Християнство і націоналізм

Так уже, з Божої ласки, сталося, що, починаючи з третього класу а було це ще в 76 році минулого століття, мене в російськомовній школі, де я навчався, "таврували" почесним званням українського буржуазного націоналіста. Ви запитаєте: яка могла цьому бути причина? Я й сам досі дивуюсь, бо тоді я ще не вивішував національних прапорів, не читав творів Степана Бандери, не розклеював листівок із закликами національного змісту, навіть, на свою ганьбу, не знав, як виглядає Тризуб. Моя "провина" перед окупантами полягала в тому, що я, навіть не здогадуючись про барви національного прапора, оформив якийсь реферат жовто-блакитною рамкою. Можливо, спрацювала генетична пам'ять, чи може, просто саме цих кольорів фломастери були ще не списані, але був це аж ніяк не вияв антиімперських настроїв.

Звісно, націоналістом тоді я ще не був, але визначення вчительки запам'ятав. Невдовзі, десь через півроку я допустився ще одного ідеологічного злочину - на великій перерві їв кутю, що залишилась від Йорданського Святвечора. Як виявилось, їв я її не тому, що смачно, а споживав "з особливим цинізмом", спокушаючи навколишніх жовтенят церковними ласощами, поширюючи "опіум для народу". А був я дитиною щедрою і тому щиро ділився з однокласниками - переважно дітьми офіцерів місцевого гарнізону, бабусиними гостинцями. А оскільки в класі навчалися ще й діти містечкових більшовицьких функціонерів та торгашів (ці останні тепер привозять мені сувеніри із своєї історичної батьківщини), то я невдовзі довідався, що я ще й націоналіст клерикальний. От що значить перша вчителька! Як у воду дивилась.

До 1989 року мій націоналізм обмежувався вивченням української історії, а християнство - до носіння хрестика і споживання свяченого. Того, що я цей хрестик носив не ховаючись, а національним питанням цікавився більше, ніж конспектуванням класиків комунізму, вистачило того, щоб бути виключеним з історичного факультету.

З'явилося більше часу і я глибше зацікавився цими, з точки зору безбожних московських комуняк, крамольними ідеологіями. І, врешті, став справжнім націоналістом. Адже справжній націоналіст не лише знає теорію, а й застосовує її на практиці. А правдивий християнин не лише свічку ставить, а й регулярно сповідається, часто приступає до Св. Причастя і докладає зусиль для того, щоб краще пізнати і ретельно сповнити Божу волю у своєму житті. І лише з цього часу моє життя стало змістовним і сповненим радости і щастя.

Будучи юнаком наполегливим і послідовним, я невдовзі став одним із керівників молодіжної націоналістичної організації, а зразу після провалу більшовицького путчу, вступив до семінарії.

Саме життя моє спричинилося до того, що я добре розуміюся на християнстві, що є світоглядом, необхідним для досягнення вічної гармонії в небесах, і в націоналізмі - єдиній ідеології, що спроможна спричинитися до гармонійного життя людей на землі. Звичайно, йдеться про тих, хто походить від Адама і Єви (про нащадків мавпи - іншим разом).

Ось чому, як і будь-який освіченій і наділеній життєвим досвідом людині, мені важко без посмішки сприйняти безглузде твердження про те, що, начебто, між християнством і націоналізмом є якісь неузгодженості. І вже зовсім на голову не налазить нісенітниця про їх взаємну несумісність. Тому й виникає підозра, що в тих, хто щось подібне каже, в головах розріджені мізки. Мабуть, від надмірного і перманентного споживання дешевої горілки, починаючи ще з часів розвиненого соціалізму і аж до "помаранчевої революції".

Припускаю, що просторікувати подібні твердження може і той, хто про християнство і про націоналізм погано поінформований, або кимось зловмисно і наполегливо дезінформований.

