якою ватиканські ініціативи «накочуються» на непоступливу московську фортецю, можна порівняти лише з марністю набігання морських хвиль, яким ніколи не залити високого берега. Здасться, цілком очевидно, що треба міняти концепції та підходи. Зокрема, як на мене, слід серйозно потрактувати пропозиції УГКЦ, які хоч і сформульовані часом не завжди вдало, все ж парті уваги. Ці пропозиції надто довго служили «відкинутим каменем», якого не помічали будівничі екуменізму. Це мало б стривожити вирощене на євангельських притчах християнське сумління.

Непоступливість та ультимативність мови Патріарха Алексія II викликана, на мою думку, не лише переважанням «непримиренних» у нинішньому керівництві РПЦ. Чимало західних римо-католиків, з якими я спілкувався, висловлювали стурбованість буцімто нерозважливими діями східних католиків. У їхньому розумінні, греко-католики мали б уникати дій, які можуть викликати роздратування Московського патріархату. Намагання УГКЦ добитися визнання патріархату й перенести осідок Патріарха до Києва, на жаль, сприймаються частиною римо-католиків не як елементи закономірного розвитку УГКЦ, а як невмотивовані кроки у бік конфронтації. Це створює тло, на якому непоступливість патріаршої Москви видається зрозумілою.

Для Московського патріархату нинішня перемога має всі шанси стати пірровою. І йдеться навіть не про те, що Папа зрештою може збунтуватися і сказати греко-католицькому патріархатові «так». У Москві не помічають, як з усією неминучістю змінюються параметри епохи .

Нинішні ультиматуми Патріарха РПЦ нагадують розкидання на весняному ґрунті льоду, вирощеного в потужних свято-данилових рефрижераторах. Московська патріархія вперто нехтує мудрим правилом: у тих процесах, яких не можеш заборонити, слід узяти участь. Законні інтереси РПЦ можна ефективніше захистити не шляхом нав'язливого повторювання: «Уніатський Карфаген мусить бути зруйнований!», а шляхом переговорів усіма задіяними сторонами, на яких для кожної сторони буде знайдено почесну і довготривалу розв'язку.

Звісно, важко відмовитися від прийому, який досі, здавалося б, приносив золоті плоди. Проте ми живемо у час глобалізації, коли виробники удосконалюють технології навіть у тому випадку, якщо на вироблений ними товар ще є цілком задовільний попит. Тут головне — не дати конкурентові випередити себе. Мені здається, що в разі несподіваної зміни позиції Ватикану патріарша Москва може раптом опинитися перед розбитими ночвами, з яких «витекли» всі рятівні ідеї. Надмірно прив'язавшись до варіанту «а», Москва, схоже, відтинає себе від варіанту «б». Саме в цьому я і вбачаю пірровість дотеперішніх її перемог.

Що стосується реакції інших Православних Церков, то вона нагадує, радше, «рівняння на правофлангового», ніж самостійно осмислену позицію. Природний для доби міграцій екстенсивний розвиток Української Греко-Католицької Церкви сприймається Повнотою Православ'я як поширення небезпечного вірусу, який загрожує християнському мирові. Прийняти таке тлумачення за останнє слово сучасної православної думки я з поваги до цієї думки просто відмовляюся Лідерство Москви у православному світі, я певен, є сьогодні сумнівним не тому, що воно походить із Третього (а не Другого) Риму, а тому, що за ним не стоїть лідерство у розкритті багатств православної духовності. Звести святоотцівську спадщину лише до примітивно-рефлекторного антикатолицизму означає зловживати самою спадщиною, яка є надбанням усього християнського світу.

Отож для всіх сторін, причетних до «уніатського» вузла протиріч, осмислення характеру та наслідків візиту Кардинала Каспера до Москви може стати цим моментом істини, з якою починається будь-який рух уперед. Звичайно ж, поки що їй лише потенційна можливість однак перспективи, які за нею стоять, прямо фантастичні.

Мирослав Маринович
"Дзеркало тижня", № 10 (485), 13 березня 2004 року