Валерій Степаненко: "Єдінствєнно правільная" історія та формування політичної нації

додано: 27-05-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1243416769.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Освіта і наука •

«Єдінствєнно правільная» історія та формування політичної нації

Валерій Степаненко

Стало вже традицією періодичне оприлюднення МЗС РФ безапеляційних заяв щодо «перекручення» офіційним Києвом історичних фактів, які стосуються спільного історичного минулого, та намагання втягнути українців у «штучну, надуману конфронтацію з Росією». Зрозуміло, що тим самим РФ намагається протидіяти створенню окремої української політичної нації, що неможливе без позитивних історичних прикладів та власних, - а не спільних з Росією!,- історичних героїв. Без створення такої політичної нації, яка має складатися зі всіх громадян України незалежно від їх етнічного походження, ставлення до релігії, віросповідання, світоглядних переконань тощо розбудова та зміцнення незалежної української держави видається вельми примарною, якщо взагалі можливою.

Звичайно, кожна незалежна держава має право обстоювати свої національні інтереси. Прикро лишень, коли це робиться вкрай тенденційно, ігноруючи або приховуючи (згадайте відомий вислів «нє лгать умалчіванієм» Л.Толстого) чи навіть фальсифікуючи історичні факти, засекречуючи архіви, використовуючи негідні методи агітпропу доби червоного та коричневого тоталітаризму. Президент РФ Дмітрій Медвєдєв навіть наказав нещодавно створити спеціальну президентську комісію «для протистояння спробам зашкодити російським інтересам шляхом фальсифікації історії». Зрозуміло, що під фальсифікацією історії Кремль розуміє все, що не вкладається у «прокрустове ложе» його бачення історичного минулого. Незалежно від того відповідає це реальним історичним фактам чи ні. Одним словом, «єдінствєнно правільной» історією вважається лише та історія, яка сприяє звеличенню московської імперії. Будь-яка інша вважається «фальсифікацією».

Київ, у свою чергу, закликає не використовувати спірне історичне минуле для інформаційних кампаній проти України. Так, посол України в РФ Костянтин Грищенко вважає, що «в інтересах як українського, так і російського народів, щоб історія була предметом уважного та неупередженого вивчення, а не інструментом інформаційних кампаній, адже двом державам та їх зовнішньополітичним відомствам є про що дискутувати поза межами подій минулих століть».

У кожної більш-менш освіченої тверезо мислячої людини, навіть якщо вона зовсім далека від історії, не може не викликати подиву той факт, що саме дипломатичне відомство РФ залишає за собою право на істину в останній інстанції у далеко не простих історичних питаннях. Адже це справа професійних істориків. З іншого боку, у багатьох громадян України (і не лише у патріотично налаштованих) не може не виникати питання чому незалежна держава, громадянами якої вони є, має користуватися трактуванням іншою незалежною державою фактів української історії (хай і спільної для обох країн) і чи не є це втручанням у внутрішні справи та порушенням чинних міжнародних норм. До того ж таке, часто шите червоними нитками, трактування історичних фактів, суперечить свідченням очевидців, а інколи навіть здоровому глуздові.

Беручи до уваги той факт, що у РФ, на відміну від України (що б хто не казав, але ми маємо завдячувати це нинішньому президентові), практично повністю відсутня свобода слова та здійснюється тотальний державний контроль за електронними (окрім порівняно вузького сегменту Інтернет-видань) та друкованими ЗМІ, стає зрозумілим чому, згідно даних соціологічних опитувань, вже 62% жителів РФ негативно ставляться до України. У той же час 91% українців, які можуть отримувати інформацію з інформаційних джерел різного політичного забарвлення та спрямування і самостійно робити висновки, ставляться до свого східного сусіда позитивно). «Забамбулювання» (термін Левка Лук‘яненка) власного населення різними псевдоісторичними міфами та міфологемами для його відвернення від гострих внутрішніх проблем було і лишається одним з наріжних каменів внутрішньої політики Москви. Без цього саме існування сильної централізованої московської держави видається вельми сумнівним. Можна стверджувати, що справжня демократія, одним з чільних елементів якої, є те, що влада каже народові правду, лише правду, нічого окрім правди, якою б гіркою вона не була, не може, у принципі, бути притаманною московській державі, яка, по суті, і сьогодні керується старим, як світ, принципом імперіалістів всіх часів – розділяй і владарюй.