Якщо ж ви, бодай побіжно ознайомитесь з інформацією, розміщеною на цьому сайті, то зрозумієте, що націоналізм - це ідеалістичний світогляд, опертий на тисячолітню традицію українського християнства. Недаремно, ціла когорта світочів, нації походить зі священичих родин (наприклад Степан Бандера і Симон Петлюра, видатні націоналістичні поети Степан Руданський і Богдан-Ігор Антонич). А скільки священиків були не лише служителями Церкви, але й провідними націоналістичними громадськими і державними діячами (наприклад о. Маркіян Шашкевич, о. Августин Волошин). Далеко не кожен з організованих націоналістів зробив стільки корисного для розвою українства і залив стільки сала за шкіру нашим ворогам, як митрополит Андрей Шептицький чи Патріарх Йосиф Сліпий. Українська історія просто переповнена такими іменами і прикладами служіння української церкви своїй нації. Інакше не могло і не може бути, адже Христос вимагає від кожного з нас діяльної любови не лише до Бога, а й до ближнього. А першим із ближніх для українця є кожен інший українець. Бо ближній - той, хто ближче. І той факт, що нашим ближнім може виявитись самарянин, тобто людина іншої національності чи культури, зовсім цієї вимоги не скасовує.

Заповідь Божа вимагав від християн: "Шануй свого батька і матір Свою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь Бог твій дасть тобі" (Вих. 20:12).

Кожен без винятку український християнин (на відміну від безбожних хохлів) чітко усвідомлює, що землею, яку дав йому Господь є саме українська земля, а не якась інша. І що саме на цій землі житиме він і його нація довго і щасливо, якщо не порушить він цієї заповіді.

Кожен християнин з релігійного обов'язку повинен шанувати усіх людей, вартих пошани, але в першу чергу своїх батьків. Для правдивих українських християн першочергова пошана до батька-матері, означає пошану до родини, роду, племені, народу і нації, як сукупності живих мертвих і ще не народжених українців в Україні і не в Україні сущих. І подібно, як пошана і любов до матері своєї не передбачав зневаги і ненависті до матері чужої, так і націоналізм, що з біблійної заповіді випливає, вимагаючи від українця першочергової актуальної пошани і діяльної любови до своєї нації, не передбачає погорди чи ненависти до представників інших народів.

Св. Письмо і Церква Христова вимагають любити Бога понад усе, ближніх, як самого себе (пор. Мт. 19:19), дальніх і навіть ворогів (пор. Мт. 5:44). Але цілком зрозуміло, що ми не сміємо любити себе за рахунок Бога, дальнього за рахунок ближнього (напр. перерахувати гроші для хворих на СНІД африканських аборигенів, в той час, коли твій хворий сусід не може придбати необхідні ліки). І вже ж усім ясно, що ми не маємо права любити ворога за рахунок дальніх, ближніх чи за свій власний.

Подібно і націоналізм передбачає необхідність захисту своєї нації (тих же ближніх від визиску, експансії, грабунку, загарбання чи будь-якої агресії з боку її ворогів. Причому, без різниці чи ці вороги зовнішні (чужинці), чи внутрішні.

Логічний висновок простий: справжній український націоналіст повинен подбати про те, щоб стати досконалішим християнином, а той, хто націоналістом не є, - не сміє себе християнином вважати, бо заповіді Божі порушує, вчення Христа і Церкви Його не сповідує на шкоду своєму народові, а собі на вічну погибель у пеклі. Амінь

Декілька слів священика про те, що ви вже знаєте і про те, що варто знати.

