11.04.2006 15:59

"Сім’я"
Сценарій короткометражного ігрового фільму

Олег Драч

ЧАСТИНА 1
Осінь. Листопад.
Натура. Поле. День.

Важкі олов’яні хмари насупились на чорну ріллю. Покручені верби з заґудзеними обрубками віть бовваніють, немов старі жалібниці. Тонким пруттям своїм чешуть вони холодні осінні вітри. Під великим пагорбом, де звивається стрічкою розмита дощами дорога, чорніє хутір. У дворі біля стодоли стримить, впившись в небо сухими пальцями обрубаних віть, високе сиве дерево. Гудуть в ньому вітри. Гудуть вітри в обірваних дротах телеграфних стовпів, у розчахнених, вигорілих й оплавлених баштах підбитих танків, обгорілих кістяках військової амуніції, свистять, стелячись по грудах ораної землі, хочуть вітри зупинити її оберти, а чорна рілля двигтить глибинним стогоном тих, що навіки поглинуті ним.

У втомлених жіночих очах відбивається полохливе вороння. Зціпивши міцно уста, гойдається жінка, тягнучи на довгому перекинутому через плече брезентовому ремені борону. Вона щось собі мимрить під ніс, зачерпує жменею насіння з перев’язі біля поясу і сіє перед себе. На бороні сидить прив’язане і закутане в хустку дівча, віком років з чотири, тримаючи в руках зшиту з кусків матерії ляльку-паяца, і гризе яблуко.

Борона підскакує, вдаряючись дерев’яними кілками об великі грудки землі, танцює, шарпаючись то одним боком, то другим. Дівча, намірюючись вкусити яблуко, кивається, ніби підтакуючи материному мугиканню. Жінка зупинилася і озирнулася. Дитина дивиться на матір, простягає їй ляльку і промовляє:

– ТЯ-ТЯ...

Жінка дивиться на дитину, поле, хату, що ледь визирає з густого гілля вже голих кущів. Вона глибоко зітхає. Руки поправляють ремінь на плечі, напинається сухожилля на шиї і борона, підстрибуючи, волочиться далі. Гайворон ступає слідом, визбируючи зерно.

Інтерв’ю. Хата. День.

На календарі навпіл по діагоналі складено листок, що видно лиш букви, – "...СТОПАД".

За столом сидить дівчинка. Перед нею на столі лялька. Тримає в руках металеве горня, бавлячись, дівчинка сопе носиком і булькоче молоком в горняті. Мати, підперши щоку кулаком, дивиться крізь вікно. Муха м’ячиком б’ється до шибки. Тикають ходики. Крізь вікно видно, як далеко на горизонті, де змійкою в’ється дорога й немає ані кущика, бринить гнотиком постать поштаря. Жінка насторожується, її погляд прикипів до постаті. Тремтячими пальцями вона поправляє пасмо волосся. Дівча сьорбає молоко. В очах жінки наростаюча тривога.

Інтер’єр. Хата. День.

Грюкнули, зачинившись, двері. По столу потекла молочна річечка і зустрілася з листком паперу, де видніють слова – "...смертю хоробрих".

Від молока розпливається печатка синьою плямою. Дівчинка пригорнулася до материного подолу, дивиться, як скрапує зі столу молоко на підлогу, де його злизує кошеня. Кошеня підвело мордочку й поглянуло на гору. Жінка тремтячими руками стискає свою голову. З грудей її вирвалося голосне ридання. Дівчинка, дивлячись, як крапає зі стола, стиха промовляє:
– Мо-ло-ко….

Здвигаються худі жіночі плечі. На стіл крапає сльоза.

Муха дзижчить у павутинні в кутку вікна.

Натура. Сільрада. День.

Вікна будівлі сільради розбиті, і крізь уламки скла було видно людей, що метушилися усередині. На поріг ґанку посеред листків розкиданого паперу впав червоний прапор. На нього ступили важкі чоботи. Молодий чоловік стояв на прапорі, тримаючи в руках оббитого червоним дерматином патефона. Очі чоловіка сяяли радістю. Коли він підвів їх угору... Якийсь чоловік злазив драбиною вниз, а двоє інших вантажили на воза награбоване. Всі поспішали, за мить вже нікого не було. Вітер гудів у порожній хаті, хляпав віконними рамами і, підхоплюючи папірці, розносив їх дорогою.

Бронетранспортер з білим хрестом зупинився навпроти ґанку, з нього виліз офіцер і гаркнув. Кілька солдат заметушилося довкола, переносячи валізки і ящики до сільради. Полотнище зі свастикою затріпотіло, вітаючи нових господарів. Вулиці були безлюдні. Над селом лунали поодинокі постріли.

