Львів святкує 753-річчя… Ми зробили таку собі ікону Львова і молимося на неї. Але деколи дуже корисно хоча б ненадовго протерти очі й побачити, усвідомити, що король голий. А почну з старого, відомого анекдоту…

Одного разу всі радянські анекдоти ввели в комп'ютер, і програма видала середньостатистичний радянський анекдот усіх часів: «Повертається чоловік із відрядження, дзвонить у двері, жінка ховає коханця у шафі, чоловік заходить додому, відчиняє шафу, а там сидять двоє: Васілій Іванович і Пєтька, причому обидва - євреї».

За два роки існування сайту ZAXID.NET тут про Львів було написано трохи менше матеріалів, аніж існує радянських анекдотів, але все ж занадто багато, здається, більше, ніж потрібно. За цей час навіть видали товстеньку книжку з цими матеріалами. Якщо чесно, від львівської теми, від цього щоденного переливання з пустого у порожнє, вже добряче нудить. Більшість цих статей, як на мене, просто набір банальних до непристойності істин, деколи абсолютно беззмістовних, щось на зразок ааааббаабббаабб. До того ж, що титулованіший автор, то більшу «пургу» він несе. Іноді бувають дуже хороші й оригінальні думки, але їх не більше двадцяти відсотків від загальної кількості. Логічно припустити, що й вісімдесят відсотків того, що пишу я, більшість читачів сайту дратує, або це їм побарабану. Але деколи й мене публікують, сподіваюся, що опублікують і цього разу. Ну що ж, як казав Мао Цзедун, нехай розцвітають тисячі квітів, нехай сперечаються тисячі думок.

Так от, коли ми ведемо у комп'ютер все написане про Львів останніми роками, і не тільки на ZAXID.NET, одержимо приблизно таку коротку квінтесенцію: Львів - це місто-музей просто неба, де сьогодення гармонійно сплітається з минулим, це мультикультурна і мультиконфесійна столиця, де перетинаються, переплітаються і взаємозбагачуються культури різних народів, це місто Заходу і Сходу водночас, це місто толеранції і пошанівку традицій багатьох етносів, це українське (і водночас російське, польське, єврейське, вірменське etc.) місто. Це місто-дуплекс, триплекс, мультиплекс etc. Це неповторна і самобутня архітектура, побутова культура, ремісництво, кухня, кавуся, батяри, цмуляння пива і поїдання прецлів на бамбетлі, це модерне мистецтво, галеристика, балак, динґус, тістечка, кубіти і фіґлі-міґлі.  

Можна продовжувати у такому ж дусі ще принаймні сторінок десять, але вже нудить, нудить і від того, що самому таке доводилося писати, і не раз. Ми зробили таку собі ікону Львова і молимося на неї. Але деколи дуже корисно хоча б ненадовго протерти очі і усвідомити, що король (чи то пак королівське столичне місто) голий. Усвідомити цю істину на мить, аби потім повернутися до старого і писати те саме, бо як же ми житимемо без нашої ікони Львова?

Отож, на мить (лише на мить) спробуємо облишити мантри, наприклад, про львівську толеранцію. Я щодня ходжу Львовом пішки приблизно дві години, і мені до вух деколи долітають обривки фраз, почутих у різних місцях на різних вулицях. Більшість цих слів промовляють російською, і не туристи, а львів'яни. Коли вперше я над цим замислився, то мені спало на думку, що це якась прикра помилка або випадковість, що з десяти почутих на вулицях Львова розмов сім - російською. Але з другого, з третього, з десятого разу, а далі, спостерігаючи це роками і на різних вулицях, я переконався, що стикнувся з чіткою закономірністю. Тоді або бреше статистика, або 90% українців у Львові дуже мовчазні, а 8,2% росіян - занадто говіркі, або Путін абсолютно правий, що Україна «полностью русскоязычная страна, как на Востоке, так и на Западе». Це про Львів як українське місто. Багато разів стикався зі ситуаціями, коли російськомовні львів'яни принципово не хочуть говорити українською, навіть коли їм щось від мене потрібно. Погодьтеся, що у такій ситуації годі зі себе витиснути толерантне ставлення до росіян і російськомовних. А це про толеранцію.