Мало хто не погодиться, що життя - це боротьба. Боротьба не лише видів і класів, націй та держав, чи, просто, окремо взятих людей. Життя - це також протистояння у сфері духовних понять. І це набагато важливіше. Адже ніколи не припиняється непримиренна війна між світлом і темрявою, добром і злом, надією та зневірою, вірою та сумнівом, війна між життям та смертю, Істиною та брехнею. І саме цей двобій св. ап. Павло у своєму посланні до ефесян формулює як боротьбу "…проти духів злоби в піднебесних просторах." (Еф. 6:12)

І це стосується кожного, адже боротьба ведеться не лише за матеріальні здобутки чи поширення політичного впливу. Йдеться про безсмертну і нетлінну душу кожного із людей. Бо лінія фронту в цій війні пролягає через серце кожного, а запілля в ній немає. І триватиме вона до кінця світу, а для кожного, хто народився і живе в тілі, до самої смерті та Суду Божого. І в залежності від її результату кожен отримає або блаженну вічність із Творцем у Царстві небесному як нагороду за перемогу, або вічне прокляття в товаристві сатани і всіх тих, хто зазнав поразки в цій війні. А переможе лише той, хто буде стояти, "підперезавшись правдою" (Еф. 6:14).

Завданням цього звернення якраз і є озброїти вас цією правдою. Не даремно люди кажуть, що хто поінформований - той озброєний. Ще з часів античних війн і до сьогодні найефективнішою складовою ведення будь-якої війни слушно вважається дезінформація противника та відповідна ідеологічна обробка ворожого війська.

Господь наш Ісус Христос свідчить про себе: "Я є дорога, Істина і життя" (Ів. 14:6). Останні 2000 років на боці істини виступає громада послідовників Христа - єдина, свята, соборна і апостольська Церква, котру він збудував на вірі та особі св. апостола Петра. Церква названа святими отцями, воюючою. На противагу їй сатана "князь світу цього" (Ів. 14:30), "брехун і батько брехні" (Ів. 8:44), діє через усіх інших людей, що є, або ворогами істини, правителями цього світу темряви (пор. Еф. 7:12), або є байдужими до неї, що, врешті, є тотожним. Бо так чи інакше, вони, все-одно виступають на боці ворога, навіть, якщо і не беруть активної участі у бойових діях. Адже в цій ситуації пасивне спостерігання по суті є складаним зброї перед ворогом набагато слабшим, але досить вправним у засобах ідеологічного впливу.

Глобальний результат війни вже є нанапередзначений, адже Христос переміг цей світ (пор. Ів. 16:33), та й сатана-"Князь світу цього засуджений" (Ів. 16:11), адже для Господа Бога, котрий існує поза часом і простором, все, що було, що є і що буде відоме. Але для людей, котрі живуть зараз, духовна війна триває.

Тож розглянемо, бодай у загальних рисах, успіхи, спрощено кажучи, сторін конфлікту.

Христова Церква в найвизначальніший момент історії спасіння, та й усієї історії людства загалом, - в момент розп'яття Спасителя, мала з людського погляду, доволі жалюгідний вигляд: стоять під хрестом кілька жінок, котрі оплакують Його смерть, вбита горем Мати і апостол Іван Богослов, котрий мабуть і сам толком не уявляє собі, як жити далі, решта - одинадцять апостолів, - порозбігалися як дезертири з поля бою. Один із них - зрадник Юда - висить на осиці, а інший - Петро - гірко плаче, картаючись за малодушність і триразове відречення… Проте, невдовзі, в день П'ятидесятий, тисячі щирих людей, охрестившись, стають до її лав. І всього лише за життя одного покоління в апостольські часи Христова Церква постає визначальним фактором у житті цілого Середземномор'я та Близького Сходу. За триста років вона спричиняє падіння поганського Риму і невдовзі на уламках імперії, котра в тогочасні здавалася вічною, виникають держави де християнство, є домінуючою релігією. І надалі, в кожному наступному столітті, Церква, а отже і позиція Істини у світі, щораз зростала і ставала могутнішою з будь-якого погляду. На даний момент кожен п'ятий мешканець землі вважає себе християнином, переважна кількість країн є державами християнської культури. Добряче пошукати треба на мапі світі, щоб знайти територію, не охоплену церковними єпархіями та парафіями. І вже ж, напевне, про Христа і Його вчення не чули хіба глухі.

