Микола Леонтович – визначний український композитор.

(1877 – 1921)

В музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів – звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об’єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.

В атмосфері народної пісні відточилась і творчість Миколи Леонтовича.

На Поділлі, де він народився, звучали народні пісні і малий Миколка часто слухав гру свого батька, а згодом сам почав співати і підбирати народні мелодії на музичних інструментах, зокрема, на скрипці. Особливо багато часу віддавав він їм у період навчання в Кам’янець-Подільській семінарії. Його музичні здібності одразу привернули увагу місцевих спеціалістів, які навіть запросили Леонтовича співати в архієрейському хорі.

Дитячі роки М.Леонтовича пройшли в селі Шершні, де він вчився грамоти в тамтешнього вчителя Павла Сильвестровича Тарноградського. У десятирічному віці він вступив до Немирівської гімназії, а наступного року продовжив заняття у Шаргородському училищі.

Улюбленим заняттям М.Леотовича була обробка народних пісень. Часто він записував їх з голосу співаків, сидячи у глибині училищного парку на горбочку, де часто вечорами збиралась молодь. У своїй творчості він використовував і пісні, які вже були у збірниках. В той час він писав багато, але композитором ніколи себе не називав.

Наприкінці 90-х років позаминулого століття Микола Дмитрович був регентом семінарського хору в Кам’янці-Подільському. Заняття проводились у будинку так званої Великої семінарії (головного учбового корпусу) і Малої семінарії (додаткового корпусу), який, не виходячи за рамки творчої роботи, обмежившись у своїй творчості майже виключно цим жанром, розкрив те, що дало йому нове життя і зрівняло цей жанр з іншими жанрами професійної композиторської творчості, з перспективою дальшого розвитку. Леонтович це нове слово сказав своїм “Щедриком”, “Дудариком”, “Прялею”; піснями “Піють півні”, “Зашуміла Ліщинонька”, "Ой пряду, пряду",  “Женчичок-бренчичок”. Музично-творча спадщина Леонтовича – це понад сто творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на оригінальні теми “Льодолом”, “Літні тони” (хори), “Легенда” та “Моя пісня” (соло з хором і супроводом фортепіано) і фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка “На русалчин Великдень”. І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович –Офисные перегородки — офисная перегородка москва, все модели офисных перегородок. ціла нова епоха. Він надзвичайно тонко розумів народну душу і вмів талановито передати характер пісні. Його обробки народних пісень ні в якій мірі не можна назвати “обробками” – це самостійні художні твори, для яких музика народної пісні дає лише певний грунт, кожен з них – окремий твір, окремий зразок, оригінальна музична форма.

У 1916 році після виконання студентським хором Київського університету “Щедрика” до нього раптом прийшло визнання. Ім’я Леонтовича стало відомим у музичних колах і серед широкої публіки і це додало йому більшої впевненості у своїх силах. Кирило Стеценко висловився, що “він – ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка ... настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ ... і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб.”

Визначної слави набула творчість М.Леонтовича, коли новостворений хоровий колектив під керівництвом О.Кошиця в березні 1919 року виїхав в гастрольну подорож за кордон, маючи в репертуарі багато пісень в обробці М.Леонтовича,юридический перевод с английского на русский юридический перевод с английского на русский. які відразу привернули увагу своєю оригінальністю. Кошиць був великим прихильником творчості композитора, приділяв особливу увагу витонченій обробці хорового виконання його пісень, часом диригуючи зі сльозами на очах, і тим спричинився до популяризації творчості видатного композитора за рубежем.

Під час сезону колядок по всій Америці і в Європі співають по радіо і телебаченню колядки, між котрими обов’язково вставляють у програму як шедевр “Щедрика” М.Д.Леонтовича.

20 років свого короткого життя Леонтович віддав педагогічній діяльності в учбових закладах Поділля (Кам’янець-Подільський), Донбасу (Гришино (тепер Красноармійськ)), Києва, Тульчина. Всі, хто знав цього чоловіка, високого, худого, з прекрасними тонкими руками, великими очима, що дивилися уважно і спокійно, згадують його скромність, душевну щедрість, доброзичливість, сердечність, щиру любов до дітей. Ми дізнаємося про його методику викладання співів, збирання музичного фольклору, про організацію ним шкільних хорів, учнівських оркестрів. Досвід своєї педагогічної роботи М.Леонтович узагальнив у навчальному посібнику для загальноосвітніх шкіл України “Нотна грамота. Підручник для навчання співів у народних школах” (Київ, 1920), який в наші часи вивчається музично-педагогічною наукою і експериментально впроваджується в ряді середніх шкіл. Заслуговує на увагу “Пам’ятна книжка” М.Леонтовича (1919 р.), в якій знаходимо важливі для характеристики особистості митця записи про необхідність дослідження народної пісні. Творчість М.Леонтовича чарувала і надихала на хвальні вірші Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Бажана, і вони створювали йому поетичний вінок слави. Подаємо уривок з вірша Миколи Бажана “Криниця Леонтовича”:

Він викликає духів. Він – чаклун.

З пісень і гомонів, із променів і лун

Над світом ставить струменисту арку,

Прозорчасту, розцвічену, тугу.

Стовпи, на обрії зіперті,

Небес вологих сяйне опертя,

Світ одмежовують од темряви і смерті

І знаменують вхід у музику й буття.

Під благовістям райдуги цієї

Стоїть він, сіроокий чоловік.

Яка йому хвала? Які його трофеї?

Пісні й життя. Пісні й життя навік.

Сучасна хорова українська музична культура по праву може пишатись таким самородком, яким є Микола Леонтович. Сталося так, що у 1921 році у батьківській хаті на Вінничині чиясь безжалісна ворожа рука перервала життя цього безмірно талановитого чоловіка, тим самим не давши можливості для української хорової музики ще більше збагатитись його геніальними роботами. Але якби М.Леонтович залишив за собою одного “Щедрика”, то і цього було б достатньо, щоб українську пісню пізнав увесь світ. Тож слава йому у віках!

«Щедрик».