Автор «Хронік» на ZAXID.NET нарешті «вкурив», що жодною національною толеранцією у Львові не пахло ніколи, навіть у 30-х роках XX століття, а був відвертий антисемітизм, українофобія і полонофобія. Недарма автор це помітив, адже перечитав багато тогочасної преси. З міркувань політкоректності не будемо надто загострювати на цьому увагу, бо й так sapienti sat, яка була етнічна толерантність у Львові у міжвоєнний час, та й будь-коли.

Найбільший і найшановніший український історик Львова Іван Крип'якевич пише, що наприкінці XVI сторіччя львівські вірмени, що підлягали таким самим утискам, як і українці, відмовилися приєднатися до них у боротьбі з католицькою владою. Тоді «ображені братчики записали в братських книгах на вічну пам'ять, що вірмени не схотіли зарадити в їх потребі і застерегли всіх нащадків, щоби ніколи ні за чим не йшли до неприхильних сусідів». Ну то що, згідно із заповідями Ставропігійського братства - світоча українського культурно-просвітницького життя, не будемо йти до вірмен? Хоча вірмен, давніх львівських вірмен, у Львові не залишилося жодного, бо геть усі як етнос (не як біологічні індивіди) були перемелені у «толерантних» жорнах полонізації. Як, до речі, перемелені в «найтолерантнішій» щодо нацменшин країні СРСР у жорнах русифікації більшість вірмен із пострадянського простору, які сьогодні живуть у Львові.

Що вже казати про толеранцію між різними національними громадами Львова, коли не було майже ніколи її і всередині цих громад, зокрема у найсолідарнішого у світі народу - євреїв. Євреї з Краківського передмістя - вихідці з Хазарського каганату і Візантійської імперії, постійно ворогували з євреями вулиці Жидівської міста «у мурах» - вигнанців із країн Західної Європи, яких 1349 року прихистив у Речі Посполитій король Казимир III. Львівські міські і передміські євреї протягом усього середньовіччя не вели між собою жодних справ і навіть не одружували між собою своїх дітей. Один із керівників польської громади у Львові розповідав мені, що нині більшість стареньких польських довоєнних євреїв, яких залишилися одиниці, воліють краще приходити у Товариство польської культури на площу Ринок, 17, аніж спілкуватися зі своїми братами по крові - совковими російськомовними євреями з Товариства імені Шолома Алейхема.

Ще один суттєвий чинник сакралізації Львова - його неповторна самобутня архітектура. Усе своє життя і до недавнього часу був свято переконаний у цьому. Несподівано гірку, жорстоку і прозаїчну істину відкрив для мене один із найшанованіших львівських істориків: «Аби-сь знав, Львів абсолютно не є якимось архітектурним феноменом. Це другорядна копія Європи, наслідування її, можливо, й не найкращих зразків у пристосуванні для бідних. Визначні львівські будівлі всіх без винятку архітектурних стилів від готики, віденського класицизму і до конструктивістського баугаусу є зразками так званих «типових проектів» на зразок «хрущовського ренесансу» чи «сталінського ампіру».

Звичайно, я знав, що, наприклад, Єзуїти є копією римського Іль-Джезу, або Домінікани - собору Святого Карла у Відні, але радше надавав цьому фактові позитиву. Коли ж побував у Європі, з гіркотою переконався, що Львів не може змагатися практично з жодним європейським містом чи містечком. Зрозуміло, що порівняно з якоюсь Хацапетівкою на Сході України, де, крім такого ж під копірку зваяного російського біло-голубого бароко, нічого немає, Львів - це справжня Європа. Однак, якщо взяти сотні маленьких містечок навіть у Центральній Європі, більшості з них Львів у плані архітектури програє. Чи не єдиний виняток - безперечно, справжній європейський самобутній шедевр «українського ренесансу» - Волоська церква, втім, як кажуть архітектори, з типовою італійською кампанілою - вежею Корнякта. Львів лише може бути такою собі «Європою для бідних» чи «Європою на шару» для спраглих архітектурних вражень туристів із пострадянського простору, які тут одержать естетичну і духовну насолоду від наслідування Європи чи не уп'ятеро дешевше, ніж від оригіналу «за бугром».  

На перший раз, здається, достатньо паплюжити ікону Львова, вже мене тягне повернутися у стан поклоніння йому, бо знаю, що без цього міста не зможу жити, і навіть за величезні гроші ніколи не зможу його залишити.  

 Фото з сайту www.artlib.ru

Ілько Лемко  для ZAXID.NET

Ваш коментар

Iм'я*
Вiдгук*
Код*