Інтер’єр. Хата. Ніч.

Жінка не спить. Дивиться проти себе, покусуючи нижню губу. Повернула голову, вологі від сліз очі роззираються. За вікном у чорноті неба паляниця місяця з вічним усміхненим обличчям. Навпроти на стіні в сутінку, висвітлена відбитим від води у відрі місячним променем, весільна фотографія – Він і Вона. Якось незграбно прихилились головами. Ходики байдужо цокають на стіні. На долівці, у срібній полосці місячного світла, вибігла мишка й, тримаючи в лапках огризок моркви, шкребе його зубками. Вона подивилася на жінку і закрутила всіяним антенами вусиків носиком, винюхуючи темряву. Знову погляд убік – у колисці спить, затиснувши у руці ляльку, дівчинка. З ковдри висунулась жіноча рука, на пальці зблиснула обручка. Жінка наслинила, обійнявши устами, пальця і зняла з руки обручку. Тримаючи її двома пальцями, наставивши руку напроти вікна, поглядом вона піймала місячну паляницю у дірку обручки. Ідеально підійшла. Жінка усміхнулася і в очах набігли сльози.

Натура. Подвір’я. День.

У дворі сновигають двоє німецьких солдатів. Нишпорять усюди. Двері до стодоли гримають раз по раз. Гавкає, аж заходиться собака. Один солдат тягне на мотузці козу, другий несе, тримаючи за ноги, дві курки. На лавці під вікном сидить середніх років унтер. Жінка виносить з хати горня з молоком і подає унтеру, той понюхав і обережно пригубив. Ще раз покуштувавши, прикладається і починає пити. Біля подолу жінки визирнула дівчинка. Вона дивиться на унтера, як той п’є з горня. Унтер скосив погляд і помічає дитину. Їхні погляди зустрілися. Унтер перестає пити. Відриває горня від уст. Він щиро, якось винувато посміхається і віддає назад горня жінці, киваючи головою. Солдати тягнуть награбоване до воріт. Там за штахетником стоїть мотоцикл з коляскою. Унтер гукає до солдата, що тягне козу. Підходить до нього, мовчки забирає мотузку і тягне козу назад до жінки з дитиною. Порівнявшись, він простягає кінець мотузки дівчинці. Дитина вагається, але підходить і бере його. Унтер задоволено гладить дівча по голові, а сам підходить до жінки, бере її під лікоть і штовхає у двері в середину хати. Зайшовши, закриває двері за собою. Дівча стоїть посеред двору, тримаючи мотузку в руках.

Солдати біля мотоцикла димлять цигарками, позираючи на дівча, один з них мигами підказує їй підійти і постукати в двері. Другий регочеться, зігнувшись від сміху. Дитина стоїть і дивиться. Зачинені двері не відчиняються.

Натура. Подвір’я. День.

Сокира розколює поліно і впивається у пень. Жінка втирається рукавом і, зібравшись духом, смикає топорище. Сокира не піддається. Дівча бере поліно й несе до хати. Жінка присіла на пні, обіпершись на сокиру.

Дівчинка підійшла, стала перед матір’ю, смикнула за рукав і підставила зігнені в ліктях худенькі рученята. Жінка усміхнулася і втерла замурзаного носа дочці. На підвіконні сидить кошеня. Дівча несе поліно до хати. Чути, як дзвенить сокира і розлітаються друзки .

Натура. Подвір’я. День.

Мекає коза. За напівпричиненими дверима стайні дзвенить відро під струменями здоєного молока. Квокче одинока курка, порпаючись у поросі. Собака торохтить ланцюгом. Двері стайні скрипнули і відчинилися. Жінка несе відерце, дівча тримається відра – "допомагає". Грюкнули двері до хати. Вискнув собака і затарабанив лапою по вухові, розганяючи бліх.

Натура. Подвір’я. День.

За штахетником паркану видно, як до воріт під’їхала підвода. Хтось зіскочив з воза, і за мить хвіртка розчинилася. Молодий чоловік з пов’язкою поліцая і гвинтівкою за плечима ступив у двір. Він ніс патефона. Чоловік поклав його біля порогу, розтоптав недопалок, зняв з плеча гвинтівку, обіпер її до стіни і постукав у вікно. За склом з’явилося стурбоване обличчя жінки.

– Чого тобі, Вань…?!

За мить двері одчинилися і вона стала на порозі. Поліцай мовчки повільно підійшов до жінки, став поруч на порозі. Усміхається.

– Здорова... Ань…

Раптом він накинувся на Ганну і, притиснувши до одвірка, цілує її. Жінка пручається, але чоловічі спритні й міцні руки хапають жінку за груди, сягають під спідницю. Важке сопіння, стогін. Несподівано жінка перестала опиратися. Іван, спантеличений, зупинився, озирається важко дихаючи.