Якщо зробити екскурс в історичне минуле, то Річ Посполита - упродовж тривалого часу одна з найбільш потужних держав Європи, яка постійно ворогувала з московською державою - втратила державність у кінці 18 ст. саме через те, що була демократією. Згадаймо лишень якої шкоди завдавало загальнодержавним інтересам право будь-якого депутата сейму на вето (лат. veto liberum), чого у Росії годі навіть уявити. Кремлівські можновладці прекрасно собі усвідомлюють, що демократична форма правління і єдине централізоване (хоч і , де-юре, федеративне) державне утворення під назвою РФ несумісні. Відомо, що європейська традиція державотворення походить з древніх Греції та Риму. Наріжним її каменем є те, що всі громадяни мають рівні права та беруть участь в управлінні державою, що, власне, і є базисом демократичної форми правління. Московська ж державна традиція походить з Золотої Орди, де інтереси авторитарної держави ставилися вище інтересів її громадян, права яких були вкрай обмеженими. Саме тому позбавлена демократії тоталітарна автократична московська держава ніколи не керувалася інтересами власного народу – лише імперськими державними інтересами. А для того ж щоб тримати власний народ у покорі створювалися міфи на зразок «третього Риму» та їм подібні. І така міфологізація триває і донині. Правдива історія Росії не потрібна. Їй потрібна лише та історія, яка працює на звеличення імперського державного утворення. Будь-яка інша історія для офіційної Москви не має права на існування. Особливо, коли йдеться про історію, яка має хоч найменше відношення до її колишніх колоній (варто все ж називати речі своїми іменами) на теренах так зв. СНД.

Чи не найбільше роздратування офіційної Москви викликає трактування офіційним Києвом історичних фактів, пов‘язаних з Голодомором, Другою світовою війною та ОУН-УПА, а також з Полтавською битвою, 300 років з дня якої минає 8 липня (27 червня за ст. ст.) ц.р.

Зупинимося на цих історичних подіях дещо детальніше.

ГОЛОДОМОР

Кремль повністю заперечує факт Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. У той же час архіви того скорботного періоду перебувають у РФ під сімома печатями, хоч відтоді минуло вже понад 70 років. А за наявності не розсекречених архівів та їх належного опрацювання істориками обох країн (не зашкодило б також залучити незаангажованих істориків третіх країн!) заперечення офіційною Москвою Голодомору є, принаймні, аморальним. Адже це стосується мільйонів навмисне позбавлених життя українських селян, хоч, звичайно, мали місце і далеко не поодинокі випадки голодної смерті представників інших народів (спрацьовував принцип «ліс рубають – тріски летять»). Офіційний Київ керується у своїх висновках щодо штучного характеру спланованого Москвою Голодомору власними «куцими» архівами (зрозуміло, що найбільш одіозні архівні матеріали в умовах тоталітарного режиму зберігалися лише у Москві) та свідченнями очевидців, які підтверджують той факт, що Голодомору у СРСР поза межами, де проживали етнічні українці, не було. Голод мав місце у багатьох місцях, але не Голодомор. Коли йдеться про Голодомор, то мається на увазі повне блокування сільських населених пунктів військами з подальшим тотальним вилученням продуктів харчування. До того ж, досить часто, таке вилучення харчових запасів здійснювалося у одного і того ж домогосподарства по декілька разів (це якщо селяни, включно з жінками та малими дітьми, не хотіли вимирати цілими сім‘ями «добровільно»). Робилося це Кремлем свідомо щоб зламати українське село - становий хребет українства та замінити «етнічний матеріал» на більш лояльний до більшовицької влади. Так, за офіційними радянськими джерелами, після Голодомору лише у столичну тоді харківську область було завезено 40 ешелонів селян з Росії.

Можна з повним правом стверджувати, що засекречення архівів з одночасним запереченням факту Голодомору є нічим іншим, як притаманним Москві державним макіавеллізмом, що не має нічого спільного з бажанням встановити історичну правду.