Проте, певні успіхи є також і в організованих противників Істини. Хоча й не вдалося зупинити зростання і зміцнення Церкви репресіями і масовими винищенням християн, як не були ефективними і війни проти християнських держав (будь-яка зброя проти животворного хреста безсила). Практично не були успішними ґрунтовані на людській гордині впроваджуванні ворогами Церкви єресі та розколи.

Проте в останні часи почав приносити свої гіркі плоди кукіль брехні, щедро сіяний сатаною руками згадуваних правителів цього світу темряви.

Воно й недивно: людина ж бо слабка, а зомбуючий вплив засобів масової інформації доволі потужний і уникати його все важче. Арсенал диявола і сьогодні той самий, що й у часи Христа: влада (Мт. 4:8), слава (Мт. 4:6) і багатство (Мт. 4:3). Тому послідовники батька брехні, прагнуть світового панування, слави і контролю над багатством світу. Захопивши контроль над ЗМІ, через безбожних і продажних редакторів та журналістів (поодинокі винятки лише підтверджують правило), промивають мізки, а точніше - засмічують масову свідомість найрізноманітнішими брехнями і забобонами. Щодо України, то в тих регіонах, де Церква належно представлена, ще вдається з горем навпіл, нейтралізувати цю інформаційну отруту священикам, проповідуючи правдиве Слово Боже з амвонів. Але чого сподіватися від зазвичай недовчених, а іноді й "непросохлих" батюшок, не хочеться й гадати.

Отже, щоб заповнити цю порожню нішу, змушений я, що звик здебільшого лиш усно промовляти, братися за папір та олівець, і, навіть, освоювати сайти такого, за невеликими винятками, неблагословеного інтернету.

Надалі спробую помаленьку, розвінчувати брехні світу цього перелюбного та грішного і посильно допомагати читачам цієї рубрики звільнитися від накинених сатаною забобонів. Боже, поможи.

Ми не панки на танках і не пацифісти. Ми воїни Світла

Вчення Церкви Христової, оперте на Святе Письмо і Святе Передання (тобто традицію святих отців), вимагає від християн адекватного ставлення до кожного із можливих понять, вчинків і речей. А саме: все те, що є в людині божественного, небесного (любов, надія, віра, мудрість, святість, істина і т.п.) християни повинні розвивати, пізнавати, прагнути і примножувати в силу даних їм від Бога можливостей і талантів безмежно. Відповідно все, що є в людині темного і бісівського (ненависть, розпука, сумнів, глупота, гріх в усіх його проявах, а також брехня в усіх її варіантах), повинно бути для нас неприйнятним, підлягає всілякому викоріненню і знищенню зусиллями нашої волі з Божою допомогою.

Все ж інше, щоб то не було, у нашому житті повинно бути врівноваженим. Усе, що Церква виразно не визнала гріховним, є для того, щоб ми це вживали, цим користувались, це приймали, бо ж "Господня є земля і її повнота" (1 Кор. 10:26). До всього земного ми повинні ставитись помірковано, оскільки "усе дозволене, але не все корисне" (1 Кор. 10:23), тобто ніщо земне не повинно стати на перешкоді спасінню нашої душі. Ніщо земне не повинно бути для нас важливішим за Бога.

На практиці це означає, що ми повинні їсти, але не об'їдатися, пити, але не упиватись тощо.

Подібне ставлення у християн мусить бути також і до такого поняття, як влада, і всього, що з нею пов'язане. Адже владою наділені не лише правителі, урядовці, законодавці чи судді. Нею наділена, більше або менше, кожна повносправна людина.

Отже, добрі християни, наділені бодай і невеликою владою, зобов'язані її застосовувати, коли треба, як різно ж, уникати того, щоб нею зловживати. Своєю чергою, підлеглі зобов'язані підкорятися вимогам свого керівництва, якщо вони законні і не суперечать Божій волі. "Вона (влада) - слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо не дарма меч носить; вона Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло" (Рм. 13:4). При чому під словом меч мається на увазі будь-яка смертоносна зброя. І слуги Божі, у тому числі і в першу чергу християни, повинні нею не лише погрожувати порушникам ладу в суспільстві, але й застосовувати для відновлення справедливості.