– Що?..

Гостре жало серпа вперлося в Іванове горло. Іван завмер.

Тремтить серп в її руці. Раптом Ганна повернула серпа і вістря вперлося тепер в її горло.

– Іди, ато я... – тихо мовила Ганна.

– Ань, ти... того... пошуткував я... Степана не вернеш... а... я... – робить руками незграбні рухи.

– Вань... іди.

Іван, задкуючи, відступає. Тремтить серп на шиї Ганни. Іван узяв гвинтівку, усміхнувся до Ганни якось криво і...

Довго збігала хвилина мовчанки.

– Ла-а-д-но-о-о… – тягуче промовив Іван і рушив крізь хвіртку до воза. Конячина рвонула від хльосткого удару батога і свисту. Заторохтів віз. Ганна опустила руку з серпом. Важко дихає. На шиї кров.

Зима.
Натура. Подвір’я. День.

Сніжить остання зимова хмарина.

Ганна несе оберемок сіна. Підходить до дверей хати. Їй в спину втелішилась грудка снігу. Ганна зупинилася, втомлено скинула сіно. Озирнулася. Сміється дівчинка заливисто. Знову летить маленька сніжка, ще одна…

Жінка мовчки дивиться. На обличчі раптом усмішка, Ганна присідає, хапає сніг і кидає. Лунає дитячий вереск, жіночий сміх. Сніжка потрапляє жінці в обличчя. Сміх… чи плач… Сміх!!!

Десь недалечко раптово загавкали собаки. Стрибнувши на свою будку, їм відповів завиваючи дворовий.

Ганна підійшла до воріт і тривожно дивиться з-під руки.

Там, на межі обрію, вигинистою дорогою бреде колона полонених довгою чередою. По боках озброєні в розкльошованих касках із собаками вартові. Колона перевалюється за балку і тане за межею обрію.

Раптом Ганна схопилася і вибігла з двору у напрямку колони полонених. Дівчинка визирає з-за хвіртки і… смокче сніжку.

Натура. Дорога. День.

Розбите взуття місить розталий сніг й багно. Неголені обличчя озираються. Собаки часто зриваються гавкотом і аж ляскають зубами.

Поруч біжить Ганна:

– Степан! Степан! Не виділи Волощука Степана?!

Мовчки бреде юрба чоловіків.

– Степан! Стьоп….

Собака кинувся на жінку, вона одсахнулася. Німець, проходячи, довго вдивляється в жіночі очі. Сліз немає, лиш уста її тремтять. А люди йдуть і йдуть. Голодні, вимучені. Стоїть край розлізлого шляху самотня Ганна.

Весна.
Натура. Дорога. День.

Квітне вишня.

Йде Ганна, тягне невеликого возика з лантухами дорогою до обрію. Обличчя в неї зосереджене, кроки впевнені.

Натура. Село. День.

Біля управи поліції підводи, люди, клунки. Базар. Ганна проходить повз чоловіків з білими пов’язками над ліктями, це – поліцаї. Один з них Іван. Він щось пише на клаптику паперу на коліні і не помічає Ганни. Біля возів з різним барахлом, що привезене сюди на продаж, жінки і діти. Ганна підходить до них із своїм возиком, на якому в соломі кілька новозітканих куснів полотна. Ганна, визираючи з-за воза, пильно вивчаючи, дивиться на Івана. Вона ловить кожен його рух, жест, вслухається в слова, що долинають до неї.

Старша жінка промовляє до другої – чути уривки фраз:

– ...Німець немає чим кормить їх...

– ...Килина дала золотого червінця... ледве привела додому...

Поліцаї проходять повз жінок. Ганна, розмовляючи зі старшою жінкою, показує їй полотно і, ховаючись за нею, не відриваючи очей від Івана, продовжує спостерігати за ним.

Старий поліцай Іванові:

– Вчора трьох викупили сусідські баби...

Іван:

– Німець ето дісціпліна. Я би етіх усіх на хєр під станковий і в расход. А приказ розстріляти зверху не приходить...

Поліцаї прямують до жінок. Старий ущипнув одну. Вереск і сміх. Ганна, швидко озираючись, йде геть.

Старий:

– Може, бабоньки вам допомогти чим, ну...

Одна з жінок:

– Та куди вже тобі, старий пес?…

Іван помітив Ганну. Швидко гасить недопалок і прямує за нею. Старий хихикає, потім кашляє. Довго кашляє.

Натура. Табір. Декорація. День.

Повз колючий дріт понад насипом йде Ганна. Несподівано вона наштовхнулася на Івана і аж зойкнула. Він розсміявся з радості.