Друга світова війна та ОУН-УПА

Чи не найбільше Москву дратує визнання президентом Ющенком героями лідерів Української Повстанської Армії (УПА), яка воювала проти радянських, нацистських та польських військ у 1942-1953 рр., свідченням чого є, зокрема, присвоєння звання Героя України її головнокомандувачеві Роману Шухевичу (псевдо:Тарас Чупринка). Членів цього угруповання в російських ЗМІ називають не інакше як «фашистами» і «нацистськими колаборантами», хоча вони, на відміну від СРСР, – який у 1939 р. уклав з фашистською Німеччиною союзницький пакт Рібентропа - Молотова разом з таємними протоколами про переділ сфер впливу у Європі, проводив після розчленування та загарбання разом з фашистською Німеччиною у 1939 р. Польщі спільні військові нацистсько-радянські паради у Бресті та Гродно з обміном державними стягами, – ніколи не укладали угоди про співпрацю з Гітлером. Та й останній радянський вантажний потяг з сировинними ресурсами для дружньої фашистської Німеччини перетнув незадовго перед тим встановлений новий кордон між двома союзними державами ледве чи не в момент нападу фашистської Німеччини на СРСР о 4:00 22 червня 1941 р. Наявні також неспростовні факти щодо обміну військовим досвідом між вермахтом та сталінськими соколами. Та й «заградотряди» є спільним дітищем нацистів і більшовиків. Але цього Ви не прочитаєте у жодних відкритих російських джерелах чи ЗМІ. Адже у кремлівських ляльководів своя – «єдінствєнно правільная» історія.

Те, що Степан Бандера та його соратники, керуючись принципом «ворог мого ворога – мій друг», пішли на ситуативний союз з Гітлером, який до того ж закінчився відразу після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної української Держави та арештом проводу ОУН(Б) чомусь вважається Москвою достатньою підставою щоб називати українських жертовних патріотів фашистськими прислужниками. Відомо ж бо, що гестапо переслідувало членів ОУН чи не з більшою завзятістю, ніж радянських підпільників, адже перші, на відміну від других, воювали за ідею, а не зі страху за власне життя та життя членів своїх сімей у тилу. Тому й «заградотряди» українським підпільникам, на відміну від воїнів-червоноармійців, були не потрібні.

Щодо дивізії waffen (зброї) СС «Галичина», то жоден з її вояків не був засуджений за межами СРСР, у т.ч. і Нюрнберзьким судом, а Великобританія надала навіть притулок тим решткам вояків дивізії, які залишилися в живих. Ні в кого на Заході не виникало і не виникає сумнівів щодо того, що фашистськими колаборантами вояки дивізії «Галичина» не були. У творців дивізії з мельниківської ОУН були власні далекоглядні плани на дивізію, які не мали нічого спільного з інтересами гітлерівської Німеччини. До речі, солдатів РОА генерала Власова союзники масово передавали радянській стороні, вважаючи їх «гітлерівськими колаборантами».

Навіть сьогодні офіційна Москва цілком серйозно розповідає байки про наповнені трупами іще живих дітей та жінок колодязі, масові катування мирного населення і т.д. і т.п., приписуючи ці злочини бандерівцям. Але ж населення Західної України добре знає чиїх рук це справа, небезпідставно вважаючи українських вояків героями. Невже ж воно вважало б героями убивць власних дітей?

Та й президент Ющенко у своїй промові 17 травня у День пам’яті жертв політичних репресій в Україні прирівняв Радянський Союз до нацистської Німеччини: «Вони – співмірні за своєю людиноненависницькою суттю. Вони – тотожні за небаченими масштабами масових убивств». Треба думати, що син в‘язня нацистських концтаборів має серйозні підстави щоб так вважати.

ПОЛТАВСЬКА БИТВА

МЗС РФ розцінює підготовку в Україні заходів до відзначення 300–річного ювілею Полтавської битви (зокрема, спорудження пам’ятника Івану Мазепі у Полтаві та заснування, згідно президентського Указу, нової державної нагороди — хреста Мазепи) як «спробу Києва втягнути український народ у штучне надумане протистояння з Росією». На думку МЗС РФ, це є намаганням переписати спільну російсько – українську історію.

За московської (як білої, так і червоної) імперії український гетьман Іван Мазепа, який перейшов на бік шведів, носив тавро «зрадника» власного народу. Власне, московська імперія таврувала так всіх патріотично налаштованих українців, які дозволили собі стати з нею на герць та ще й повести за собою інших. Згадаймо тих же Петлюру чи Бандеру. Навіть слова «мазепинець», «петлюрівець» та «бандерівець» московська імперія намагалася зробити для українців узагальненим симбіозом понять «ворог» та «зрадник». У той же час московські клеврети українського походження оголошувалися ледве не українськими національними героями (достатньо лишень згадати вірнопідданого малороса, який спромігся звести ледве не до нуля використання української мови у всіх сферах державного та громадського життя лише за два останні десятиліття перебування України у складі СРСР). Адже у кремлівських небожителів своя «єдінствєнно правільная» історія.

