Созополь, порт, шоста ранку. Він уже чекав на мене біля свого човна «Івеліна».

– Георгій, Жора, можеш називати мене Гоша, мене тут усі так звуть, – відрекомендувався високий сухорлявий сивоволосий дідусь, одягнений у тільняшку та джинсові шорти, і простягнув свою зашкарублу руку.

Я заліз у човен, Гоша завів двигуна, віддав кінці, й «Івеліна» неквапливо рушила в море. Був повний штиль, сіре небо фарбувало воду у свинцевий колір, десь за хмарами збиралося вставати сонце. Поруч ішло ще кілька човнів, капітани вітали Гошу; невеликі сейнери обганяли наші суденця, поспішаючи у відкрите море.

– Ідуть на промисел по кільку (в Болгарії вона називається «цаца»), – пояснив капітан «Івеліни». – А ми сьогодні ловитимемо бичка.
За півгодини ми добряче відійшли від берега та опинилися посеред величезних поплавків, зв’язаних між собою канатами. Вони утворювали доріжки, як у плавальному басейні, тільки неначе для змагань велетнів: завдовжки 200–300 метрів і завширшки 15–20.

– Це плантація для вирощування мідій. До кожного поплавка прикріплено мотузку, яку занурено у воду на вісім метрів. На ній молюски й ростуть, – каже Гоша, глушить двигун і прив’язує човна до одного з поплавків. – Дає за рік 30–50 тонн мідій. До нас, у Созополь, приїжджали італійці, казали, що наші мідії найчистіші у всьому Чорному морі. Старий дістає пластмасову коробочку, у якій ворушаться світлі тіла.
– Хробаки?
– Ні, – гидливо заперечує Гоша, – креветки, з ними приємніше працювати.

Він вправно насаджує наживку на три гачки й кидає грузило із гачками за борт. Бичок – риба донна, тож гачки закріплено біля самого грузила.
– Тут глибина метрів дванадцять, – каже рибалка й посмикує вказівним пальцем ліску. Від постійної риболовлі палець загрубів і помітно відрізнявся від інших. Відчувши клювання риби, Гоша швиденько тягне ліску. Ліска треться об дерев’яний борт човна, залишаючи на ньому зарубки.
– Красень!

Він цілує темно-червоного бичка сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, знімає з гачка й пускає у відро з водою. Знову нанизує креветку й закидає за борт. Знову клює, і процедура «креветка – гачок – за борт – бичок» повторюється кілька разів протягом десяти хвилин.
– Златен ти мій! – задоволено каже мені капітан. – Ти приносиш мені удачу, я тебе завжди братиму на риболовлю, зробимо спільний бізнес, – сміється старий.

Гоші сімдесят років, на риболовлю влітку виходить щодня, хіба що сильний шторм примушує сидіти вдома.
– Дома мені нудно, я звик бути в морі. Кілька десятків років ходив на риболовецькому траулері: Середземне море, Атлантика. Бував і в Канаді, Португалії, Іспанії. Потім працював у Созополі на заводі з вирощування мідій, доглядачем маяка на острові Святого Івана, влаштовував туристам фіш-пікніки. Моя внучка називає мене «старий морський вовк», – шкіриться «вовк», і його обличчя, загартоване морем, вітром і сонцем, порізане глибокими зморшками, стає схожим на волоський горіх. Гоша рибалить двічі на день: зранку – бички й креветки, після обіду – знову бички й мідії. Улов він здає в ресторан «Морські скелі», який тримає його брат. Бички приймають по 1,5 лева (6 грн.) за кілограм. За день вдається зловити 4–6 кг бичків.
– Грошей вистачає хіба що на пальне, – підсумовує рибалка, але ж море – моє життя. Його човну «Івеліна» (названо на честь дружини) вже дванадцять років. «Короб» (так тут називають човни), вісім метрів завдовжки й три завширшки, виготовлено з вільхи в Созополі.
– Я можу брати на борт до шести туристів, це в мене зазначено в ліцензії. До речі, на таку риболовлю в мене також є ліцензія. Обидва дозволи коштують по 200 левів (800 гривень) на рік.

Сонце тільки-но виринуло з-за хмар, а у відрі вже борсалося кілограма півтора бичків.
– А зараз підемо на острів Святого Івана. Я ловитиму мідії й креветки, а ти пофотографуєш ранковий Созополь, його добре видно із залишків старовинної фортеці.

Ми пристаємо до острова, і я з нетерпінням чекаю, як Гоша пірнатиме в пошуках мідій. Натомість він бере велику підсаку, на кінці якої прикріплено довге лезо, занурює у воду, двічі шкрябає скелю й виймає її вже повну мідій.

– Поснідаймо.
Старий дістає із човна пляшку білого сухого вина, наливає в скляночки, потім вправно відчиняє ножем мідію й подає мені.

– На здравіє!
Ми випиваємо й закушуємо сирими мідіями. Тільки б вона не заворушилася в животі, подумалося мені. Мідія виявилася на диво смачна. Гоша знову наливає, знову «на здравіє», і знову мідія.

О восьмій ранку натщесерце вино пішло як у суху землю, розбурхуючи майже тваринний апетит. Мідій ми поглинали із шаленою швидкістю, і скоро гора морепродуктів зникла в наших черевах. Пляшка вина закінчилася, і кожен зайнявся своїм: Гоша ловив креветок для своєї післяобідньої риболовлі, а я тинявся островом, зазирав у вікна доглядача маяка, вивчав залишки стародавньої фортеці й фотографував Созополь, який ховався від мене в ранковій імлі. За годину, обійшовши Іван майже весь, знову прийшов до «Івеліни».

Гоша завів двигуна, і ми рушили на мідійну плантацію половити ще бичків. Гошині руки крутили штурвал («він із ракетного катера; знайомий військовий моряк подарував»), спрямовуючи «короб» на місце риболовлі.

А наше місце на острові вже зайняли два човни, які привезли туристів на фіш-пікнік. Такі вилазки тривають із 9-ї по 15-ту годину й коштують близько 20 євро з людини. У ціну входить їжа, напої, чисте море й серпневе сонце. Ми пришвартувалися до поплавків, і морський вовк почав діяти вже за знайомим алгоритмом. Та цього разу я вже перестав приносити удачу, і, наловивши ще півкіло бичків, ми лягли на курс додому. Дорогою Гоша чистив рибу, ми пили домашнє вино – «мій зять його робить, живе он там, у Помор’ї» – і знову їли мідії.

«Івеліна» зайняла своє місце біля причалу, я ступив на берег, який чомусь похитувався чи то від вина, чи від морської хитавиці, і знову потрапив до курортної цивілізації.

...А увечері наша компанія завітала до «Морських скель», узяли по порції «моїх» бичків, пива й спостерігали, як за островом Іван заходить сонце, а маяк запалює свій вогник.

Василь Біленко
Фото автора

/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей