7.2. Поняття та система правової охорони конституції.

 У спеціальній юридичній літературі, як часто буває в подібних випадках, немає єдиного підходу щодо визначення сутності та змісту поняття “правова охорона конституції”. При цьому аргументовано звертають увагу на те, що саме поняття (категорія) "правова охорона конституції" виступає тільки частиною (підсистемою) більшої (об’ємнішої) категорії – "охорона конституції". Звідси, логічною є пропозиція категорію "охорона конституції" розглядати у широкому (загальносоціальному) та у вузькому (спеціальноюридичному) розумінні, тобто у розумінні власне правової охорони275.

 У широкому розумінні, охорона конституції – це сукупність соціальних, політичних, економічних, юридичних, освітньо-виховних заходів щодо забезпечення реалізації конституції та запобігання її порушень. Зокрема, до таких заходів можна віднести створення та удосконалення порядку формування та діяльності органів державної влади, гарантування політичної та ідеологічної багатоманітності, створення умов для розвитку соціально орієнтованої економіки, застосування юридичного "всеобучу". В цілому, виконання таких умов повинно забезпечити стабільність та верховенство Основного Закону й ефективність реалізації його норм, тому що реальна дія конституції можлива тоді, коли функціонує весь механізм її дії, який включає юридичний, соціальний і соціально-психологічний аспекти276. Суб'єктами охорони конституції в широкому розумінні є як фізичні і юридичні особи, організації незалежно від форм власності, так і державні органи та посадові особи. Втім, деякі вчені зазначають, що охорона і захист конституції є завданням і обов’язком усіх державних структур і посадових осіб277, інші ж одночасно вважають необхідним визнати і право народу на активні дії щодо охорони конституції при настанні надзвичайних умов, тобто у випадку виникнення безпосередньої загрози існуванню конституції, зокрема при здійсненні державного перевороту278. Суб’єкти охорони конституції у широкому розумінні, використовуючи свої конституційні права, сприяють створенню середовища, у якому можливе забезпечення конституції від можливих порушень, а також виникненню підстав для забезпечення дії норм Основного Закону.

 У спеціальній літературі сьогодні справедливо підкреслюється, що правова охорона конституції не є самозабезпечувальним явищем, тобто “самі конституційні принципи і норми, в тому числі й спрямовані на охорону Основного Закону, нездатні автоматично забезпечити його правову охорону”279. Тому очевидним є те, що для гарантування дії конституції та забезпечення її від можливих порушень, необхідно створити правові норми для вдосконалення діяльності відповідних державних інституцій, створити належну соціально-економічну базу та умови для забезпечення правового виховання населення, а в сукупності реалізація цих заходів створить можливості для формування певного правового світогляду, тобто такого бачення і розуміння правових проблем, при якому особливе місце займе Конституція як Основний Закон, верховний закон, який підлягає особливій охороні. Тому очевидно, що забезпечення реалізації конституції створює обставини для гарантування її верховенства та стабільності.

 У вузькому розумінні – правова охорона конституції розглядається як сукупність засобів, гарантій щодо забезпечення юридичної дії конституції280, при цьому, як правило, йдеться про такі засоби чи гарантії, які за змістом і формою є конституційно-правовими, оскільки інші юридичні засоби є елементами охорони конституції у загальносоціальному розумінні281.

 Подібна ситуація (відсутність єдиних підходів у спеціальній юридичній літературі) складається відповідно і при визначенні складових елементів системи “правова охорона конституції”. Як правило, більшість вчених до обов'язкових елементів системи правової охорони конституції сучасної держави відносить щонайменше два явища – інститут конституційного контролю та існування особливого порядку внесення змін та доповнень до конституції (А.А.Бєлкін, А.Є.Козлов, В.В.Лазарєв, В.Ф.Мелащенко, Ж.І.Овсепян, Ю.А.Юдин та інші)282. Крім того, окремі дослідники вважають, що засобами захисту конституції є право народу на опір при посяганні на конституційний лад, відповідальність посадових осіб за порушення конституції та репресивні заходи283. Деякі автори фактично ототожнюють правову охорону конституції із конституційним контролем чи із конституційним правосуддям, вважаючи, що це основні або визначальні елементи правової охорони конституції, не називаючи інших елементів – “неосновних”. Так, проф. М.В.Вітрук вважає, що специфічним інститутом забезпечення й охорони дії принципу верховенства конституції є конституційний контроль284, а М.А.Магунова називає останній найефективнішим і основним способом охорони конституції285. До елементів системи правової охорони конституції окремі автори зараховують також особливий порядок прийняття конституції286, відповідальність вищих посадових осіб за порушення конституції287, конституційний контроль парламенту, конституційний референдум, вето глави держави288, нормативне і казуальне тлумачення конституції289, позбавлення основних політичних прав, можливість заборони політичних партій, надзвичайний стан290, право законодавчої ініціативи, а особливо, якщо воно закріплене за органами конституційного контролю291, удосконалення законодавства, контрольно-наглядові засоби у вигляді: парламентського контролю, судового контролю, громадського контролю, конституційного контролю та прокурорського нагляду292. Сучасний російський вчений А.А.Бєлкін пропонує розглядати правову охорону конституції у трьох напрямках: припиняючо-модифікаційному, тобто – перегляд конституції; нормативно-застосувальному – як здійснення конституційного контролю; концептуально-легітимному – як захист конституційного ладу, в межах якого конституційна охорона перетворюється в охорону певних уявлень про конституційність, причому цей напрямок існує у перехідний період розвитку держави /.../293.