– Ань, ти?..

Ганна дивиться на Івана. Розглядає пильно його обличчя, одяг, руки...

Іван хоче щось сказати Ганні, бере її за ліктя, але та виривається і йде. Іван слідом за нею.

За дротом сидять, стоять, полонені. Коли Ганна наблизилась до огорожі, багато хто з полонених, зірвавшись з місць, махає їй руками, чути вигуки пошепки:

– Сестра...

– Я, здєсь...

– Мілая...

Ганна, проходячи, потупила очі свої, потім зупинилася і озирнулася на Івана, він стояв поруч.

– Ань, я... ти тільки знак який... Ань...

За Іваном, за колючим дротом вона помічає... солдата. Їхні очі зустрілися... Дивляться одне на одного.

Іван, опустивши голову, промовляє обривисто, ніяк не зберучи до купи. Але Ганна не чує його. Він сопе, роздуваючи ніздрі, нервово запалює сірника і, припаливши самокрутку, пахкнувши густим димом, глибоко затягується.

Худющий, з впалими щоками, полонений солдат раптом посміхнувся і його закіптявлене лице засяяло. Ганна мовчки відступає від Івана. Іван замовк... погляд його, проводжаючи Ганну, майнув убік в сторону колючого дроту. Ганна швидко йде геть з табору.

Пильно вдивляється Іван в кожного полоненого.

ЧАСТИНА 2
Літо.
Інтер’єр. Хата. Ранок.

На розпростерту хусточку кладено золоту обручку і намисто з дукачами. Через невеличку паузу ще й срібну ладанку. Зав’язано вузлика і сховано за пазуху. Дівчинка на печі пильно стежить за матір’ю. Грюкнули двері, дівчинка метнулася до вікна… за вікном видно, як дорогою йде Ганна.

Натура. Подвір’я. День.

В небі лелека. Дівчинка сидить на порозі, волочить мишку за хвоста – дражнить кішку. Мишка спить. Кішка теж.

Інтер’єр. Хата. Вечір.

Вечоріє. Надійка дрімає за столом.

Двері хати розчахнулися. В промінні сідаючого сонця стоять на порозі жінка й мужчина. Чоловік ступив невпевнено до середини і важко опустився на лавицю. Дівчинка зіскочила з печі.

– Ти хто?

Чоловік дивиться на малу. Знайомі нам Очі!

– Андрій… – мовив чоловік і подав руку

Дівча простягло свою маленьку.

– На-дя…

Дівчинка поглянула на матір.

– Тятька???

Ганна ствердно кивнула головою і відвернулась. Раптом Надя метнулася до печі і повернулася з лялькою-паяцом, в якого відірвана голова. Андрій приклав голову ляльки до пліч, покрутив щось і вона пристала.

– Тя-я-я...тька… – прошепотіло щасливе дівча, беручи ляльку.

Інтер’єр. Баня.

На розпечене каміння парної бухнули черпак води і зашуміло, зашваркотіло, застеляючи все сивим паром. Віник скаче по спині та ягодицях. Париться Андрій. Скрипнули двері. Андрій озирнувся. Двері швидко замкнулися.

Інтер’єр. Хата. День.

Чоловіча рука крутить платівку на диску патефона, намагаючись розігнати її, та коли голка торкається платівки, то з шумом пробиваються якісь звуки, і платівка одразу ж зупиняється... Ганна наливає в шкалика. Андрій у чистій полотняній сорочці ще раз крутнув диск, знічено здвигнув плечима і закрив кришку патефона. За столом сидять утрьох Андрій, Ганна і закосичене дівча. На столі у горщику гора вареної картоплі сулійка, огірки. Чоловічі руки беруть картоплину одну за одною і вділяють Ганні й Надії. На стіні, де був весільний портрет, лиш вигоріла світла пляма. Ходики цокають. Дзенькають шкалики, Ганна і Андрій п’ють. Мовчки їсть Cім’я. Тихо крутиться диск патефона.

Інтер’єр. Хата. Ніч.

На широкім сіннику спить Андрій, вкритий веретою. Спить Надія у своїй колисанці. Вона замала вже для неї і крізь бильце стримлять малі ніжки. Ганна в ліжку, не спить.

Натура. Поле. Ранок.

По небу хутко мчать навперейми хмари. Чоловічі руки напинають на рамено брезентового ременя і надимаються жили на шиї, впирається в землю нога. Андрій тягне плуга. Ганна налягає, а дівчинка кладе в землю бараболю. Співає Ганна.

Натура. Подвір’я. День.