У результаті Полтавської битви Лівобережна Україна (Гетьманщина) зазнала відчутного удару по своєму самоврядному статусу, який був остаточно знищений за царювання Катерини II.

Трагедія гетьмана Івана Мазепи є водночас і трагедією всього українського народу. Ось лише деякі віхи цієї трагедії, що чекала на українців вже у ХVІІІ ст.:

• після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у 1708 р. все населення гетьманської столиці м. Батурина, включно з жінками та дітьми, було вщент вирізане московськими військами під орудою князя Меншикова;

• 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків;

• "вікно" в Європу - місто Санкт-Петербург - зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців;

• зі створенням Малоросійської колегії у 1722 р. було фактично покладено край державній системі управління України;

• у 1764 р. остаточно скасовано гетьманський уряд – гетьманська держава припинила своє існування;

• у червні 1775 р. за вказівкою Катерини ІІ було знищено "християнську козацьку республіку" (визначення Запорозької Січі М.Костомарова);

• останнього кошового отамана П.Калнишевського за вірну службу ув‘язнено на Соловках, де він і помер через 25 років у 112-літньому віці; зі знищенням Січі стало можливим закріпачення українського народу, що, по суті, було узаконеним рабством;

• було заборонено друкування книг українською мовою та її використання у діловодстві; викладання у Києво-Могилянській Академії переведено на російську мову;

• майже поспіль грамотний народ (це підтверджують свідчення середини ХVІІ ст. неупереджених іноземців француза Гі де Боплана та сірійця Павла Алепського) був позбавлений права на рідну мову та перетворений на майже поспіль неграмотну масу (пересічно 80% неграмотних у 1917 р.);

• молоді обдаровані українці, які зробили б честь культурі найрозвиненішого європейського народу, змушені були накладати на себе руки (як це зробив М.Березовський, який в один рік з Моцартом закінчив музичну Академію у Болоньї, став її академіком, полонив своєю музикою Європу, а повернувшись додому був підданий обструкції за намагання створити на Батьківщині одного з найбільш музикальних народів Європи консерваторію) чи закінчували життя у "богоугодних завєдєніях" (як це сталося з композитором, виконавцем та диригентом А.Веделем, який дозволив собі критичні висловлювання на адресу царського уряду).

Наведених вище історичних фактів більш ніж достатньо, щоб усвідомити, що підстав називати гетьмана Мазепу зрадником українського народу не більше, ніж вважати катів України - царя Петра I та царицю Катерину II ледве не її «національними героями».

Та й український народ належно оцінив особу гетьмана Мазепи у своїй приказці «від Богдана до Івана в Україні не було гетьм`ана». А те, що московський патріархат до цього часу не зняв анафему з раба Божого Івана Мазепи, є лише додатковим свідченням того, що церковні канони для нього нічого не важать і що церква московського патріархату продовжує служити не Богові, а великодержавному імперському спрутові.

ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

Така вже доля поневолених народів - історію їм пишуть поневолювачі відповідно до своїх імперських устремлінь (як правило, правди у такій історії не більше, ніж отрути в сірнику).

Але хочеться думати, що українці більше ніколи не будуть вшановувати своїх кривавих катів – Петра I, Катерину II, Леніна, Сталіна та іже з ними, дифірамби яким їх змушували співати автори «єдінствєнно правільной» історії, спираючись на потужний репресивний апарат тоталітарної імперії.

Багатостраждальний український народ сам напише свою правдиву історію та визначить кого вважати своїми національними героями. Подобається це авторам «єдінствєнно правільной» історії чи ні. І тоді в Україні таки сформується єдина монолітна політична нація. Хотілося б лишень щоб це сталося, всупереч протидії Кремля та його агентів впливу всередині України (за оцінками експертів, 5-а московська колона налічує в Україні близько 25% населення, а серед депутатів Верховній Раді їх близько половини), якомога швидше, адже вистраждана століттями українська державність без цього постійно перебуватиме під загрозою.

додано: 27-05-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1243416769.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.