Пан Валерій за освітою математик, а за фахом кібернетик. Працює викладачем Інституту журналістики на кафедрі видавничої справи і редагування. Пише замітки з дитинства, хоча самокритично вважає свої творіння не надто професійними. Вже шість років видає власну електронну газету на одному з перших персональних україномовних сайтів, назва якого “1000-ліття української культури”, (httр:1000yеrs. uazone.net). Тут пан Валерій не тільки себе рекламує, а й наше місто. Він фанатично любить Київ. Тож його минулому та сьогоденню, відомим городянам присвячено найбільше сторінок інтернет-видання. А ще тут зібрано фотографії краєвидів, історичних місць, довідки про музеї, пам’ятки, столичний сервіс... Це як гарна багатоілюстрована книга, на відміну від якої сайт можна щодня поповнювати. Валерій Миколайович також відповідає на листи читачів його інтернет-газети, готує й публікує свої праці у фахових журналах. Останні дослідження були на теми “Електронні видання в Україні. Етапи становлення”, “Огляд стану видавничої справи в картографії”. Пан Лисенко регулярно надсилає електронною поштою відгуки на публікації “Хрещатика”: буквально в день виходу свіжого номера газети. Як йому вдається бути настільки оперативним?
— Все дуже просто,— каже читач.— Я вмію охопити поглядом одразу всю сторінку. А в галузі інформаційних технологій працюю понад тридцять років. Викласти свою думку і надіслати листа електронною поштою мені не складно. На це я не витрачаю багато часу.
Він відгукується не на всі кореспонденції й інтерв’ю — лише на ті, де його реакція може бути корисною і плідною. Коли щось із задоволенням прочитав, вміє оцінити: розміщує в своїй електронній газеті. Звісно, найцікавіше. Чи опубліковано його відгуки, навіть не цікавиться. Найбільше переймається роботою міського транспорту, благоустроєм, цінами, проблемою стихійної торгівлі. Інколи його коментарі аж надто категоричні. Як-от один з них на лист наших читачів, який було подано 29 липня нинішнього року під заголовком “У підземному переході до станції метро “Політехнічний інститут” пішоходам не протиснутися”. Валерій Лисенко вважає: “Безлад і неприпустима тіснява панують у більшості підземних переходів поблизу метро. І якби не корисливі бюрократи, що “пасуться” на цих теренах, то вже давно б можна було облаштувати і цивілізовані торгові ряди, і додаткові виходи з метро. Отже, все упирається в чесність та охайність”.
Можна погодитися з його думкою чи заперечити. Кажу йому про це, а він одразу ніби відбивається:
— Можливо, інколи я висловлююся не надто компетентно. Та є спеціалісти, котрі в усьому розберуться. А люди нехай кажуть, що думають, пропонують, а не чекають, поки хтось за них все зробить...
На всі закиди критиканів щодо надміру проблем у Києві відповідає: “Хвороба створювалася не роками, а десятиліттями недбалості. Отже, таке вмить не вилікуєш. Тож якщо неможливо швидко реконструювати шляхи й споруди, треба щодня “реконструювати” своє мислення. Марна справа лаяти помилки керівництва, якщо кожен з нас чинить так само...”
Валерій Лисенко бере активну участь у двох громадських форумах в Інтернеті, де люди обговорюють все, що стосується транспорту. Крім того, він завзятий турист. Мандрує разом зі своєю дружиною і друзями. Маршрути вибирають незвідані. Їдуть туди, де цікава історія, гарні краєвиди. Не в санаторно-курортні краї з комфортними умовами, а до заповідників чи в гори. Наприкінці літа, приміром, повернулися з Карпат. А раніше побували під Фастовом поблизу мальовничого села Плисецького. Один з київських маршрутів у них починався з Феофаніі, а закінчувався в Кончі-Заспі. Журналісти однієї з газет, до речі, пройшли тим же шляхом і детально його описали. Дізналися про похід на сайті Валерія Миколайовича, де однодумці вислювлювали свої враження щодо мандрівки.
— У нашому місті є куди піти і де відпочити,— запевняє наш читач.— Ходжу та їжджу по Києву все життя, дивлюся, милуюся. Відчуття таке, що отримав дуже багато — пора повертати, де взяв, але вже переосмислене, пропущене крізь душу.
Така його активна позиція. Тому знаходить час, щоб не тільки надсилати відгуки на резонансні публікації до газет. Пропозиції пише на загальноміські сайти, отримує і відповіді. Мріє про те, щоб кожен киянин мав змогу поспілкуватися з будь-яким чиновником, натиснувши клавішу власного комп’ютера. У Валерія багато ідей. Так, скажімо, він пропонував ще двадцять років тому спорудити додатковий перехід з вокзалу до універмагу “Україна”. Тепер цю зручність оцінило чимало городян. Беручи участь в одній з радіопередач, порадив створити на станції метро “Видубичі” вузол пересадки на приміські електрички й автобуси. Через два місяці потому його ідею втілили в життя. Тепер у нього з’явилася ще одна мрія, яку називає фантазією,— прокласти під Хрещатиком трамвайний тунель.
— Буває, з мене сміються,— каже небайдужий киянин,— коли раз на кілька місяців я надсилаю фахівцям цю пропозицію. Але хтозна. Можливо, через кілька десятиліть вона стане реальністю...
Ще одне захоплення Валерія — історія. Він не тільки читає новітні дослідження, а й сам аналізує, висловлює гіпотези. Принаймні, одна з них мене зацікавила. На думку пана Лисенка, Добриня Микитич — слов’янський Геракл, котрий у скрутний час допоміг київському князю Володимиру сісти на престол, щоб об’єднати і зробити могутньою державу. Називається дослідження “Роздуми між одинадцятим і двадцять другим червня”. Тут чимало посилань на відомих істориків, цитат з найдревніших літописів і книг, і звісно, власне авторське бачення й оцінка тієї чи іншої події.
Валерій Лисенко не соромиться оприлюднювати свої ідеї. Він також прислухається до інших людей. І бажає, аби вони захоплювалися не тільки футболом, естрадними піснями і пивом. Йому хочеться мати більше часу, щоб ретельніше вивчати Київ та околиці. А журналістам побажав оперативніше і детальніше висвітлювати в “Хрещатику” стан столичних новобудов.