Витягує з комори Андрій січкарню, йому жінки до помочі, всі пхають тягар. Майструє Андрій січкарню, подзвякуючи інструментом. Колесо січкарні крутить Ганна. Гострі ножі ріжуть жмут трави... Дівча з острахом дивиться, як ножі ріжуть. Вона відступає поволі назад, оступилася і оперлася рукою на стос поскладаних один на одного круглих стовбурів. Кругляки хитнулися і раптово верхній, зіскочивши, покотився униз, а за ним решта. Андрій кинувся до Надійки і, хапнувши її за сорочину, як снопика поклав на плече. Дерев’яні кругляки падають і котяться по всьому двору. Сміється дівчисько.

Інтер’єр. Стодола. День.

Вкинута в ясла нарізана січка. Ганна струшує з себе залишки.

У сонячнім зайчику обличчя жінки. Раптом Ганна заспівала. Поруч з темряви Андрій… Чоловічі руки обняли її за стан, обвили шию, уста впиваються в уста, долоня на стегні, і тихих зойк, і щастя сміх, й любові стогін. У промені сонця літають порохів світи. Коза дивиться, трясе бородою.

Город. День.

Крізь кущі ліщини, що на краю городу, видно, як Андрій косить траву. Чиясь рука нагнула гілку, тепер Андрія видно краще. Андрій гострить косу. Серед густого листя підводиться цівка гвинтівки.

Заложивши точило за пояса, він обливає голову водою з фляги і мружиться до сонця. Крізь приціл видно Андрія. На руці, що тримає гвинтівку, майнула біла пов’язка. Палець повільно намацує гачок…

– Андрію-ю-ю! – гукає Ганна.

За прицілом видно, як з боку стодоли вибігає Надійка, а за нею слідом йде Ганна з кошиком в руці.

Андрій підхопив дитину на руки. Плечі Андрія тримає приціл. Ганна підійшла і затулила собою Андрія. Цівка гвинтівки опускається, то підіймається. Андрій з Надійкою про щось сміються, і Ганна то відкриває, то закриває собою Андрія. Тріснула зламана суха гілка. Надійка тривожно глянула з-за плеча Андрія в сторону ліщини. Андрій озирнувся.

Бах!!! – пролунав постріл.

Андрій, упавши, накрив собою дитину. Колихнулась гілка, і затріскотів сухий хмиз. Швидкі кроки губилися в лісових хащах. Андрій зводить голову, на лобі червона змійка крові.

Інтер’єр. Стодола. День.

На ліжку лежить Андрій, у нього зав’язана полотном голова. Ганна молиться під образами. Дівча сидить побіля Андрія, лялька-паяц в її руках марширує по Андрієвих грудях і, добравшись до обличчя, цілує. Ходики невпинно обертають час.

Натура. Подвір’я. День.

Пустилися дощі. Десь гримить. Собака в будці не хоче виставить і носа. Двері до хати закриті. Вікна мовчать. На лаві під вікном, зібгавшись м’ячиком, сидить кицька.

Інтер’єр. Хата. Вечір.

Стікають краплини по склу вікна. Крапне зі стелі в підставлений горщик, протікає хата. У відрі раз по раз дужче здригається бриж на поверхні води.

Далеко десь бухнуло, потім ще, і ближче. Громовиця. Блискавка за вікном рве небо навпіл. Несподівано, десь недалеко, затріскотів кулемет. Блимнуло яскраво, ближче, ще раз, потім ще і... за вікнами промайнули тіні.

Інтер’єр. Хата. Вечір.

Загупали у двері. Ганна зірвалася, відсунула ляду і відчинила. За дверима стояв чоловік. Шум дощу увірвався в хату, а разом з ним громи на небі і громи від бомб. Зблиснуло вкотре, і Ганна, відступаючи, заточилась і впала на долівку. Чоловік зайшов до хати і враз стихло. На голові шапка з багряницею навскіс. Стоїть з автоматом у руці. Не рушиться.

Дівчинка підходе ближче і тихо запитує:

– Ти хто?

Ганна кричить:

– Стьопа!!!

Знову вибух – блискавка і тьма.

ЧАСТИНА 3
Інтер’єр. Хата. Ранок.

Ходять ходики. За чистим столом сидять утрьох Андрій, Ганна і Степан. Мовчанка.

Степан повільно виймає з-за пояса револьвера, переламує його навпіл, виймає з барабана набої і вкладає лиш одного назад у барабан. Ганна і Андрій стежать за кожним рухом. Крутнувши барабана Степан кладе револьвера перед Андрієм.

Пауза, всі перезираються. Раптом Андрій рвучко хапає револьвера і притуляє до скроні.

Ганна, зірвавшись, обома руками хапає Андрієву руку з револьвером. Хоче відірвати її від скроні.