Тому-то, з огляду на те, що у світі, в якому ми живемо, далеко не всі готові добровільно підкорятися законній владі, існує такий інструмент насильства, як держава. Якби не було армії, поліції, в'язниць і тому подібних інституцій, безлад і анархія були б неминучими, а причинами того, що в державі немає належного ладу і порядку, є, по-перше, порівняно низька релігійність, по-друге, слабкість держави і її каральних органів, а також значний відсоток пацифістів.

Пацифіст - це такий дивак, котрий стверджує, що злу противитись насильством не треба.

Дехто із них цим твердженням просто виправдовує свою фізичну слабкість (якось бачив я їхню демонстрацію - самі здохляки і виродженці, (з кожної дірки стирчать атавізми і рудименти); а якщо й зустрічаються серед цих хлопчиків і дівчаток з печери Тешик-Таш трохи здоровіші на вигляд, то підозрюю що в них, мабуть, чимало проблем із духовним здоров'ям (надто вже багато кульчиків звисають із вух, носів та й не тільки, та ще й волосся у них неприродного ядовито-блакитного, або тепер такого модного яскраво-помаранчевого кольору).

Можу собі тільки уявити щоб від цієї демонстрації та її учасників залишилось, якби не було поліції і такого їм ненависного державного насильства. Потрапивши у в'язницю, де захистити їх нікому, вони невідворотно поповнюють когорту найупослідженіших. Тут і уява не потрібна. Запитайте у бувалих.

А ось Церква Христова (наполегливо прошу не плутати з сектами) до держави, як і до всіх інших земних явищ і понять має врівноважене і помірковане ставлення. Завжди схвалює і підтримує усі її корисні дії і закони, і завжди осуджує і поборює все те, що суперечить Божій волі і об'єктивному добру загалу. Християнин зобов'язаний бути добрим громадянином своєї національної держави, якщо така є і зобов'язаний її здобувати, якщо його країна окупована агресором.

Свого часу я мав нагоду досить добре вивчити світову історію, але не пам'ятаю прикладу, щоб загарбники добровільно і без будь-яких умов виміталися дамой. Найчастіше господарі просто гнали непроханих гостей, застосовуючи усі засоби відновлення справедливості не виключаючи насильство.

Недаремно Господь наш Ісус Христос вимагає від своїх наслідників: "Хто має калитку, нехай її візьме…; хто ж не має хай продасть свою одежу й купить меч" (Лк. 22:36), і застерігає потенційних агресорів, що всі вони "…хто візьме меча, від меча і загинуть" (Мт. 26:52). Безсумнівно зброя, як і готовність її застосувати необхідні не лише для того, щоб ворога прогнати, але й для того, щоб ні у кого не виникла спокуса зазіхати на те, що кожному із нас зокрема, або більшій чи меншій спільноті дав Господь.

Про Ісуса Христа, котрий для кожного з християн є зразком для наслідування, написано у Святому Письмі: "… полюбив справедливість і зненавидів беззаконня" (Пс. 44:8). Отже і християни, кожен на своєму місці повинні щодня поступати аналогічно. При цьому і любов до справедливості, і ненависть до беззаконня у кожного з нас повинні бути діяльними. Тому ті із нас, хто має належні здібності та покликання не повинні вагатись чи вставати їм у лави воїнів, чи брати в руки зброю для поборення беззаконня, чи вирушати у святий хрестовий похід для відновлення справедливості.

А Церква Христова, як і завжди благословить слуг Божих на добрі справи і героїчний чин. І доки в руках наших меч - не похилиться хрест. А з вірою в Того Хто воскрес і саму смерть подолав - ми приречені на перемогу. Амінь.

Священник УГКЦ,
Головний капелан ВО "Тризуб" ім. С.Бандери
о. Петро Буряк
м.Кам'янець-Подільський