Євген Марченко: Пора змінювати систему

додано: 20-03-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1206017442.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Україна • Влада •

Держава дбає не про нас
Е.Потьє

В шанованому журналі «Эксперт Украина» кілька тижнів назад з’явилася цікава стаття «Ющенко станет Кучмой», в якій йдеться про посилення державних інститутів як нагальну необхідність сьогодення. В країні, де держава діє в інтересах не багатьох, на стільки, наскільки це дозволяє не критично порушувати інтереси більшості, таке питання дуже на часі. Проте, дати відповідь на нього не можливо без стислого історичного екскурсу, якому і присвячено цей нарис.
Як би нам не хотілося б цього заперечити, де-факто держава Україна є правонаступницею УРСР, від якої унаслідувала правову та інституційну систему. 24 серпня 1991 року не перервало тяглості українського радянського суспільства, а Акт проголошення незалежності не став магічним патентом – дарунком богів, що створив з маси радянських людей суспільство відповідальних громадян європейської держави. Перейменування не змінило сутності. Хоча цей документ і став помітною віхою шляхом суспільного поступу.
Початок 1990-х знаменувався не лише унезалежненням від Москви і кінцем реального соціалізму, а ще й тим, що «после долгой, продожительной болезни» в Україні сконала радянська сталінська держава, міцно збита у 1930-ті 40-ві роки. Стрижнем її конструкції була комуністична партія, із державних інститутів більш-менш ефективно функціонували армія, КДБ та «сімка» військово-промислових міністерств, все інше існувало по скільки по стільки.
Зрозуміло, що заборона КПРС призвела до руйнації основ радянської державності. Зазначена позитивна подія (агонія сталінської держави) супроводжувалася гіперінфляцією та іншими не менш неприємними явищами, які втім були не завеликою платнею за звільнення України від тоталітарного тягаря. Водночас, суспільство в своїй основі залишалося радянським, інших моделей поведінки і картин світу взяти було фактично ніде, навіть дисиденти в масі своїй дійсно були саме антирадянщиками, тобто радянськими людьми, що боролися з системою із середини. Некваліфіковане та непродумане переписування західних підручників, яке в 1990-ті отримало гучну назву модернізації гуманітарної освіти, мало певні наслідки, але сказати б стратегічного характеру, насамперед, для освіти нового покоління.
Леонід Кравчук як взірцевий цекістський ідеолог спасав номенклатуру, змінюючи назви, при цьому прагнучи не чіпати суті. Леонід Кучма як інженер хотів реальних змін, але пішов єдино зрозумілим і доступним йому шляхом – створенням фінансово-промислових груп в економіці (все ж таки марксизм-ленінізм був надійно вбитий в голову майбутнього президента) та гальвануванням трупу радянської держави в політиці.
Це гальванування пішло гарно відомим політологам шляхом приватизації державних інститутів, чому сприяла ще сталінська адміністративна культура (згадайте псевдо Сталіна в радянському номенклатурному середовищі «Хазяїн» чи «хазяйство» такого). Утворився кучмізм – майже класичний неовотчинний (неопатроніміальний в перекладі Дерлугяна) режим.
Слабкий напівавторитарний режим, що утвердився в Україні в кінці 1990-х так сяк відновив керованість суспільно-політичними процесами та спромігся досягти певних успіхів в зовнішній політиці – міжнародне оформлення кордонів, початок європейської та євроатлантичної інтеграції тощо. Олігархи ж забезпечивши економічне пожвавлення, сприяли зростанню доходів громадян, становленню середнього класу, а тим самим утворили «могильника кучмізму».
Помаранчева революція – найвище на сьогодні досягнення «Майдану», поховала владу Кучми, але не кучмізм – він продовжив розвиватися своїм шляхом, за власними законами. В.Ющенко не пішов, та й не хотів, і не міг піти на злам режиму. Проти такого рішення говорило все - і його власні якості, у тому числі глибоко авторитарна свідомість (одна держава, одна церква, одна мова тощо), щире переконання у власній царській місії, і нагальна необхідність розплати за революційні послуги з любими і нелюбими друзями, та й нарешті головне - нерозуміння ні президентом, ні його командою напряму і змісту перетворень. І це не їхня вина – це наша біда, що в суспільстві ніхто не спромігся пояснити керманичам, що вислів «демократія – це є форма релігії» може належати лише людині ну дуже далекій від західних уявлень про цей політичний режим. А відновлення суспільних станів (козацтва), це шлях не в майбутнє, а в далеке минуле України.
Широко розрекламована зміна 18 тисяч чиновників та послідовне і неухильне запровадження квотного політичного принципу в виконавчій владі влили в старі сосуди старе ж вино, остаточно звільнивши держапарат від залишків професійних управлінців, хоч і з радянською адміністративною культурою. Кучмівські зомбі (сталінські державні інститути незалежної України) вмерли остаточно. А як було відомо ще середньовічним інтелектуалам, в трупі зароджуються хробаки (нині вважається, що хробаки не зароджуються, а приповзають на запах, але тут це не суттєво). Не обминула чаша сія і України.