КЛАЦ!

Степан, навалившись на стола, хоче відірвати Ганну від Андрія.

КЛАЦ!

У боротьбі цівка револьвера зиркає по обличчях всіх трьох. Перевертається з гуркотом стіл, падають стільці.

– А-А-А-А-А! – кричить Ганна.

ПОСТРІЛ!

– МА!!! – зойкнула мала Надійка, що на гармидер вбігла в хату.

– Ма… – випустила з рук ляльку й затихла…

Андрій, а за ним і Степан кинулися до дівчинки. Їхні руки шарять по її застиглому тілі.

У Надійки робляться великі очі, ротик скривився, от-от заплаче…

Чути, як впала Ганна. Чоловіки до жінки... Андрій обережно підводить голову Ганні, Степан схиляється на нею. Обличчя Ганни бліде і без ознак життя.

– МА-МА!!! – кричить Надійка.

Чоловіки перезирнулися, і в очах їхніх розгубленість. Несподівано Ганна відкрила очі й поглянула вгору над собою. Чоловіки підхопили її погляд і глип собі угору. Ходики стоять. У циферблаті біля цифри ТРИ дірка від кулі.

ЛЯСЬ! ЛЯСЬ! – по обличчях чоловіків гуляє рука Ганни.

Інтер’єр. Стодола. Ранок.

Степан і Андрій стоять в стодолі. За ними закрилися двері. Потім чутно, як двічі хлопнули двері до хати. За мить знову двері стодоли відчинилися. Ганна, не заходячи до середини, вкинула під ноги чоловікам верету і стару стьобану ковдру. Зиркнула спід лоба і…

ГРИМ! – дверима.

Інтер’єр. Стодола. Ніч.

Степан на ковдрі, Андрій на вереті в різних кінцях сіновалу. Лежать із заплющеними очима, вдаючи, що сплять. Потай час од часу позирають один на одного, ніби пильнують. Досить котромусь ворухнутися, як другий одразу зривається. Тоді вони сидять у темряві, але сон зморює і вони повільно вкладаються, щоб знову зірватися...

Інтер’єр. Хата. Ніч.

Ганна лежить в ліжку і дивиться у пітьму. Раптово їй на груди скаче кицька. Ганна зривається, скидає кицьку і сідає на ліжку, прислухаючись до нічної тиші. За мить вона знову вкладається, але не спить Ганна.

Натура. Стодола. Ніч.

Місяць у повні. Чоловіки сплять у стодолі. Степан відкрив очі. Обережно глянув на Андрія. Андрій спить. Степан встав і тихенько вийшов у двері.

Р-Р-Р-И-И-И-П… – двері.

Андрій перевертається на бік. Тиша. Двері знову

Р-Р-Р-И-И-И-П... Степан, похнюпивши носа, вернувся і вклався на своє місце. Тиша. Андрій обережно глянув на Степана, встав і до дверей.

Двері знову рипнули. Степан відвернутий лицем до стіни не ворушиться.

Р-Р-Р-И-И-П двері... Андрій причинив за собою. Степан спершу тихо, потім вголос регочеться. Сміється й Андрій. Він вмощується на своє місце. За мить чоловіки знову заливаються сміхом.

Натура. Подвір’я. Ранок.

Піє півень, Степан та Андрій у стодолі, сидять один навпроти одного. Мовчанка. Ганна зайшла і поклала на січкарню миску каші, дві ложки, а сама вернулася в хату.

Чоловіки не реагують. Ганна зайшла вдруге. Дивиться на чоловіків. Вони не дивляться на неї. Тоді вона рвучко хапає миску і йде геть. Чоловіки мовчать.

Натура. Подвір’я. День.

У дворі чоловіки пиляють стовбур всохлого дерева. Обламані гілки, схожі на руки, зведені до неба, тремтять.

Співає пила. Руки вправно тягнуть – штовхають.

Ганна вийшла з хати й дивиться на чоловічу роботу.

ЖИК-ДЗІНЬ! ЖИК-ДЗІНЬ!

Співає зубаста пила.

Андрій рукавом витирає спітніле чоло і втомлено поглядає з-під руки на Степана, видно, що він втомився. Степан вперто тримає ритм.

ЖИК-ЖИК! ЖИК-ЖИК!

Заповзялася пила швидше гризти деревину.

Нарешті дерево захрустіло і тріскотом ламаного сухого галуззя гепнуло до землі. Андрій втомлено сів на широкого пня і важко дихає. Ганна подала йому черпака з водою. Андрій напившись простягає черпака Степанові. Степан не бере, мовчки відходить. Він іде до лавки, що біля дверей хати, бере в руки ціле відро і п’є. Ганна гладить Андрія по голові, а потім:

ТИЦЬ! запотиличника.