 Виходячи із первинної ідеї правової охорони конституції як явища, його соціально-політичного та правового призначення, все вищеназване як елементи правової охорони конституції сучасної держави, безперечно, має право на існування. Водночас, до основних (центральних, ключових) елементів цієї системи сьогодні пропонують відносити: особливий порядок прийняття конституції, особливий порядок внесення змін до Конституції, конституційну відповідальність, конституційний контроль, конституційний нагляд, а також офіційне тлумачення конституції294. Кожен із вищеперерахованих елементів (складових частин) системи правової охорони конституції сучасної держави має на рівні загальної теорії конституційного права певне теоретичне обґрунтування та відповідну практику застосування.

 При визначенні дефініції “правова охорона конституції”, на наш погляд, доцільним є використання щонайменше комплексного та системного підходів (комплексність як єдність обох, тобто “ширшого” та “вужчого”, підходів у розумунні сутності даного явища; системність як розуміння того, що дана категорія (явище) складається з окремих елементів – частин єдиного механізму, і, відповідно, дані частини об’єднані спільним призначенням (метою). З таких позицій, правову охорону конституції можна розглядати як систему політико-правових заходів та юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується незмінність становища Конституції як Основного Закону держави, закону, що має вищу юридичну силу та підвищений ступінь стабільності, а також – належне виконання конституційних норм та дотримання режиму конституційної законності. Правова охорона конституції, як зазначає З.І.Лунь, – це система загальносоціальних заходів та спеціально-юридичних гарантій, які діють у сфері правотворчості та дотримання чинних норм, за допомогою яких забезпечується відносна стабільність конституції та реалізація її норм, а також припиняються й усуваються їх порушення295.

 Окремо варто звернути увагу на те, що коло суб’єктів функціонування системи правової охорони конституції, як правило, включає фізичних осіб, народ (націю), окремі органи державної влади, главу держави, інших посадових осіб держави тощо. Всі вони можуть бути як учасниками однієї із форм правової охорони конституції (брати участь у практичній реалізації одного з елементів системи правової охорони конституції), так і одночасно декількох (наприклад: глава держави одночасно може виступати як ініціатор внесення змін до конституції, як суб’єкт права звернення до органу конституційного контролю і як суб’єкт конституційної відповідальності тощо).

 Центральним елементом у системі правової охорони конституції сучасної держави є інститут конституційного контролю. У вітчизняній спеціальній літературі наводяться різні підходи щодо визначення поняття (дефініції) даного явища. Сьогодні конституційний контроль розуміють як передбачену законом діяльність державних органів, посадових осіб, що полягає у перевірці та оцінці відповідності правових актів Конституції та в усуненні встановлених невідповідностей шляхом застосування різних юридичних засобів (скасування актів, зупинення дії нормативно-правових актів, застосування права вето тощо) з метою охорони Конституції296. Здійснення конституційного контролю у тій чи іншій формі входить у компетенцію багатьох органів держави і посадових осіб, які, виконуючи відповідні функції, пов’язані зі скасуванням неконституційного акта чи вказівкою про його невідповідність Основному Закону, впливають на стан захисту Конституції у державі.

 Важливе місце серед елементів системи правової охорони конституції відведено прийняттю конституції. Його важливість полягає у тому, що суб’єктом прийняття Основного Закону є народ, якому належить установча влада, тобто влада первинна. Народ, реалізовуючи установчу владу, може приймати конституцію безпосередньо на референдумі або делегуючи свої повноваження щодо її прийняття іншим органам. При цьому прийняття конституції на референдумі чи іншими суб’єктами не впливає на її легітимність. Особливість порядку внесення змін до конституції полягає у створенні спеціальної ускладненої чи особливо ускладненої процедури при внесенні змін, а це, відповідно, захищає, охороняє Основний Закон від спонтанних, невиважених чи навіть перманентних змін. Одним із важливих елементів у системі правової охорони конституції є конституційна відповідальність. У конституційному праві прийнято розрізняти два види (аспекти) конституційної відповідальності: позитивну і ретроспективну. Власне позитивна конституційна відповідальність є однією із гарантій належної реалізації Основного Закону і виконує роль запобіжного заходу, скерованого на охорону конституції. Особливу роль і функцію припинення порушень Конституції та відновлення первинного стану виконує саме ретроспективна відповідальність і конституційно-правові санкції як форма її прояву. Надійною гарантією належної реалізації конституційних норм, а відповідно, і охорони Конституції, є офіційне тлумачення Конституції. Тлумачення Конституції виконує самостійну функцію у системі правової охорони Основного Закону. За допомогою тлумачення Конституції роз’яснюється її зміст, а це сприяє глибшому з’ясуванню її положень і, відповідно, правильному застосуванню297.