15.01.2005, 15:03
5.6. Класифікація конституцій. Багатоманітність, багатоликість сучасних конституцій як суспільно-політичних та нормативно-правових явищ дозволяє їх певним чином класифікувати, тобто встановити закономірно існуючі між ними загальні ознаки. Останнє дає можливість співставляти різні конституції, виявляти особливості їхньої форми, структури, змісту, особливості виникнення, дії в часі та просторі, внесення змін і доповнень тощо. При класифікації конституцій, як і при поділі за певними критеріями будь-яких інших явищ подібного характеру, необхідно дотримуватись певних вимог (вимога єдиної підстави при встановленні різновидів однієї і тієї ж групи явищ; об’єктивність обраних критеріїв поділу; здатність обраних критеріїв виявляти (виражати) істотні елементи змісту явищ і т.д)218. Класифікація конституцій, як і будь-яка інша класифікація, має умовний характер, оскільки в світі нема цілком однакових конституцій. При цьому, самі конституції відрізняються не тільки тим, що в них враховано, наприклад, національний досвід державотворення, історичні традиції того чи іншого народу, співвідношення політичних сил на момент її прийняття, але й за рядом інших характерних ознак (так би мовити, загального плану), а саме – способи підготовки і прийняття, дія в часі й просторі, форма, структура, зміст, обсяг, мова конституції і т.д. Все це та ряд інших чинників сьогодні використовують для проведення класифікації (поділу на окремі групи) конституцій. Нижчепропонована класифікація сучасних конституцій, до певної міри, є узагальненням матеріалу викладеного в попередніх лекціях. За часом свого виникнення (в контексті загального процесу розвитку конституціоналізму) – конституції поділяють на три групи: “старі” (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.), “нові” (1918–1939 рр.) та “новітні” (після 1945 р.). Кожна з цих груп, окрім часу появи, має спільні ознаки у змістовній частині основних законів. За змістом – конституції можна поділити на три групи: ліберальну, етатистську та ліберально-етатистську, характерні ознаки яких розглядалися вище. За формою зовнішнього виразу – конституції поділяють на три основні групи: писані, неписані й змішані (комбіновані). Писані конституції, зі свого боку, поділяються на: а) писані конституції, які складаються з одного документа; б) писані конституції, які складаються з двох і більше документів. Крім того, писані конституції поділяються на: кодифіковані і некодифіковані. За порядком появи (виникнення) – конституції поділяються на конституції: прийняті народом, даровані, договірні. Даровані конституції (інша назва октройовані) – це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом. Різновиди дарованих конституцій (за суб’єктами дарування) – монарх, метрополія для колишньої своєї колонії, диктатор, хунта, правляча (єдина) партія та інші. Прийняті народом конституції – це конституції, які прийняті загальновизнаними демократичними способами з широкою участю народу чи його повноправних представників. Ці конституції, за суб’єктами їхнього прийняття, можна ще поділити на конституції: а) прийняті Установчими Зборами, Конституційними Зборами, Конституційною Асамблеєю і т.д.; б) прийняті на референдумі; в) прийняті парламентом. У літературі дану групу конституцій іноді називають “демократичними конституціями”. Така назва видається не зовсім вдалою, оскільки демократичний порядок прийняття чи затвердження конституції ще не є стовідсотковою гарантією її демократичного характеру. Договірна конституція – це Основний Закон, прийнятий шляхом укладання відповідної угоди між різними суб'єктами державно-правового (конституційного) процесу. Можливими варіантами суб’єктів такого договору є: 1) територіальні утворення; 2) органи установчої влади; 3) монарх; 4) органи державної влади. Договірні конституції – явище значно рідкісніше від двох попередніх груп (октройованих і конституцій прийнятих народом). Конституційно-правова практика подає декілька яскравих прикладів останнього. Так, фактично, шляхом укладення відповідних угод появились перші конституції балканських країн після звільнення останніх від османського іга (Конституція Греції 1844 р., Конституція Румунії 1866 р., Конституція Болгарії 1879 р.). У цих країнах представницькі органи (як своєрідний прообраз органів установчої влади) пропонували посади глав держав (королівські престоли, корони в умовах обмеженої монархії) іноземним королівським династіям, за умови, що вони будуть правити згідно із відповідними конституціями. В п. 5 Берлінського трактату 1878 р. визначалось, що “/.../ зібрання нотабілів Болгарії, яке буде скликане в Тирнові, виробить перед вибранням Князя Органічний Статут королівства”219. Наступного 1879 року Установчі Збори (“зібрання іменитих людей”) затвердили Конституцію Болгарського царства (Тирновська Конституція) і після того обрали на князювання Олександра Баттенберга220. Договірний характер конституції формально було закладено і в природу першого Основного Закону (Конституції) СРСР 1924 р. (союзний договір було підписано формально між чотирма суб’єктами – РРСФР, ЗРСФР, УРСР та БРСР). Безперечно, договірний характер мали “Правовий уклад і Конституції відносно прав і вольностей Війська Запорізького /.../” (1710 р.) та Конституційний Договір (як “мала” Конституція) між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 18 травня 1995 року. За порядком внесення змін і доповнень – конституції поділяються на конституції гнучкі та жорсткі. Гнучкою конституцією називають ті основні закони, внесення змін і доповнень до яких проводиться у порядку, встановленому як і для будь-якого іншого (звичайного) закону. Жорстка конституція – це конституція, внесення змін і доповнень до якої має ускладнений порядок в порівнянні зі звичайними законами. За часом дії – конституції поділяються на конституції тимчасові та постійні. Постійна конституція – це Основний Закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений термін. Конституції, які приймаються на певний термін чи до настання певної події, називають тимчасовими. За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом) – конституції можна поділити на: прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження), звичайні і розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав, свобод, явищ і т.д.). За характеристикою форми державного устрою країни – конституції можна поділити на: конституції федеративні (федеральні); конституції суб'єктів федерації; конституції унітарних держав. Існують й інші підходи щодо поділу (класифікації) конституцій, зокрема у спеціальній літературі деякі автори поділяють їх на “реальні” і “фіктивні”. Досить часто можна зустріти поділ конституцій на “юридичні” і “фактичні”. “/.../ Конституція фактична, – писали Леонід Юзьков та Євгенія Тихонова, – це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об’єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. /.../ Юридична конституція – це офіційне визнання фактичного стану речей у суспільстві”221. Свого часу, доц. Степан Базилевич, певним чином перефразовуючи слова американського професора К. Левенштайна, писав, що конституції держав, серед іншого, можна також поділити на три групи – нормативні, номінальні і семантичні, при цьому “/.../ нормативні конституції – це конституції, прийнятті в законному порядку, реальні, які насправді здійснюються; номінальні – це конституції, які мають законну силу, але не здійснюються, тобто фіктивні, і семантичні – такі конституції, які не відбивають дійсності і діють лише формально”, і далі, перейшовши при порівнянні на жартівливий тон, нормативна конституція – “/.../ це костюм, зшитий на міру, який вже носиться”, номінальна – “/.../ це готовий костюм, що висить у шафі й не носиться”, семантична – “/.../ це взагалі не костюм, а маскарадне вбрання або просто халат”222.
|