КОВТЬ, КОВТЬ, – жлукче воду Степан.

Натура. Подвір’я. Ніч.

Цвіркун свердлить в тиші дірку.

Через двір навшпиньки крадькома Андрій. Він заходить до хати, обережно прикривши за собою двері.

Тиша.

На чорному небі, продірявленому людськими молитвами, покотилася одна яскрава зоря. Цвіркун на мить замовк.

Рипнули двері стодоли, і з’явився Степан. Він теж крадькома йде до хати.

Співає цвіркун.

Натура. Подвір’я. День.

Високо в небі кряче крук.

Сидячи на лаві під вікном, їдять чоловіки з одної миски. Через вікно, відхиливши фіранку, дивиться на них Надійка.

Загавкав собака. Степан озирається і перестає жувати. На дорозі куряву здіймає "Віліс", в ньому кілька військових. Степан присідає і, схопивши Андрія за лікоть, тягне за собою в стодолу. За мить він визирає і робить рукою знаки Надії, щоб та сховалася і мовчала. Надія зникає. Зачиняються двері стодоли.

Стодола. Ранок.

Степан та Андрій припали до шпарин у стіні і стежать. Тиша. Чути, як скрипнув, гальмуючи, "Віліс". Загавкав собака. Хляпнула хвіртка. Крізь шпарину видно двох совєтських військових – майора і солдата з автоматом. Майор стукає у вікно. Солдат у двері, тримаючи автомат напоготові. Розривається гавкотом, скаче собака. Степан, вдивляючись крізь шпару, показує Андрієві два пальці і жестом вказує, що ще двоє обходять хату з тилу. Андрій киває і відповзає кудись. Крізь гавкіт собаки чути, що солдат гримає в двері гучніше. Степан дивиться крізь шпару. Він бачить, як майор, немов відчуваючи його погляд, озирається. Офіцер помічає миску і дві ложки в ній. Бере до рук, нюхає, кидає собаці на землю. Собака замовк. Перезирнувшись з солдатом, майор киває на стодолу. Солдат махнув рукою комусь і припав до стіни. Майор голосно;

– ЕСТЬ КТО ЖИВОЙ?

Тиша.. З-за рогу хати настовбурчився карабін. Степан відсувається від шпарини у стіні і лізе вище в сіно.

Сцена. Натура. Подвір’я. Ранок.

Солдат з автоматом короткими перебіжками наближається до стодоли. Двері хати відчинились і на порозі стала Ганна.

Майор, наставивши пістолета;

– ЗДОРОВА ХАЗЯЙКА! САМА ЖИВЁШ?

Ганна киває головою. З-за подолу визирнула Надійка. Офіцер поглянув на неї. Рипнули двері стодоли. Солдат обережно відкрив їх і зайшов до середини. Майор дивиться на Ганну, потім на Надійку. Напружена мовчанка.

Він подивився убік і кивнув головою. Із-за хати вибігло двоє військових. Один ускочив у хату другий став при вході. Раптом майор схопив Ганну за руку і витяг на двір. З хати визирнув військовий, киваючи, що там пусто.

Із стодоли чути голос першого солдата:

– МАЙОР!

Майор пістолетом киває солдату з карабіном, і той метнувся дверей до стодоли. Він киває солдату зайти до середини. Солдат з карабіном відчиняє двері і вривається до середини. Майор прожогом за ним.

В стодолі чути рух і скрики. Другий солдат, той, що був у хаті, біжить за стодолу. Щось глухо грюкнуло в стодолі. Ганна хапає дитину і відступає до хати. Крик в стодолі, довга автоматна черга і...

...Двері стодоли повільно розкриваються....

Майор без зброї, простоволосий з продірявленими грудьми, хапаючи ротом жадібно повітря, робить кілька кроків, зупиняється і падає обличчям до землі. Степан виходить, увесь мокрий від поту, у пилюці й сіні, в руці автомат.

Із-за стодоли лунає постріл з карабіна. Степан в стрибку стріляє чергою і кидається на землю побіля тіла офіцера.

Карабін за стодолою стріляє ще раз. Потім чути кілька пострілів з пістолета. Тиша.

Із-за стодоли хтось визирає. Це – Андрій, тримаючись однією рукою за стіну, а в другій руці затиснувши пістолет, виходить і повільно йде до Степана. Степан втомлено зводиться на коліно, потім стає на ноги. Андрій йде до Степана.

Степан поволі зводить затвор автомата, направляючи його на Андрія...