Ситуація ускладнилася ще й тим, що нині розгортається боротьба за останній, але найбільший і найважливіший ресурс – землю. На кону не мільйони і не мільярди, а трильйони євро.
Один із наслідків цього - принципова невирішуваність проблеми корупції. З нею в Україні неможливо боротися – це є боротьба з усім державним апаратом. Борони Боже, не йдеться про те, що всі чиновники хабарники, або беруть участь у тіньових оборудках – звичайно ж ні. Навпаки, переважна більшість держслужбовців є вимушено чесними, вони ніколи не посідали посад, пов’язаних із розподілом ресурсів, а отже в їх послугах ніхто незацікавлений. Справа в іншому – корумпованість із виключення стала соціальною нормою, яке не викликає відчутного суспільного обурення. І це природно – труп далеко не благоухає, а його міазми отруюють всіх оточуючих, зокрема і суспільство.
Чим далі, тим більше держава стає основою загрозою для України. Саме держава, неспроможна захистити нас від російських закидів. Слава Господу, Кремль, поки що всерйоз не переймався українськими проблемами, бо коли в Москві звернуть на нас справжню увагу, буде вже запізно.
Нинішня держава все гірше виконує функції забезпечення життєдіяльності населення. Зростаючі проблеми в ЖКГ (перегляньте хоча б відповідний форум «Майдану») – тому свідчення. Про охорону здоров’я говорити не хочеться. А освіта, як вища, так і середня – продовжують успішно деградувати. І це теж заслуга сучасної держави.
Ненадійно гарантовані права українців та їх безпека – і тут наші інститути демонструють свою «високу ефективність» та кваліфікацію чиновників.
Натомість держава за старою радянською звичкою прагне займатися ідеологічним контролем. Замість концентрування на проблемах майбутнього, суспільству через державні інститути нав’язується дискусія на історичні теми. При цьому робиться від початку приречена спроба сформувати новий міф. Панове, мало того, що з цим Україна запізнилась років на 50, це ще й робиться за канонами радянського агітпропу. Зрозуміло, що мета цих «історичних» дискусій відволікти увагу від масового грабунку, що триває на наших очах, але ж не можна весь час йти як щури за дудочкою. Ніхто не заперечує проти віддання належної шани як героям, так і катам, але ми живемо тут і зараз, і мусимо думати про облаштування свого життя, і життя своїх нащадків на квітучій українській землі, поки вона ще наша.
Успішні в цій царині лише суспільні ініціативи, от як, наприклад, дублювання фільмів українською. І то, коли цим починають перейматися чинні державні інститути починаються серйозні проблеми. Бо можемо лише «тянуть и не пущать».
Слід усвідомити, що якщо ми не займемося державою, то вона перейматиметься нами. Рекетирські і рейдерські еліти, що панують нині в Україні рано чи пізно поділять землю, як вже розділили інше майно, і візьмуться за людей. Насамперед, за нинішній середній клас. Як це буває, демонструє приклад Латинської Америки та колишніх англійських і французьких колоній в Африці. Стати на заваді грабіжникам можуть лише сучасні інститути, тоді як наявна держава буде допомагати здирникам.
І тому основне завдання української політики полягає у формуванні нових інститутів, побудованих на європейських, демократичних цінностях. До речі, ось для чого нам насправді потрібне НАТО, а аж ніяк не для міфічного зростання добробуту. Якщо ж точніше: для формування Збройних Сил, спецслужб, інших органів сектору безпеки, для отримання гарантій безпеки від зовнішніх загроз, а також підняття статусу країни в міжнародній табелі про ранги. І саме про це слід говорити громадянам, а не вішати їм локшину, на кшталт, балачок про міфічні інвестиції, які звичайно прийдуть в країну, але зв’язок цього явища із євроатлантичною інтеграцією є завеликий.
І перше та найменше що слід зробити – це сказати правду про існуючі державні органи, про їх загальну неефективність і високу ціну для суспільства, антигуманний зміст діяльності (досить згадати тільки жеки і БТІ) та розгорнути суспільну дискусію на тему побудови нових державних інститутів. Слід пояснити реальну доцільність побудови демократичної держави, те що на відмін від сталінської, така держава зручна і необхідна для кожного, вона не дбає, а допомагає в житті. Треба переконати загал, що така держава можлива.
І на останок. Неможна сподіватися ні на доброго царя, ні на героя – ані Ющенко, ані Тимошенко нічого не зроблять, якщо ми не змусимо їх до цього. Хоча, звичайно все ж таки більше надій на жінку з косою, бо вона ближче до персонажів сучасного роману, а не героїчного епосу чи тужливої думи.

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 20-03-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1206017442.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.