Андрій продовжує йти, не зводячи очей зі Степана…

…раптом впускає пістолет з руки на землю. Усміхнені уста його зволожуються кров'ю…

…Кров на устах густо вибухає, і Андрій падає на Степана. На спині Андрія велика кривава пляма. Вискнув собака.

Степан, кинувши зброю, тримає Андрія в обіймах. Але тіло його вислизає із Степанових рук і падає на труп майора. Степан, на ворухнувшись, дивиться, як погляд Андрія кам'яніє.

Раптом:

– ТАТКА! – кричить Надійка і біжить до Андрія. Дитина хапає, обнімає його ногу.

Степан хоче її відірвати, але дитина істерично чіпляється за руки, одяг Андрія і верещить:

– ТАТКА! ТИ МІЙ ТАТКА!

Степан шарпає Надійку, але так і не може відірвати дитину від мертвого Андрія.

Ганна сіла на поріг й затулила долонями обличчя.

Деренькоче мотор "Віліса".

Натура. Ліс. Вечір.

Десь блимає край неба, чи то канонада, чи далека гроза. Обличчя Степана виблискує крапельками поту у світлі місяця, він тяжко дихає. Чути, як булькоче вода. Погляд його звернений униз. На темній поверхні води булькотіння, щось велике поглинуло болото. Зблиски місяця на кільчастих хвилях...

Натура. Ліс. Вечір.

В руках заступ, копають. Голова Степана підскакує, як у танці. Під високим буком Степан трамбує землю довкола могили ногами. Березовий хрест. Ганна і Надія з пониклими головами.

Всі троє разом хрестяться.

Натура. Ніч і Ранок.

По небу покотився, настовбурчивши ріжки, місяченько, а за ним визирнуло сонечко і вдарило промінням крізь голі віття дерев…

Інтер’єр. Хата. Ранок.

...крізь вікно хати у кований візерунок бильця ліжка Ганни.

Ліжко застелене і короноване пірамідкою з трьох подушок. За столом під весільним портретом сидить Степан з серйозними обличчям і лагодить великого будильника. По всьому столу коліщата.

Ганна бере відро й виходить з хати. Чоловік складає пружину. Одною рукою він притискає частини до купи, а другою прикручує гвинтика.

Хтось грюкає у двері… Степан звів погляд і хотів вже щось гукнути, як…

...до хати ввалився озброєний чоловік із закіптявленим неголеним лицем, у пошматованій куфайці, – Іван!..

...Він мовчить, лишень зловтішний погляд по хаті...

Іван хутко мовчки нишпорить по запічку, наставляючи автомата на Степана. Відкриває скриню, виймає щось завинуте в рушника, певно, сало, знаходить хлібину й жадібно відкушуєш шмат. Сховавши за пазуху знайдене, хапає з припічку ще гарячого горщика...

...На підлогу впала Надійчина лялька. Іван наступив на неї важким набряклим від води чоботом...

...Степан завмер у безвиході. Округлий ротик цівки і очі Степана...

Степан рвучко кинувся до висячої поруч портупеї і схопився за рукоять револьвера...

Коротка черга відкинула його до стіни.

Пружина годинникового механізму вирвалася і з шаленим шумом застрибала гадюкою по столу.

Іван обвів поглядом хату і, зауваживши в кутку патефона, задоволено шморгнув носом, взяв, поклав на стола, відкрив кришку, плавно заводить, крутнув платівку і взявся за головку, аби поставити голку на початок…

Раптом обличчя Івана напружилося, на чолі виступила груба жила, очі вирячились.

Іван повільно присідає.

БУХ! – Грюкнув до підлоги автомат.

У позі Мамая, похнюпивши голову, сидить мертвий Іван. Горщик вислизнув йому з під пахви, перевернувся і з нього посипалась червона від крові "бараболька в мундирі". За Іваном стоїть Ганна. Надійка на печі долоньками закрила рота.

Головка патефона повільно сповзла, голка торкнулася біжучої поверхні платівки. Патефон зашумів і з темного пеналу вихопився голос Сталіна:

ТАВАРИЩИ… "Доповідь про планове господарство СРСР".

Дзенькнув, вдаряючись до підлоги, скривавлений серп.

Натура. Поле. Ранок.

Сходить сонце над ріллям. У втомлених жіночих очах відбивається небо. Зціпивши міцно уста, гойдається Ганна, тягнучи борону на довгому перекинутому через плече брезентовому ремені. В неї випирає живіт. Вона щось собі мимрить під ніс, зачерпує жменею насіння з перев’язі і сіє перед себе. За бороною, тримаючи в руці палицю, йде Надія і відганяє вороння. Раптом дівчинка зупинилася і озирнулася.

На горизонті, де звивиста, розлізла від дощів дорога торкається неба, бринить чоловіча постать.

КІНЕЦЬ